29 вересня 1941-го – 80 років тому – в Бабиному Яру почалися масові розстріли, які тривали протягом двох років. Ця київська місцина, що стала мовчазним свідком злочину нацистської Німеччини та її репресивної машини, перетворилася на один з всесвітніх символів Голокосту. Письменник і краєзнавець Станіслав Цалик згадав для BBC події того часу.

Як виглядає на практиці німецька Judenpolitik (політика щодо євреїв), Київ побачив 19 вересня вже за кілька годин після приходу нової влади, коли вояки 75-ї піхотної дивізії почали хапати на вулицях євреїв для розбирання вуличних барикад.

Нова влада давала зрозуміти, що для неї то люди другого сорту. Невдовзі патрулі вермахту за наказом командира 29-го армійського корпусу влаштували акцію перевірки паспортів на вулицях – євреїв затримували.

Когось одразу розстрілювали неподалік (у спогадах відомого києвознавця Дмитра Малакова згаданий один з таких епізодів біля колони Магдебурзького права), інших, понівечених, ледь живих, відправили до тимчасового табору військовополонених на стадіоні «Зеніт» (нині «Старт»). За кілька днів там налічувалося 1600 євреїв.

Далі, очевидно, мало бути так, як у всіх великих містах, що їх захоплювали армії Гітлера: спочатку реєстрація євреїв, тоді створення гетто, потім вивезення до концтабору, а вже там знищення. І паралельно нагнітання антисемітської істерії, щоб мати підтримку місцевого населення.

У Києві першою ластівкою пропагандистського «промивання мізків» стала велика за обсягом стаття такого собі К. Дніпрова «Моральна інквізиція», що її подала газета «Українське слово» 24 вересня. За автором, в усіх негараздах життя винні виключно євреї.

Але звичний «сценарій» ізоляції євреїв виявився непотрібним, адже того ж дня після 15-ї години почалися вибухи будинків на Хрещатику, влаштовані диверсантами НКВД.

Такого ляпасу загарбники не діставали в жодному іншому великому місті: загибель їхніх військовослужбовців, втрата майна, але і моральна шкода – в населення створювалося враження, ніби окупанти не контролюють ситуацію.

Терміново знадобився цап-відбувайло. У вибухах звинуватили цивільне єврейське населення. І почали готувати каральну «акцію помсти».

Ті злощасні вибухи пришвидшили Бабин Яр, проте не були його причиною. Справжня причина – політика нацистської Німеччини, відповідно до якої всі євреї мали бути знищені. В українських містечках та селах, наприклад, окупанти розстрілювали євреїв без будь-якого формального приводу.

25 вересня командувач 6-ї армії генерал-фельдмаршал Вальтер фон Райхенау схвалив ідею «акції відплати». Того ж дня 95-та дивізія наказала своєму протитанковому Дивізіону вжити заходів, щоб жоден єврей не зміг залишити Київ.

26 вересня на нараді в коменданта міста генерал-майора Курта Ебергарда затвердили план каральної акції: основним виконавцем призначили зондеркоманду 4а (близько 150 есесівців), допоміжні функції поклали на 45-й і 303-й батальйони німецької поліції (оточення, патрулювання міста, пошуки й конвоювання втікачів тощо), початок – 29 вересня, місце – Бабин Яр.

Чому саме Бабин Яр

В другій половині 1990-х виник міф, ніби німці обрали цю місцину тому що там раніше, в 1937-му, енкаведисти розстрілювали людей. Інший варіант: ніби в 1932-1933 роках там ховали жертв Голодомору.

Ці вигадки, на жаль, і досі кружляють в інтернеті.

Так виглядав Бабин Яр до початку масових розстрілів у вересні 1941-го

Насправді ховали на Лук'янівському кладовищі й Биківні та на Братському кладовищі відповідно.

У Бабиному Яру з початку ХХ ст. аж до середини 1930-х розташовувалися літні військові табори, де курсанти військових училищ і солдати строкової служби тренувались долати перешкоди, атакувати, оборонятись тощо. Тамтешній рельєф був ідеальним для таких навчань.

В 1936-му в Бабиному Яру почали будувати двоярусне стрільбище, де одночасно могли тренуватися до 60 стрільців, а також окреме стрільбище для змагань зі стрільби дрібнокаліберними гвинтівками і бельведер з урядовою ложею. Про це повідомила газета «Більшовик».

А 1940 році міська влада ухвалила рішення № 105/6: «Затвердити під будівництво лижної бази і трампліну територію Бабиного Яру, який раніше використовувався під (військовий) табір і стрільбище».

 Газетна замітка про довоєнне стрільбище в Бабиному Яру. «Більшовик» (вечірня газета). 16 липня 1936 р., №164 (982), с.4, фрагмент

Завершити будівництво не встигли через початок війни з Німеччиною.

Німці вподобали Бабин Яр з інших причин. По-перше, малонаселена околиця – не буде свідків злочину. По-друге, поруч розташована залізнична станція, тобто правдоподібно виглядатиме легенда, ніби людей збирають для переселення.

По-третє, яр завдовжки 2,5 кілометри і глибиною до 50 метрів – місцина здатна перетворитися на братську могилу для десятків тисяч жертв.

До речі, німці не мали чіткого уявлення, скільки саме євреїв перебувало на той час у Києві.

В донесенні «Про події в СРСР» №97 поліції безпеки та СД від 28 вересня йшлося: «Нібито налічується 150 000 євреїв. Перевірити ці дані поки що неможливо».

ГАЛУЗЕВИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ СБУ

Так виглядав Бабин Яр вже у 1940-х роках. Галузевий державний архів СБУ, ф. 1, оп. 20, спр. 10, арк. 34, пакет

Згадана цифра, між іншим, більш-менш відповідає реаліям. У червні 1941-го єврейська громада міста складала близько 235 тис. людей. Частину мобілізували до лав Червоної армії, частина евакуювалася на схід. Всі інші залишилися в Києві.

До них додалися єврейські біженці з західних областей України. Дві останні групи й пішли до Бабиного Яру.

27 вересня виготовили в друкарні Східного фронту дві тисячі листівок – оте сумнозвісне «Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку…». Великий шрифт російською мовою, трохи менший українською, дрібний німецькою.

Місце збору – сучасна Лук'янівська площа – було позначено так: «при вул. Мельника – Доктерівській (коло кладовища)».

Текст складали люди, геть не знайомі з київською топонімікою: назви вулиць списали, очевидно, з російськомовної карти Києва 1936 року, виданої в Москві – там «Дектяревская» і «Мельника», – але не знали, що то помилкові написи. Правильно: Дéгтярівська і Мельникова. Саме так і казали кияни. До того ж на перетині цих вулиць ніколи не було кладовища.

Пекло починається

З донесення начальника поліції безпеки і Служби безпеки (СД) – IV AII-B. №1В/41 g.Rs. від 7 жовтня: «За погодженням з комендантом міста видано заклик всіх євреїв зібратися в понеділок 29 вересня до восьмої години у визначеному місці. Ці заклики були розклеєні членами створеної української міліції по всьому місту».

Листівки зі смертельним наказом з'явилися на стінах будинків 28 вересня.

Наказ не був підписаний – не зрозуміло, хто наказує. Також не пояснили, з якою метою слід «зібратися».

Хоча вимога «забрати з собою документи, гроші, білизну та інше» натякала на те, що кудись везтимуть. Тим більше в російському тексті велено взяти, крім згаданого, ще й «ценные вещи, а также теплую одежду».

Версію про переселення влада підкріпили чутками, які поширила через своїх довірених осіб. З того ж донесення: «Одночасно також усно було повідомлено, що всі євреї Києва переселяються».

Цілий день і вечір в єврейських родинах висували версії. Одні гадали, що переселятимуть кудись неподалік у гетто. Інші міркували радикальніше: відвезуть до Палестини. Хтось вважав, що німці домовилися з Кремлем обміняти євреїв на своїх військовополонених.

БОЛЬШАЯ СОВЕТСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ

Карта Києва 1936 року з неправильно поданими назвами вулиць. Червоним позначено місце, де євреям наказано зібратися 29 вересня 1941 року. Большая Советская Энциклопедия, Москва, видавництво «Советская энциклопедия», 1936 р.

Хай там як, у листівках сказано: «Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний».

Ранок 29-го. «На вулицях було незвично багато народу; усі кудись діловито поспішали з речами, – описував Анатолій Кузнєцов у романі-документі «Бабин Яр». – Ті, що від'їжджають, прощалися з сусідами, обіцяли писати, доручали їм квартири, речі, ключі».

Якщо залишали сусідам ключі й просили доглянути за квартирою, то сподівалися повернутися. Передчуття близької смерті в переважної більшості не було.

Людські струмочки з різних вулиць вливалися у великий потік на вул. Артема (нині Січових Стрільців).

«На вулиці Артема вже було суцільне стовпотворіння. Люди з вузлами, з колясками, різні двоколки, підводи, – продовжував Кузнєцов. – Серед вузлів і валіз лежали хворі, гронами сиділи діточки. Немовлят іноді везли по двоє, по троє в одній колясці. Дуже багато було тих, що проводжають: сусіди, друзі, родичі, українці й росіяни, допомагали нести речі, вели хворих, а то й несли їх на запліччі».

Проводжали, зрозуміло, на потяг, а не під кулі.

А щоб легенда про переселення не розвіялася й багатотисячний натовп не здогадався, що на нього очікує, заздалегідь підготовлені люди періодично вигукували: «Швидше! Ешелони чекають! Щойно третій (п'ятий, десятий) відправився!» – ніби вони самі бачили ті потяги як проводжаючі. Майстерна режисура уявної реальності…

Натомість далеко не всі євреї підкорилися німецькому наказові – частина людей залишилися вдома або сховалися. Поліцейські 45-го батальйону обшукували будинки і примусово приводили порушників на Лук'янівку.

Тим часом у Бабиному Яру безперестанно чулися автоматні черги. Есесівську розстрільну команду змінювали щогодини.

АВТОР ФОТО,HULTON ARCHIVE/GETTY IMAGES

Розстріл євреїв есесівцями у Бабиному Яру

Речами загиблих доручили займатися членам української поліції. Їх – дві машини по 20 осіб – привезли з Подолу, де в тамтешній школі розташовувалася казарма. Вони сортували речі, вантажили їх на ваговози.

Вантажівки відвозили речі на вул. Некрасовську в приміщення школи - всі чотири поверхи були забиті тим, що залишилося від розстріляних. На першому поверсі – продукти, на другому – білизна, на третьому – верхній одяг, на четвертому – коштовності (обручки, сережки, годинники тощо).

З донесення начальника поліції безпеки і Служби безпеки 7 жовтня (гриф «Секретна справа Рейху!»): «Гроші, цінні речі, білизна та одяг були зібрані і частково передані націонал-соціалістичній народній добровільній організації для забезпечення фольксдойчів, частково – комісаріату міської управи для роздачі нужденному населенню».

Того дня розстріли тривали до 18-ї години.

Вижити вдалося одиницям

30 вересня до Києва прибула айнзатцкоманда 5, яка приєдналася до зондеркоманди 4а в справі розстрілу євреїв.

Того ж дня комендант міста генерал Курт Ебергард видав наказ керівникам будинків (кербудам) закрити всі порожні квартири й звітувати про їх наявність районним управам, причому єврейські квартири подавати окремим списком.

1 жовтня вийшов наказ №5 коменданта української поліції Андрія Орлика: всі кербуди мають виявити в своїх будинках євреїв, які не пішли до Бабиного Яру, і здати їх «до найближчих районових Комісаріатів та Команди Української поліції м. Києва, по вул. Короленко, 15, другий поверх». За невиконання – смертна кара.

У місті запровадили комендантську годину.

2 жовтня Бабин Яр відвідав райхсфюрер СС Генріх Гіммлер, який ще влітку 1941-го видав наказ про те, що після загарбання Києва всі євреї мають бути знищені. Нині цікавився ходом «гросс-акції», спостерігав за розстрілами, які тривали.

Про кількість жертв повідомив до Берліна начальник поліції безпеки і Служби безпеки 7 жовтня: «У взаємодії зі штабом групи і двома командами полку поліції "Південь" 29 і 30 вересня зондеркоманда 4а стратила 33 731 єврея».

Це без урахування дітей. І тільки протягом двох днів. А ще ж, крім зондеркоманди 4а, в кривавій бійні брала участь айнзатцкоманда 5.

До того ж 30 вересня страти не припинилися. Вони відбувалися щоденно до 3 жовтня («Єврейська акція тимчасово проводиться до 3.10.41» – це з донесення відділу Абверу 113-ї сухопутної дивізії Вермахту).

І далі регулярні розстріли продовжувалися ще протягом кількох місяців.

Киянка Ірина Хорошунова свідчила в щоденнику, що євреїв, які ховалися і яких спіймали, возили на вантажівках до Бабиного Яру – а невеликі групи вели пішки – ще й у грудні. І навіть пізніше. Приміром, айнзатцкоманда 5 стратила протягом 12-24 січня 1942 року ще 8000 євреїв.

За національною ознакою знищили все єврейське населення Києва. Тільки одиницям вдалося вижити – за чужими чи підробленими документами.

Бабин Яр став місцем найбільшого масового поховання жертв нацизму в Україні.

Масові страти в ньому тривали усі два роки німецької окупації – там знайшли свою смерть полонені червоноармійці, моряки Дніпровського загону Пінської військової флотилії, радянські підпільники, роми (теж за національною ознакою), українці, пацієнти психіатричної лікарні, заручники з-поміж цивільного населення тощо.

Натомість не існує ніяких даних, що когось з членів ОУН, вбитих нацистами в Києві, розстріляли чи поховали саме в Бабиному Яру. Попри встановлений там хрест, йдеться лише про припущення. Навіть щодо Олени Теліги нема жодних документів, які б насправді пов'язували її з убивством чи похованням у Бабиному Яру.

За спогадами її соратників, вона вкоротила собі віку в камері гестапо на Володимирській, 33. За іншою версію, там була розстріляна. Проте в обох випадках місце поховання достеменно невідоме.

Хоча ЗМІ згадують версію про те, що нацисти розстріляли Олену Телігу в Бабиному Яру 22 лютого 1942 року, а днем раніше там стратили Михайла Телігу та поета Івана Рошко-Ірлявського.

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram