У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках. BBC пропонує 10 головних фктів про події того часу.
На думку більшості істориків, причиною голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.
Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померли щонайменше 3,9 мільйона людей. Кількість жертв у всьому СРСР оцінюють у близько сім мільйонів.
Майже 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації. Але це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків, а низка країн, зокрема Росія, заперечують геноцид.
2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення
Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не передбачене.
Серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.
При цьому «батько Конвенції про геноцид», доктор Рафаель Лемкін, який власне і вигадав цей термін, у 1953 році сказав, що «винищення української нації» – це «класичний приклад геноциду».
Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава.
Ще вісім країн засудили Голодомор як акт винищення людства або вшанували пам’ять мільйонів знищених голодом українців: Андорра, Аргентина, Бразилія, Іспанія, Італія, Словаччина, Чехія та Чилі.
Росія визнала, що причиною голоду була насильницька колективізація, але від нього постраждали багато регіонів СРСР.
«Ця трагедія не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду і не повинна бути предметом сучасних політичних спекуляцій», – йдеться у заяві Державної Думи РФ.
Слова «геноцид» немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору.
У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор названо »жахливим злочином проти народу України та людяності». Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.
У 2010 році Апеляційний суд міста Києва у своєму рішенні оголосив про геноцидний характер Голодомору і намір керманичів СРСР Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації.
Дослідники досі сперечаються щодо точної кількості жертв Голодомору.
Інститут демографії та соціальних досліджень розробив методологію оцінки втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років на основі статистичних даних та сучасних методах демографічного статистичного аналізу.
Науковці реконструювали щорічні основні параметри динаміки населення України між 1926 та 1939 роками.
На основі цих оцінок інститут демографії назвав цифру загиблих від Голодомору у 3,9 мільйона людей. Саме цю цифру вважають найбільш науково доведеною.
Також науковці стверджують, що через падіння народжуваності під час Голодомору Україна недорахувалась 600 тисяч немовлят.
Деякі історики називають суттєво більші цифри, а Інститут національної пам'яті припускає, що загиблих в Україні близько 7 мільйонів.
У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору від 2010 року вказано число 3,9 млн.
В Україні ведуть Єдиний реєстр жертв Голодомору.
Дослідники дискутують щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр.
Деякі іноземні історики говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що понад половина з них були українцями.
Український інститут демографії надав оцінку демографічних втрат внаслідок Голодомору у всьому СРСР та у колишніх республіках.
Втрати через надсмертність в результаті голоду за той період в СРСР становили 8,7 млн осіб. Серед республік колишнього СРСР Україна посідає перше місце за абсолютними обсягами втрат через надсмертність, а Казахстан має найвищі показники втрат відносно чисельності населення.
Українські вчені встановили, що відносні втрати через надсмертність в Україні у 1932-1934 роках у чотири рази вищі, ніж у Росії.
Масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.
Розкуркулювання селянина П. Масюка в селі Удачне Донецької області
Інститут демографії стверджує, що у Росії на регіони з найвищими втратами від голоду припадає 6% чисельності сільського населення та 1% території, тоді як в Україні - 41% населення та 34% території.
Найвища інтенсивність втрат від голоду була у центральних лісостепових регіонах України, що не відігравали головної ролі у заготівлі зерна, а в Росії – у її ключових зернових регіонах.
Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області.
Інститут демографії оцінює втрати населення в українських регіонах від 20% до 10% від загальної кількості.
Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.
Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.
У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.
Голоду практично не було в регіонах, які не належали до УРСР. На карті місця найбільшої кількості масових поховань
На боржників, які потрапили на ці «чорні дошки» (на противагу до «червоних дощок» – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.
У роки голоду потрапляння села на «чорну дошку» означало вирок його жителям.
Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.
Система «чорних дошок», окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.
Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.
Одним з перших про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян.
Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.
Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
Головну роль у фільмі «Містер Джонс» зіграв британський актор Джеймс Нортон, відомий за серіалами «Війна і мир» і «Макмафія»
У березні 1933 року 27-річний британський журналіст Гарет Джонс поїхав до СРСР, аби взяти інтерв'ю у Сталіна. Врешті він проїхав Україною та зафіксував жахіття, які там коїлись.
Наприкінці березня 1933 року Джонс опублікував статтю «Тут немає хліба» про голод в Україні, яку передрукували у газетах Manchester Guardian і New York Evening Post.
У 2019 році вийшов фільм Агнешки Холланд «Ціна правди» про трагічну долю Гарета Джонса та голод.
У 1934 році у Британському парламенті відбулись спеціальні дебати щодо Голодомору.
Сенсаційні відкриття журналістів спробував заперечити кореспондент New York Times у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: «Росіяни голодують, але не вмирають від голоду».
Заголовок – «Тут немає хліба», підзаголовок – «Гарет Джонс почув плач голоду по всій Україні, яка колись була морем хліба Росії»
Коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду.
Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв інтерв'ю в Йосипа Сталіна та отримав Пулітцерівську премію за свою діяльність.
В Україні деякі активісти вимагали, щоб Пулітцерівський комітет посмертно відібрав у Дюранті цю престижну журналістську нагороду, однак цього не відбулося.
Саме слово «Голодомор» вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про «труднощі з продовольством», але не про голод.
Із вуст партійного високопосадовця слово «Голодомор» вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.
Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки "Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів".
За словами історика Станіслава Кульчицького, справжній тираж видання був усього 2,5 тис. примірників і воно стало бібліотечним раритетом.
Першим професійним літературним твором про голод був «Жовтий князь» Василя Барки, який вийшов у діаспорі в 1962 році.
У 1981 році у США вийшли мемуари українського дисидента та радянського генерала Петра Григоренка, в яких він дуже детально описав жахи голоду та механізми його впровадження на Херсонщині та всій Україні.
У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.
Згодом у Києві звели великий музей Голодомору та меморіальний комплекс.
Вшановування пам’яті жертв Голодомору є частиною офіційної програми під час візитів іноземних делегацій до України.
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство.
Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом та способом збагачення представників радянської влади.
Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.
Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі села Удачне Донецької області. 1933 рік
Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.
Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: «У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали».
Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідала, що в селі досі пам’ятали людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.
Спеціальні загони за допомогою металевих «щупів» обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти.
У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: «Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються».
На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.
У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та «інші антисоціальні елементи» розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.
Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшувальних обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.
Фотознімки років Голодомору авторства Миколи Боканя, який переживав геноцид у селі Батурин Бахмацького району Чернігівської області. На свій фотоапарат він зафіксував страждання від голоду родини та голодну смерть одного із синів – Костянтина
За каральним документом закріпилася народна назва «закон про п’ять колосків», оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.
Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.
Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.
«Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей – це варварство"», – пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.
За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
Доктор історичних наук Василь Марочко вказує, що у першій половині 1932 року були поодинокі факти людожерства, а у другій половині 1932-го і в 1933-му – це стало масовим явищем в усіх областях України, де лютував голод.
«Зазвичай до людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сім’ю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші. Особливо це було у весняний період», – розповідає пан Марочко.
Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з'їли кілька мільйонів собак і котів.
Після Голодомору до спустошених сіл спробували завезти селян з інших регіонів Радянського Союзу. Це передбачалось секретною постановою Ради народних комісарів СРСР «Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників» від 25 жовтня 1933 року.
На їхнє переселення виділили 15 мільйонів 500 тисяч рублів.
Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали переселити колгоспників з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) - із Білорусі та Росії.
Розкуркулена сім’я біля свого колишнього будинку в селі Удачне Донецької області. 30-ті роки
До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини відправили 109 ешелонів з переселенцями та їхнім майном, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області – 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької - 44 ешелони.
З Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.
Хоча науковці вказують, що левова частка переселенців не прижилась на новому місці.
«Усе ж таки цифри про переселенців з Росії і Білорусі не дуже великі. Тисячі господарств у масштабі таких великих регіонів як Донбас і Слобожанщина – не надто разючі», – вважає історик Станіслав Кульчицький.
Він також розповів, що, згідно з дослідженнями Інституту історії НАН України, більш ніж половина з тих, хто переселився з Росії на територію України у 1933-1934 роках, повернулися назад до Росії через погані умови у спустошених тоді селах.
{{read_more|Читайте також| 5790, 5786}}
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram