Едіт Егер, знаменита американська докторка психології, яка спеціалізується на терапії травми, розмірковує в інтерв’ю для НВ про головні емоційні проблеми, які переживають сьогодні українці, і згадує найстрашніший досвід у своєму житті.
Одна з найбільш шанованих психологів світу 94-річна Едіт Егер вітає читачів зі світлої вітальні свого будинку в Каліфорнії. Вона співчутливо цікавиться українськими новинами і, здається, готова слухати більше, ніж говорити.
Докторка Егер, в минулому ув’язнена Аушвіца, учениця іменитого психолога Віктора Франкла, а впродовж останніх 40 років — психологиня, яка працює з людьми, які переживають травми воєнного часу, проживає дивовижне життя.
У віці 16 років вона, єврейка з Кошице, разом із батьками та сестрою стала ув’язненою концтабору Аушвіц. Батьків убили майже одразу, а сестри вижили. Егер врятували заняття балетом: доктор Йозеф Менгеле, який проводив жорстокі експерименти над в’язнями Аушвіца, цікавився мистецтвом, і побачивши, як дівчина танцює, вирішив на якийсь час зберегти їй життя. Втім, вивезені нацистами, що відступають з Аушвіца, Егер разом із сестрою ще довго залишалися бранками. Їх звільнили лише в травні 1945 року, тоді американські солдати в купі тіл табору Гускірхен помітили руку дівчини, що ледь ворушилася, а потім знайшли і її сестру. На той час у Егер був переламаний хребет, вона хворіла на пневмонію та плеврит.
Після тривалого одужання Егер виходить заміж та переїжджає до США. У віці 42 років вона отримує науковий ступінь з психології, і з того часу присвячує своє життя терапії травми, працює з ветеранами, військовослужбовцями та жертвами фізичних та психічних травм.
У віці 92 років Егер пише автобіографічну книгу «Вибір», яка миттєво стає міжнародним бестселером, рекомендованим до прочитання Біллом Гейтсом та Опрою Уінфрі.
В інтерв'ю докторка Егер відповідає на складні психологічні питання про суспільство під час війни.
Україна перебуває зараз у гарячій фазі війни, і українці немов завмерли в першому її дні 24 лютого, багато хто навіть не може заплакати. Люди намагаються більше і важче працювати, переживають почуття провини з різних причин. Це більше схоже на виживання, а не життя. Як припинити виживати та почати жити?
Важливо позбутися двох речей, перше — це почуття провини з приводу минулого. Від думок, що можна було б зробити інакше, адже в минулому нічого вже змінити не можна. Друге — це хвилювання про майбутнє, ми постійно переживаємо про майбутнє, про речі, які, можливо, ніколи не трапляться. Зараз той час, коли важливо зосередитись на сьогоденні, оскільки воно нам дано зараз, і ми живемо тут і зараз, та іншого шансу відчути життя у цей момент ми не матимемо.
Якщо ми не можемо змінити минуле, наш єдиний спосіб привласнити його — це винести з нього уроки для свого сьогодення, і для майбутнього теж. Я знаю, яке неоднозначне і як лякає майбутнє. Я знаю, як багато сімей в Україні сьогодні розлучені, і жінки щодня не знають, де в цей момент перебувають їхні чоловіки та кохані, але ці ж жінки важливі та потрібні тут і зараз своїм дітям.
Як можна позбутися почуття провини чи хвилювання, адже саме вони зараз дають нам відчуття, що ми є, це цінні почуття і, мабуть, шлях порятунку від них не такий простий.
Знаєте, найжахливішим моментом мого життя була мить, коли першого ж дня в Аушвіці нас із сестрою розлучили з мамою, тоді всіх, кому було понад сорок, відділили в окрему чергу, як виявилося — у чергу на смерть. І багато років поспіль я звинувачувала себе в тому, що могла щось змінити, я жила минулим і докоряла собі, що не можу вплинути на те, на що вплинути неможливо.
Багато років я переживала різні почуття, і їх важливо пережити і дати собі можливість ними наповнитися — гнівом, люттю, скорботою. Я багато говорю про тріаду: «горювання-почуття-зцілення». Для того, щоб відгорювати, важливо почати відчувати, дати почуттям проявитися. Важливо плакати, кричати, важливо робити це кожного дня, знайти для цього час, не позбавляючи при цьому себе нормального життя, не йдучи з головою в біль. На те, щоб викричатись і виплакати, може піти багато часу, але одного разу ви зрозумієте, що ви висловили ці почуття, і з цього моменту починається шлях до зцілення.
Дуже часто люди, котрі переживають горе війни, ставлять собі запитання: «Чому це сталося зі мною?», «Що я зробив не так?», «Чому я?». Ці питання часті та нормальні, але ми повинні розуміти, що це питання жертви. Жертвою нас намагаються зробити ті, хто завдав нам болю. Моє життя навчило мене тому, що, якщо ми вижили — ми не жертви, ми люди, які відродилися, і ми точно стали сильнішими. Якщо не втрачати надії, то питання «чому я?» обов’язково зміниться на питання «що далі?».
Зараз багато українців бадьоряться і на запитання «Як ти?» частіше намагаються відповідати: «Я в нормі». Чи правильною є ця поведінка?
Я думаю, кожен із нас іноді використовує уяву. Коли в концтаборі я змушена була танцювати перед доктором Менгеле, я уявляла, що танцюю в оперному театрі Будапешта балет «Ромео і Джульєтта», уява допомагала мені пережити цей досвід. Одного разу через багато років потому до мене на прийом прийшла жінка, з якою поводилися дуже жорстоко, вона запитала мене, як я змогла пережити те, що сталося зі мною. Я сказала, що я добре знала свого ворога, і знала, що мій ворог ніколи не прийде мені на допомогу, і тому я звернулася всередину себе, тільки звідти могла надійти допомога, хай навіть на деякий короткий час. Я спиралася на свою уяву, на свої мрії та на свої надії, у них приголомшлива сила. Вони дають сили боротися і переживати найважчі часи, не нарікаючи. Мені може не подобатися те, що відбувається довкола мене, але я розумію, що це тимчасове, і я зможу це пережити.
Іноді ціна цього «Я в нормі» саме така. Це гарний вираз тоді, коли вам важливо протриматися якийсь час, але не можна бігти в ілюзію, не помічати світ, який зовсім не в порядку. Якоїсь миті, набравшись сил, нам треба визнати його існування, свій біль і рухатися далі. Знаєте, є різниця між реакцією та відповіддю, ми часто видаємо реакцію, вона захищає нас від болю, але є й відповідь. Коли ми впускаємо реальний стан речей, визнаємо його і приймаємо, трапляється відповідь. Відповідь завжди складніша.
Дозволити собі радіти, отримувати задоволення від маленьких моментів життя ще одна очевидна проблема війни. Нам складно переживати хороше, коли десь поряд гинуть люди. Я знаю багато сімей, які забороняють собі моменти радощів, коли їхні рідні на фронті. Як дозволити собі бути щасливими під час війни?
Ключовим тут є слово «дозволити». Тому що коли ми говоримо про «дозвіл» чогось, то, значить, говоримо про ситуацію, в якій дуже багато контролю. Але жорсткий контроль над життям, де ти собі щось забороняєш, а щось дозволяєш, протилежний до поняття свободи. Я б говорила про внутрішню готовність і силу піклуватись і робити. Дбати не лише про інших, а й про себе. Бути просто людиною. Не більше ніж людиною, але й не менше, ніж людиною.
А бути людиною означає помилятися. Коли ми контролюємо себе, свої почуття, коли ми забороняємо собі щось чи навпаки дозволяємо, ми прямуємо до певного перфекціонізму, у нас ніби є якийсь ідеал, якому не можна не відповідати, але такі ідеали в результаті перетворюються на прокрастинацію та виснаження. «Я подумаю про це завтра» — улюблена фраза героїні роману «Віднесені вітром», але це і є прокрастинація і відкладення дій. Важливо дбати про себе і під час війни, робити собі приємне та здійснювати помилки, не спалюючи себе на багатті власного ідеалізму.
Дайте відповідь собі на питання — як вам допомагає те, що ви собі забороняєте щастя і радість? Як це допомагає тим, кого ви любите і хто вас любить? Любов та провина не можуть співіснувати. Там, де з’являється провина, зникає любов. Важливо не вбивати в собі любов і надію.
Ми не обирали ті жахи, що відбуваються навколо нас, і те, що відбувається, зовсім не повинно нам подобатися, але й не повинно брати над нами гору. Ми вирішуємо, як відповідати на те, що відбувається. Ми можемо взяти на себе відповідальність за свої думки, свої почуття і свою поведінку, ось цю готовність і відповідальність не потрібно плутати з контролем.
На жаль, українські діти вже за звуком можуть визначити, яка зброя стріляє, як шумить ракета, що летить. Багато хто з них місяцями жили в окупації або в бомбосховищах. Як зберегти в дітях віру, що в їхньому житті ще буде стабільність та безпека? Вони втратили це відчуття безпеки.
Важливо не брехати дитині, прислухатися до того, що її хвилює, запрошувати ставити запитання та відповідати максимально точно на запитання, яке цікавить дитину, не даючи інформації більше, ніж вона просить. Не обіцяти чогось, у чому ви не впевнені, що зможете виконати, навіть якщо вам дуже хочеться це обіцяти. Обіцяйте своїй дитині, що будете поруч і робитимете все, що у ваших силах, щоб він чи вона були в безпеці. І це «поруч» означає бути поряд не тільки фізично, а й емоційно.
Для дітей важлива безпека, але коли навколо летять бомби, ми, як батьки, не можемо цього змінити, але ми можемо змінити ставлення дитини до того, що відбувається. Пояснюючи, що небезпека є, але вона тимчасова, і ви докладаєте всіх зусиль, щоб вижити.
Як жити, не спалюючи себе ненавистю до ворога? Іноді здається, що інших почуттів не залишилося.
Це правильно та нормально переживати лють та ненависть. Експресія почуттів протилежна депресії. Почуття важливо пережити й дозволити їм вийти — кричати, біситись, виявляти ненависть. Але важливо не застрягнути в цьому прояві запеклих емоцій, тому що, інвестувавши в них багато себе, ми раптом можемо віддалитися від свого життя і сховатися від нього в ненависті.
Час не лікує, як думає багато хто, людина лікує себе сама, нехай на це і потрібен час. Ми зцілюємось у той момент, коли беремо на себе відповідальність за себе, коли готові ризикнути, щоб випливти з найсильнішого кошмару.
Наше суспільство травмоване затяжною війною, наскільки довгим є шлях від травми до зцілення? Скільки часу він забрав у вас?
Дуже часто люди використовують слова «подолати травму», і я не розумію слова «подолати». Якщо говорити про мене, то я не здолала свого досвіду і не забула його. Коли я йду в ресторан десь у Європі й беру до рук меню, я часто згадую ті дні, коли німецькі діти називали нас, євреїв, «свиньми», і мені знову боляче і страшно від того, що їхні батьки вчили ненавидіти мене та інших людей. Але нещодавно маленька німецька дівчинка підбігла до мене, сіла на руки й назвала мене бабусею. І я раптом зрозуміла, що, попри те, що я не можу забути свого болю, я відпустила ті негативні почуття, що володіли мною, я зраділа тому, що ця дитина — інша, і я інша.
Мені знадобилися довгі роки, аби вийти з тіні своїх почуттів, але це сталося зі мною. Тому я говорю про те, як важливо не замикати себе в негативних почуттях, які цінно пережити і відпустити. Але зробити це можливо тільки тоді, коли у вашому житті є мета. Мета завжди вища, ніж ненависть, і вона дозволяє не втрачати себе. Думаю, і у вашого суспільства є така мета, яка вища, ніж ненависть, і яка і приведе до зцілення.
{{read_more|Читайте також| 3395, 5534}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram