«Коли бачиш, як дитина реагує на фільм, то можеш інакше до неї підійти. Знаєш, на що звернути увагу, про що поговорити, а чого варто уникати або розглянути трішки пізніше, коли в дитини вщухнуть емоції», – розповідає учителька української мови та літератури Оксана Гіль.
Вона – модераторка шкільного кіноклубу. У 2019 році в Тернопільській загальноосвітній школі №28, де вона працює, організували кіноклуб Docudays UA. Через рік він – один із 15 найкращих.
Освітяни тернопільської школи розповіли, як документальне кіно стало для них ефективним інструментом обговорення важливих і складних тем та як його успішно інтегрують в освітній процес.
Ідея створити кіноклуб виникла наприкінці 2019 року. Тоді в школі проводили ремонт бібліотеки. Директорка Лілія Лавринів розповідає, що планували її не тільки як сховище книжок, а й осередок активностей для школярів. Спершу хотіли організувати шкільне телебачення, проте це передбачало залучення додаткових спеціалістів і обладнання. Тому від цієї ідеї відмовилися. Коли Лідія побачила запрошення долучитися до мережі кіноклубів медіапросвіти з прав людини Docudays UA, то вирішила спробувати. Модерувати кіноклуб вона запропонувала Оксані Гіль.
Оксана Гіль
«Моє перше питання: художні фільми показувати в школі? Як це взагалі стосується навчального процесу? – розповідає Оксана. – Та коли ознайомилася з декларацією і відповідними документами, які надіслала організація, зрозуміла, що це кіно про права людини, яке вчить знати свої права, уміло ними користуватися, а за потреби й обстоювати їх у суспільстві».
Мережа кіноклубів DOCUDAYS UA – некомерційний та неполітичний проєкт, мета якого – правова просвіта та вільний доступ громадян України до кращого документального кіно з усього світу. За допомогою фільмів та дискусій команда разом із модераторами кіноклубів поширюють знання про права людини та методи їх захисту, формують в українському суспільстві розуміння людської гідності як найвищої цінності, розвивають громадянський активізм. У колекції Мережі DOCU/CLUB – понад 120 стрічок для різної вікової категорії з медіатеки Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, серед яких призери Sundance Film Festival, Sheffield Doc/Fest, Watch Docs та інших знакових фестивалів. Фільми перекладені й озвучені українською мовою.
Спільно з психологом та соціальним педагогом Оксана почала вивчати вимоги показів, ознайомлюватися зі змістом фільмів, обговорювати деталі, важливі для шкільної аудиторії.
Урешті, вони об’єднали учнів у три цільові групи: початкові, середні і старші класи. Після цього склали план роботи кіноклубу на рік. За словами вчительки, найактивнішими відвідувачами стали учні із 7 до 10 класу. Одинадцятикласники менш охочі через потребу готуватися до ЗНО.
Наймолодші глядачі – учні 3-х та 4-х класів. Проте інколи на перегляди приходять навіть першокласники. Оксана пояснює їм, що вони замалі для фільмів, проте не відмовляє і пропонує вихід із ситуації:
«Я трошечки хитрую. Маю багато методичних мультфільмів. Наприклад, зі старшими ми переглядаємо фільм «Булер», а меншим показую мультфільми, де ця тема теж розкривається. І разом обговорюємо побачене».
Постер фільму «Булер». Фільм «Булер» американського режисера Лі Гірша. Автор показує приголомшливу статистику в людському масштабі, пропонуючи інтимний, безстрашний погляд на те, як булінг вплинув на життя п’ятьох дітей та їхніх сімей. У фільмі задокументовані реакції вчителів та адміністраторів на агресивну поведінку, які порушують кліше «діти просто поводяться, як діти», і відображений дедалі ширший рух серед батьків і молоді, спрямований на зміну ставлення до булінгу в школах, спільнотах та суспільстві загалом.
Стрічки, які обирають для показу, – різнопланові. За основу беруть календар пам’ятних дат або теми правових тижнів, які відбуваються в школі: цивільне право, право на освіту, Конвенція про права людини.
Важливі й особисті вподобання учнів. Для кожного класу вчителька розробила гугл-форму з анкетою, у якій діти позначають, що хочуть подивитися, які проблеми їх цікавлять. Оксана наголошує, що всі анкети анонімні. Також разом із колегами вони підбирають фільми для виховних годин, пов’язаних із проблемами алкозалежності, тютюнопаління, наркозалежності.
Учителька згадує, що одним із найемоційніших переглядів був фільм «Лізо, ходи додому» про дівчинку та її алкозалежну матір:
«Ми дивилися з одинадцятикласниками й педагогами. Здебільшого аудиторія плакала. Зачіпалися теми, на які не можна реагувати з кам’яним обличчям. Хтось упізнавав свого сусіда, родича. Учителі обговорювали, як допомогти дитині, якби така ситуація трапилася в нашій школі. Діти задумалися, що їх може чекати в майбутньому. Це був такий поштовх для них – прагнути жити гідним життям».
Постер фільму «Лізо, ходи додому». Найбільш приголомшливе у фільмі те, що він дає змогу усвідомити жах ситуації, але не піддатися темряві гнітючих подій на екрані. У стрічці немає спроб подати соціологічний зріз – це радше результат бажання якомога правдивіше зафіксувати дорослий світ крізь незіпсутість дитячого сприйняття.
Інтеграція фільмів у інші навчальні дисципліни – важливий напрям розвитку кіноклубу. Часто стрічки українських режисерів стають частиною уроків з історії та географії України. Освітянка згадує, що дітей дуже вразив фільм про співачку Джамалу, у якому йшлося про кримських татар як національну меншину, що бореться за свої права. Оксана ділиться, що на її уроках фільми слугують для аудіювання: діти слухають монолог із фільму й за ним виконують завдання.
Лілія Лавринів
«На кожному уроці можна пустити в дію виховний аспект. Ми залучаємо насамперед учителів історії, української мови, природничих наук, психолога. Обираємо в навчальній програмі теми, до яких підбираємо документальні фільми з правової освіти», – розповідає директорка школи.
Вона переконана, що ключові компетентності, які формують учителі в учнів, мають наскрізно проходити через весь освітній процес, не розділяти навчання й виховання.
Вдалим управлінським рішенням для розвитку клубу стала організація переглядів у межах факультативу з медіаграмотності, який розв’язав і проблему додаткового навантаження вчителів. Адже через великий запит від школярів часом упродовж місяця замість планованого одного показу відбуваєються п’ять-шість.
«У межах варіативної частини маємо можливість брати години на різні курси. Ми долучилися до програми з медіаграмотності. Фільми стали вдалим інструментарієм. Інтеграція – найкращий вихід із ситуації», – пояснює Лілія.
Вагома частина кожного кіноперегляду – обговорення побаченого. Окрім звичної дискусії, освітяни тернопільської школи використовують і інші форми – анкетування, написання есе, запрошують до переглядів експертів.
Інколи Оксана бачить, що дітям складно висловити емоції. Тому вона розміщує під час перегляду в корзині кульки різного кольору і пропонує дітям обрати ту, що найбільше відповідає їхній емоції після перегляду: червона – фільм зачепив, синя – потрібно подумати, немає готовності говорити, біла – дитина готова до дискусії.
«Наприкінці фільму я бачу веселку в руках. Бачу поле для роботи. Діти, які обирають сині кульки, – стискають їх, ховають. Тоді розумію, що варто лишитися з дитиною тет-а-тет і обговорити. Усі діти відкриваються по-різному».
Часто саме обговорення фільмів допомагають виявити проблеми порушення прав дитини, стають рушієм до подальшої роботи з психологом, соціальним педагогом.
«Нам потрібно було достукатися до дітей і пояснити, що документальне кіно не має сценарію, акторів, яким платять гроші, тут ніхто не готується до знімання. Є режисер, камера, живе спілкування, і глядача просто допускають за лаштунки особистого життя людей. Багато стрічок про алкогольну та наркозалежності, фізичне насилля в сім’ї, і, що найбільше мене зачепило, – проблему булінгу в школі».
Оксана розповідає, що ця тема стала ключовою для кіноклубу. Вона помітила: діти, з яких знущалися, під час перегляду фільмів про булінг часто нітилися, стискали кулаки, ховали погляди. Тому спільно з учнями вони зняли соціальний ролик про дискримінацію «Я не булер». У ньому діти, які найчастіше є кривдниками, могли побачити себе збоку. На думку вчительки, ідея спрацювала:
«Ті діти зараз борються, щоби булінгу більше не було в школі. Наприклад, роблять зауваження старшокласникам, коли ті зачіпають дітей початкової школи, або тим, хто тролять інших за некрутий гаджет».
Коли розпочався карантин, кіноклуб трансформувався – мережа DOCU/CLUB зробила колекцію документальних фільмів онлайн. На думку Оксани, онлайн-перегляд дещо ускладнив можливість зворотного зв’язку й живого спілкування: дехто з учнів охоче комунікував, проте більшість лишалися осторонь. Але водночас освітянка помітила, що до переглядів долучилися батьки:
«Очевидно, вони після перегляду з дитиною будуть обговорювати фільм. Це виявився гарний шанс залучити сім’ю до перегляду. І, може, проблеми, які є саме в цій сім’ї, показали у фільмі. І хтось задумається про те, чи варто так жити чи ні»
Оксана розповідає, що загалом батьки в захваті від діяльності кіноклубу, часто пишуть відгуки в соцмережах.
«Діти після перегляду біжать додому й діляться з ними, бабусями, дідусями, сусідами. Батьки починають інакше дивитися на своїх дітей. Вони бачать, що дитині щось болить, турбує, про щось хоче більше дізнатися».
Для вчительки локдаун став можливістю більше заглибитися в тематику правової освіти, поспілкуватися з експертами. У результаті з’явилася ідея розширити діяльність – створити кіноклуб просто неба, до якого могли би долучитися не лише учні школи, а й батьки, педагоги, люди, які зацікавлені в документальному кіно про права людини.
«Раптом людині болить і вона задумається: можливо, тут зображене життя моєї дитини, можливо, треба змінити своє життя. За це “можливо” ми дуже боремося», – ділиться Оксана.
Директорка школи говорить, що цю ідею вдасться втілити. Її підтримали як малий проєкт громадського бюджету Тернополя. На подвір’ї школи обладнають дворик для кінопереглядів.
З пропозицією до обміну досвідом звернулися і представники поліції Тернополя. Їм цікаво побачити, як відбуваються перегляд та обговорення фільмів про алко- й наркозалежність, домашнє насильство, як якісно їх промодерувати. Для них це новий інструмент у роботі щодо попередження та протидії цим явищам. Водночас вони готові долучатися як експерти до обговорення фільмів відповідної тематики й ділитися досвідом взаємодії з людьми в подібних ситуаціях.
Також освітяни планують упродовж літа зняти ще один соціальний ролик, де залучать не лише учнів, а й педагогів та батьків. Ролик порушуватиме проблеми насильства в сім’ї.
«Діти вчаться на основі документальних стрічок обстоювати свої права, знають, як захистити себе й до кого звернутися. Вони хочуть пробувати знімати, і я їм у цьому допомагаю», – резюмує вчителька.
Учні
Представниця Міністерства освіти й науки Оксана Савицька, вважає, що кіноклуби – це вдалий інструмент для розвитку і стимулювання залученості учнів, згуртованості та креативності колективу:
«Не варто забувати, що зараз ми маємо справу з поколінням «візуалів», так званим поколінням Z, яке виховується в інтернеті й соціальних мережах. Згідно з дослідженнями, вони найсприятливіше реагують саме на візуальне навчання. Тому методи навчання мають бути іншими й адаптуватися до особливостей цієї групи. Наочні матеріали й кінестетичні активності набувають зараз більшої ваги в навчанні. Збагачення медіатек закладів освіти спеціальними фільмами та іншими матеріалами є значущим для розвитку освітнього потенціалу закладів освіти».
Тому Міністерство підтримує ідею створення кіноклубів при закладах освіти й всіляко цьому сприяє. Зокрема, розмістили на офіційній сторінці допис, за яким можна більше дізнатися про мережу DOCU/CLUB та подати заявку на відкриття кіноклубу.
Уже понад 80 закладів освіти в Україні відкрили власний кіноклуб мережі DOCU/CLUB. Дізнатися більше про їхню діяльність можна на офіційній сторінці проєкту у фейсбуці.
Щоби відкрити кіноклуб, потрібно подати заявку на сайті проєкту та пройти безплатний онлайн-курс.
Проєкт «Мережа DOCU/CLUB – за реформи!» фінансується Європейським Союзом та Національним фондом на підтримку демократії.
Титульне фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram