Суперечки не мають бути палкими та вибуховими, тим паче закінчуватися конфліктами. То як навчитися не просто переконувати опонентів у своїй правоті, а й розуміти одне одного? Ось що пропонує авторка книжки «Мислення розвідника. Як припинити обманювати себе й побачити найкраще рішення» Джулія Ґалеф. У книзі авторка послідовно пояснює, як зробити мислення точнішим та яснішим, стати менш упередженим і трохи рідше помилятися. Окрім цього, у книжці є чудові поради, як ефективно сперечатися, навчитися слухати та розуміти людей, які мають інший погляд й найважливіше — як у них навчатися. Деталі від work.ua.
Дрібні суперечки як вид комунікації, зустрічаються в кожному аспекті нашого життя. На роботі, коли ви хочете просунути проєкт і вам треба відстояти його перед керівництвом. Вдома, коли ви з партнером розподіляєте обов’язки. У соціальних мережах із незнайомцями, коли вам вкрай потрібно зʼясувати, ким була Мати Тереза — святою чи грішною.
Але багатьох із нас у дитинстві вчили, що сперечатися — це не ввічливо. І от, ставши дорослими, ми уникаємо дрібних розбіжностей з нашими партнерами, друзями, колегами. І тільки тоді, коли ставки занадто високі й наші переконання опиняються під загрозою, ми починаємо сперечатися. Але проблема в тому, що в такі моменти емоції зашкалюють, а градус напруженості між вами та опонентом вже не дозволяє «почути» одне одного.
Здатність вести суперечки так, щоб вони не спричинили конфлікту, а обидві сторони дослухалися одна до одної й змогли навчитися чомусь на розбіжностях у поглядах — це навичка, яку можна розвинути. Правда, для цього треба докласти значних зусиль.
«Одна з найвагоміших причин невдач у спробах навчатися на розбіжностях у поглядах, — пише Джулія Ґалеф, — ми очікуємо, що це має бути легко».
Ви можете думати, що коли двоє людей загалом розсудливі й ведуть дискусію сумлінно, з’ясувати сутність розбіжностей досить просто. Особливо, якщо один підкріплює свою позицію логікою та фактами, тоді інший каже «так, ваша правда» й змінює свою думку.
Але найчастіше складається ситуація, коли одна сторона відмовляється змінити свою думку, навіть почувши аргумент, який інша сторона вважає неспростовним. Наприкінці кожен відчуває розчарування і вважає опонента нераціональним.
Правда в тому, що нам треба істотно знизити свої очікування. Навіть за ідеальних умов (а вони майже ніколи такими не бувають), коли всі сторони добре проінформовані, розсудливі й дійсно намагаються пояснити свою позицію та зрозуміти іншу сторону, — навчитися чогось на розбіжностях у поглядах усе одно складно.
Вислухати думку незгодних із вами людей і сприйняти її достатньо серйозно, щоб спробувати змінити свою позицію, — усе це вимагає розумових та емоційних зусиль, а передусім терпіння. Ви маєте бути готові сказати: «Здається, ця людина не має рації, та, може, я неправильно її розумію. Варто перевірити» або «Я досі дотримуюся іншої думки, проте, можливо, колись побачу приклади того, про що ця людина каже».
І запам’ятайте головне: хороша дискусія або суперечка полягає не в тому, щоб хтось один оголосив про перемогу, а в тому, щоб усі учасники дізналися про щось нове для себе.
Чому здебільшого намагання «почути іншу сторону» викликає розчарування?
Певно, кожен стикався з ситуацією, коли близькі люди чи навіть незнайомці з протилежними поглядами намагалися вас чомусь «повчати». Імовірно, вони робили це з благих намірів, але починали формулювати свої аргументи в категоричному тоні, критикували вас та ваші переконання. Після такого спілкування ми здебільшого не почуваємося просвітленими.
І тут Джулія Ґалеф дійшла висновку, що для ефективних дискусій нам потрібно вибирати «джерела інформації».
«Зазвичай ми слухаємо людей, які починають сперечатися з нами, або громадських діячів і засоби масової інформації, найпопулярніших представників іншої сторони. Це не дуже вдалі критерії вибору. По-перше, хто найчастіше починає сперечатися? Той, з ким важко домовитися. По-друге, які люди чи ЗМІ найчастіше стають популярними представниками тієї чи іншої ідеології? Ті, хто вболіває за свою сторону та висміює іншу сторону або глузує з неї, тобто з вас», — пише авторка.
Тож щоб максимально підвищити свої шанси навчитися чогось на розбіжностях у поглядах й зробити дискусію приємною, спочатку треба «правильно» вибирати тих, кого ви готові слухати, а це люди:
Які роблять так, щоб сприймати їхні аргументи було легше, а не важче. Це ті, кого ви любите, чи поважаєте, навіть якщо не згодні з ними; яких ви вважаєте розсудливими; які ведуть дискусію, керуючись добрими намірами. Також це можуть бути опоненти, з якими у вас є щось спільне (інтелектуальне підґрунтя чи основні цінності, які ви поділяєте), навіть коли у вас є різні погляди на інші питання. Розсудливі. Вони не ображають учасників дискусії та не узагальнюють, ніби всі однакові й не згодні саме з певними людьми або поглядами. Одного з вами інтелектуального рівня. Знаючи, що маєте з кимось спільне інтелектуальне підґрунтя, ви від самого початку краще сприймаєте аргументи такого опонента. Так співрозмовник може пояснити свій погляд «вашою мовою». Наприклад, якщо ви покладаєтеся на цифри й факти, то слухатимете людину, яка формує свої доводи на основі саме цих, зрозумілих для вас термінів. Така розмова буде в сотні разів цінніша. Які поділяють вашу мету. Зміна поглядів відбудеться, коли ви щиро спробуєте зрозуміти позицію людини й сприйматимете її як свого союзника. Відчуття, ніби щось важливе об’єднує вас в одну команду, що вас непокоять ті самі питання, дає змогу вчитися чогось одне в одного, навіть якщо ваші погляди в чомусь дуже різняться.Навчатися на розбіжностях — складне завдання. Та його не потрібно ускладнювати, вислуховуючи думку людей, які висміюють ваші погляди та з якими ви не маєте нічого спільного. Чому б не створити найкращі умови для того, щоб ви могли змінити свою думку чи хоча б зрозуміти, чому розсудлива людина може з вами не погоджуватися?
Але пам’ятайте, що вибираєте «джерела інформації» не тільки ви. Ваш опонент також оцінює, наскільки ефективно з вами можна посперечатися або подискутувати. Тому якщо хочете спробувати змінити думку інших, а не просто обурюватися тим, що вони помиляються, вам обов’язково треба спочатку зрозуміти їхні погляди.
«Складно змінити чиюсь думку, коли ви вважаєте себе морально й інтелектуально вищим за цю людину. Що більше ви задоволені собою, то менша ймовірність того, що ви переконаєте когось іншого», — пише авторка.
Тут авторка наводить приклад Бенджаміна Франкліна. Він зрозумів, що люди частіше відхиляють його аргументи, коли він вживає категоричні слова на кшталт «безумовно» та «безсумнівно». Тож Франклін навчився уникати таких формулювань, починаючи свої твердження різноманітними застереженнями: «на мою думку…», «якщо я не помиляюся…», «зараз мені здається…».
Спочатку Бенджамінові було важко дотримуватися цієї звички. У молодості одним з його улюблених занять було доводити неправоту співрозмовників, а саме «знищувати» їх аргументами. Проте невдовзі Франклін почав помічати, що люди набагато охочіше сприймають його погляд, якщо він висловлює його в м’якій формі. В автобіографії засновник США уже в похилому віці розмірковував над своїм життям і писав про те, якою ефективною виявилася звичка проявляти «скромну невпевненість».
Існує два типи впевненості: епістемна та соціальна. Перша пояснює, наскільки ви переконані у чомусь, друга — наскільки ви впевнені в собі.
Протягом одного дослідження студенти університетів працювали невеликими групами, а науковці знімали їхню взаємодію на відео. Згодом дослідники дали іншим людям подивитися відеозаписи та попросили оцінити, наскільки компетентними здаються студенти.
Оцінка компетентності здебільшого залежала від того, яку соціальну впевненість студенти демонстрували: що активніше хтось брав участь у дискусії, що авторитетнішим тоном говорив і що розслабленіше поводився, то компетентнішим він здавався.
А от заяви студентів про те, які вони впевнені у своїх відповідях, яким легким було для них завдання чи як вдало вони його виконали, — усе це виявилося майже неістотним. Тобто епістемна впевненість не мала жодного значення.
Науковці змогли вивести поведінкові сигнали, за якими спостерігачі вибирали найкомпетентніших студентів. І вони всі стосуються соціальної впевненості:
відсоток часу, коли студент говорив; упевнений і предметний тон; інформація про проблему; невимушена постава; спокійна розслаблена поведінка; відповідь згодом або перша.Найменш компетентними студенти видавалися, проявляючи епістемні поведінкові сигнали:
заяви про впевненість в оцінці; заяви про легкість або складність завдання; заяви про власну компетентність.Є два типи невпевненості. Перший тип зумовлений необізнаністю чи недосвідченістю, а другий тим, що реальність безладна й непередбачувана. Перший тип зазвичай цілком виправдано сприймають як погану ознаку. А ось другий — інакше.
Ваша невпевненість може бути виправданою. Оскільки іноді люди не усвідомлюють, яка невизначеність існує у світі, очікують від вас упевненіших відповідей, ніж узагалі можливо. Але продемонструвавши, що в реальному світі не можна бути ні в чому впевненим, ви, по суті, будете переконливішими за того, хто стверджує все зі стовідсотковою впевненістю.
Згадайте, як на 20 століття припав пік продажів цигарок в Америці. Це сталося завдяки вдало продуманим рекламним кампаніям. Людям дозволялося палити в офісах, кінотеатрах, ресторанах, на вулиці. У ті часи навіть лікарі рекомендували палити, це було модно, ніби не шкодило здоров’ю. Але зараз всі знають, що у більшості випадків саме паління викликає рак легень, тобто паління насправді псує здоров’я. Уявіть, у скількох речах зараз ми переконані на 100%, а за 10 років усі вони можуть пасти, як Берлінській мур.
Щоб справляти враження впевненої та компетентної людини, не треба обстоювати свою думку зі стовідсотковою переконаністю. Як ми вище зрозуміли, люди здебільшого звертають увагу на ваші дії, мову тіла, тон та інші аспекти соціальної впевненості, які ви можете розвинути в собі. І запам’ятайте: проявляти невпевненість не завжди погано. Залежить від того, чого саме вона стосується — вас самих чи навколишнього світу.
У більшості випадків ваша помилка не означає, що ви зробили щось неправильно. І за це не потрібно перепрошувати. Навчіться сприймати свої помилки як можливість відточити здатність правильно оцінювати ситуацію. Це зробить усвідомлення власної неправоти цінним, а не просто болісним.
Бо помилятися може кожен. Ось декілька найпоширеніших причин, чому так може відбуватися:
«Упередженість підтвердження». Це коли ви вже маєте сформоване переконання, й настільки ним захоплені, що забуваєте про факти, які можуть суперечити цим переконанням. Уявіть, ви впевнені, що жінки — гірші водії, аніж чоловіки. Шукаючи інформацію на підтвердження цього, ви будете ігнорувати дослідження, які показують, що в середньому чоловіки схильні до більш ризикованої поведінки за кермом (перевищення швидкості, водіння в стані алкогольного сп’яніння, ігнорування пасків безпеки), ніж жінки. Потреба обстоювати свій погляд. Що більше ви доводите свою думку іншим, особливо публічно, то більше вона пов’язана з вашим его та репутацією і то важче від неї відмовитися згодом. Авторка тут наводить приклад жінки, яка в минулому свідомо вибрала бездітне життя, а згодом вирішила народити. Зрештою вона зізналася, що змінити думку було особливо важко: «Адже люди постійно казали „о, колись ти думатимеш інакше!“, роблячи це вкрай зневажливо. Тому згодом мені справді було дуже прикро, що вони мали рацію». Ототожнення зі своїми переконаннями викликає відчуття, ніби ви мусите їх захищати, що мотивує вас зосереджувати увагу на зборі доказів на їхню користь.Щоб навчитися приймати помилки, треба пам’ятати: «Навіть якщо я впевнений, що маю рацію, існує ймовірність, що я помиляюся». А знаючи про наведені вище мисленнєві «пастки», почніть міркування про помилку, ніби це «оновлення». А оновлення само собою робить щось кращим чи актуальнішим, не вказуючи на те, що попередня версія була помилкою. «Я дізнався щось нове… то в чому проблема?».
Якщо ви не мали рації — це оновлення, а не провал, а ваш світогляд — це живий документ, який потребує правок.
Коли ви розумієте, що припустилися помилок у своїй аргументації, визнайте цей слабкий момент у своїй позиції. Це допоможе продемонструвати іншій стороні, що ви не фанатик, який уперто повторює якусь догму, і що вас, можливо, варто вислухати.
Зміна своєї думки, особливо що стосується важливих переконань (погляди на політику, моральні принципи, сповідання окремої релігії), — може здаватися психічно й емоційно виснажливим. Якщо ви сприймаєте світ у чорно-білих кольорах, що трапиться в разі доказів проти одного з ваших переконань? Ставки високі: треба знайти спосіб спростувати ці докази, інакше ваші переконання опиняться під загрозою, пише авторка.
Коли натомість ви бачите світ у півтонах, а зміну думки сприймаєте як покроковий процес, тоді докази проти ваших переконань матимуть для вас зовсім інакше значення.
Наприклад, ви на 80% переконані, що активна імміграційна політика загрожує Україні зменшенням кількості робочих місць. І от одне з досліджень доводить, що вона, навпаки, допоможе розв’язати проблему дефіциту кадрів. Тоді ви можете знизити свою впевненість у тому, що імміграційна політика — це загроза з 80% до 70%.
Згодом може виявитися, що результати дослідження помилкові, тоді ваша впевненість знову зросте до 80% чи навіть більше. Кожне таке коригування — відносно невисока ставка.
Сподіваємося, ці поради заохотять вас самостійно ознайомитися з книжкою Джулії Ґалеф «Мислення розвідника. Як припинити обманювати себе й побачити найкраще рішення». І пам’ятайте, краще не вступайте в суперечку, щоб виграти та принизити когось.
{{read_more|Читайте також| 6389, 5208}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram