«У програмі Соціально-емоційного та етичного навчання (СEEН, Learning Social Emotional and Ethical (SEE) Learning) зона стійкості зображується як певне поле, коридор – це наш стан, коли ми почуваємося спокійно, впевнено й ресурсно. У такому стані людина може продуктивно працювати, ухвалювати виважені рішення, бути задоволеною собою й життям», – пояснює віцеголова Ради ГО «ЕдКемп Україна» Олена Масалітіна.
У програмі СЕЕН емоції не вважаються хорошими чи поганими. Адже якщо називати емоцію поганою, складатиметься підсвідоме враження, що її треба позбутися, або виникатиме сором за те, що ти її переживаєш. Тож радше говорять про емоції складні, ризиковані, і їх порівнюють з іскрою.
«Якщо ми будемо уважні до себе, то можемо простежити цю «іскру»: «Ось у мені народжуються невдоволення, заздрість, злість чи сум». Далі є два шляхи. Перший – нічого не робити – й іскра розгориться в пожежу. Або, вміючи використовувати практику ресурсності, іскру можна загасити та трансформувати в більш продуктивну емоцію», – говорить Олена.
НУШ спільно з EdCamp Ukraine продовжує серію публікацій про практики СЕЕН. У кожній із них улюбленими вправами діляться майбутні фасилітаторки й фасилітатори програми, які зараз проходять відповідне навчання в Університеті Еморі.
У цій статті читайте про практику ресурсності від Олени Масалітіної.
Навіщо потрібна практика
Аби допомогти людині або повернутися в так звану зону стійкості, або ж не виходити з неї. Остання можливість з’являється з часом, коли людина починає уважніше ставитися до свого тіла.
«Практика дає нам точку опори й допомагає твердо, стійко і впевнено стояти на двох ногах. Це – якір, коли навколо бурхливі хвилі й вітряна погода».
Які механізми в організмі пускає в дію
Передусім, розслабляється все тіло. Під час такої практики відбувається зміщення фокусу уваги – фактично, ми перемикаємо півкулі мозку. Тоді починаємо стежити за відчуттями в тілі замість того, аби думати про ситуацію і вкотре злитися чи засмучуватися.
Як виконувати практику
З’ясувати, що для вас є ресурсом. Це дає відчуття, що людина не сама – є місця, люди чи речі, які наповнюють нас емоційно.Якщо виконувати практику з дітьми, важливо не запитувати: «Що тебе заспокоює?».
Краще сказати: «Посидь, поспостерігай за своїм тілом, згадай якусь приємну ситуацію або момент, коли ти почувався/-лася спокійно, чи живу істоту, яку любиш, або якусь людину, поруч із якою почуваєшся безпечно». Тоді дитина сама зрозуміє, що є її ресурсом.
Ресурси можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми або уявними. Наприклад, зовнішнім ресурсом може бути кицька – приємна на дотик, м’яка, яку можна погладити, коли сумно, або світлина, яка нагадує про приємну ситуацію.
«Зовнішнім ресурсом також може бути інша людина. Наприклад, для мене потужним ресурсом є мої чоловік і донька. Коли в мене стається складна ситуація, я уявляю, як приходжу до чоловіка, притулюся, він мене обійме – і все минає», – ділиться Олена.
Внутрішні ресурси – це ті, які є в самій людині, як-от уміння чи знання, риси характеру. Наприклад, внутрішні ресурси допомагають залишатися в зоні стійкості, коли йдеться про професійну сферу. Тоді ви згадуєте про свої вміння або як вдалося вирішити складне завдання.
Олена Масалітіна пояснює, що коли людина починає практикувати вправу, спочатку пригадує найближчі ресурси, потім можуть прийти на думку ще якісь.
«Наприклад, я тільки за кілька місяців практики цієї вправи дісталася до своїх внутрішніх ресурсів. Спочатку постійно використовувала зовнішні – так звані місця сили чи місця з дитинства, люди, улюблені тваринки».
Олена наголошує, що деякі речі чи місця, які є для нас ресурсами, у певний момент можуть стати тригерами.
«Наприклад, для мене дуже великим ресурсом було місце мого дитинства – бабусин двір у селі, де я проводила багато часу все своє життя. Коли я виконувала практику, то часто згадувала цей двір, траву, по якій я босоніж гасала. Але торік бабуся померла, і коли я знову, за звичкою, згадала це місце, то почала плакати. На певний час це стало болючою точкою».
Також треба бути уважними до дітей. Якщо в дитини, наприклад, зламалася чи загубилася улюблена іграшка, чи немає поряд рідної людини – згадки про це можуть стати для неї травматичним досвідом. У такому випадку краще фокусуватися не на тому, що чогось уже немає, а на всьому хорошому, що з цим пов’язано.
{{read_more|Читайте також| 4974, 2558}}
Якщо ви помічаєте, що з дитиною щось не те під час практики, треба м’яко запитати: «Які в тебе ще є ресурси? Може, ти пригадуєш іще щось приємне?».
Навчитися бути уважними до сигналів свого тіла. Воно, каже Олена, реагує першим. Наприклад, коли людина починає сердитися, то може почервоніти чи відчути жар. Це стається ще до того, як людина усвідомить, що сердиться, і скаже образливі слова іншій людині. Такі сигнали можуть бути схожими в різних людей, а можуть бути індивідуальними. Тож важливо практикувати уважність, спостереження за сигналами тіла, щоби за певний час чітко розуміти їх. Як тільки тіло сигналізує про ризиковані емоції, треба пригадати про свої ресурси, сфокусувати увагу на них, поринути в приємні відчуття, які дає предмет, людина чи місце. Після вправи можна зробити рефлексію серед дітей, які хочуть поділитися: про які ресурси вони згадали, що їх заспокоює. Це важливо, бо інші люди можуть узяти з цього щось для себе і пригадати подібну ситуацію зі свого життя, яка в майбутньому стане для них ресурсом. Також можна запропонувати дітям намалювати свої ресурси. Якщо в когось це іграшка, нехай бере її із собою.Що дає регулярне виконання цієї практики
Спочатку дітей вчать виконувати цю вправу, а потім, коли вони опинятимуться в нестабільній ситуації, то робитимуть її самі, застосовуючи ресурси, які доступні тут і зараз.
Регулярне виконання практики дає абсолютні стабільність, спокій, впевненість, врівноваженість, ясність мислення, емоційний фон стає рівним – відповідно, ви ухвалюєте кращі рішення в складних ситуаціях.
«Колись, щоби повернутися в зону стійкості, мені могла знадобитися година чи й доба, залежно від ситуації. А тепер я помітила, що значно швидше повертаюся в зону стійкості, а часом і не випадаю з неї», – завершує Олена Масалітіна.
Програма СЕЕН базується на філософії й методиці, яка протягом 20 років створювалася, апробовулася і вдосконалювалася міжнародною командою науковців і науковиць Університету Еморі (Атланта, США). Підґрунтям для них стали праці з емоційного інтелекту Деніела Ґоулмена та кращі світові освітні програми соціально-емоційного навчання (СЕН), а натхненням — заклики Далай-лами до миру, порозуміння, співпереживання та усвідомлення того, що для всіх людських істот спільним домом є планета Земля.
Пілотування програми СЕЕН в Україні відбувається на базі 26 шкіл в рамках загальнонаціонального шкільного експерименту за участі Інституту модернізації змісту освіти, Інституту проблем виховання Національної академії педагогічних наук (наказ МОН від 18.11.2019 р. № 1431).
{{read_more|Читайте також| 4886, 4461}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram