Osvitanova.com.ua

Матвій Берхін, батько п'ятьох дітей, психолог, розповів для порталу matrony.ru, як дорослі можуть навчити дитину керувати своїми емоціями, долати емоційний стрес і повертатись до спокійного стану.

Емоції — як вода. Вони так само текучі та мінливі й можуть пройти, не залишивши й сліду. А можуть заподіяти багато шкоди, якщо потік занадто сильний. У них можна і потонути. Діти ще не вміють відчувати себе вільно в цій стихії (втім, далеко й не всі дорослі вміють). Тому навіть невелике переживання може здаватися їм справжнім кінцем світу: дитина невтішно плаче над «неправильно» нарізаною котлетою або надто голосно кричить від радості при вигляді іграшки. Для нас це дрібниці, але з точки зору дитини — щось дуже важливе.

Навички саморегуляції в вихованні дітей

Зазвичай батьки використовують різні способи подолання стресових ситуацій. В когось виходить ефективно, а хтось постійно зазнає невдачі. Є декілька найрозповсюджених ліній поведінки:

Можна вдавати, що нічого не відбувається, просто ігнорувати та вірити, що дитина сама впорається. Але це якраз той випадок, коли може і не впорається і завдасть собі шкоди. Дитина, з якою систематично застосовували цю стратегію, буде беззахисною перед сильними емоціями й ледь що — буде панікувати.
  Можна спробувати відволікти дитину — скакати перед нею та кричати: «Ну що ти розхвилювався! Подивися, ось метелик летить!». Так дорослі трясуть брязкальцями перед немовлям, яке плаче, розповідають казку трирічній дитині, коли та капризує, включають мультик, коли першокласник розхвилювався перед виступом. Так, тут ми вчимо дитину певної стратегії подолання емоцій: якщо не можеш заспокоїтися — пошукай нову порцію вражень. Це ефективна стратегія, але у неї є побічні наслідки — наприклад, це перший крок до «гаджетозалежності».
  Можна піддатися дитячим емоціям, та теж у них заблукати. Картина виходить сумна: дитина не спроможна впоратися сама, а тут ще й дорослі кричать: «Скільки разів тобі говорити — заспокойся! Бачиш, до чого ти мене довела?!». Це трапляється досить часто ненавмисно, — просто діти так влаштовані, що вміють торкнутися у батьків до найтонших і вразливих місць. Ось дитина засмутилася, що домашнє завдання ніяк не дається. Спочатку батько співчуває і намагається допомогти заспокоїтися, потім бурчить про себе «ну коли ж він перестане скиглити», потім кричить «так замовкни ти вже і роби завдання!», а закінчується все нерідко ляпасами й потиличниками — тому що дорослий вже завівся сильніше дитини, він відчуває свою безпорадність і включає «важку артилерію».

Найправильнішою стратегією подолання стресових ситуацій буде, залишаючись емоційно стабільним, спробувати відчути переживання дитини та допомогти пройти через нього спокійно і послідовно. Подивимося, як це зробити.

Шлях до здорової саморегуляції дитини лежить через її сорегуляцію з батьками. Сорегуляція — це регуляція через іншу людину: «з’єднатися з нею» і разом рухатися до більш стабільного стану.

Для якісної сорегуляціі є кілька простих правил:

Тон голосу — спокійний, але не беземоційний, прихильний, відповідний до сили переживання дитини: «Хороший мій, ти тааааак засмутився!» Позначення почуттів словами. Ми маємо більше влади над тим, для чого є назва, — «Ти злишся/занепокоєний/засмучений…». Дотики, спокійні й міцні — вони допомагають в буквальному сенсі «прийти у себе». Неспішні та ненав’язливі ритми — у ваших рухах, мові, дотиках, може бути, у пісні — також допомагають дитині швидше і легше подолати стрес.

Як це виглядає на практиці? Наприклад, сьогодні мій семирічний син засмутився, що ми поїхали в сад на автобусі, а не на машині. Поки ми чекали на автобус, він тихо плакав. В автобусі він постійно сердито штовхав мене в бік, а від зупинки плентався з сумним виглядом.

Я був в хорошому настрої, тому мені вдалося не дратуватися, не лаяти його, дати йому можливість посумувати, — а своє завдання я бачив у супроводі його в цьому шляху через різні почуття: печаль, гнів, апатію. Коли він плакав — я співчував («Ти так засмутився! Бідний мій»); коли штовхав — легенько штовхав у відповідь (насильства з його боку не було, і мені здалося, що так виявлялася його потреба в тілесних відчуттях), коли просто плентався — продовжував говорити з ним на абстрактні теми, щоб потроху «заразити» бадьорістю.

І всякий раз намагався щось сказати про почуття, щоб дати йому відчути, що я його бачу, дбаю, що мені не все одно, що з ним відбувається: «Шкода, що ти так засмутився», «Ох, схоже ти зовсім без сил »,«Ого, схоже ти злишся! Ну давай будемо штовхатися» і так далі.

Як ви, напевно, здогадалися, головна складність в процесі сорегуляціі в тому, щоб залишатися стабільним самому. Якщо мене переповнює гнів з приводу малюка, що ридає над малюнком вже 15 хвилин, мені буде складно його заспокоїти, навіть застосовуючи всі перераховані методи. Адже, можливо, головний інструмент сорегуляціі — дзеркальні нейрони: дитина бачить спокійного дорослого поруч, відчуває емоційний контакт (в цьому відмінність від ігнорування) і заспокоюється просто від факту його присутності. Для дорослого той же механізм працює у зворотну сторону — тягне його в ті ж переживання, якими захоплена дитина. У правильній дозі це допомагає поспівчувати дитині, в занадто великий — вводить в стрес самих батьків.

Логічний висновок: щоб забезпечити дитині якісну сорегуляцію, батьки повинні володіти навичками саморегуляції.

Коло замкнулося. Для багатьох дорослих це виклик, тому що вони самі регулюють власні емоції коштом психоактивних речовин, солодкого і стрічки Фейсбуку (і я такий самий). Хороша новина в тому, що вчитися саморегуляції ніколи не пізно: психотерапія, різні техніки «розради внутрішньої дитини» (та ж сорегуляція, але з внутрішніми фігурами), техніки усвідомленості, спорт і ще багато всього корисного.

Отже, якщо ви намагаєтеся заспокоїти дитину, а вас накриває злістю або відчаєм, — залиште її, займіться собою: подихайте, випийте чаю, зателефонуйте комусь, пострибайте, побийте грушу, покричіть, поговоріть самі з собою, помоліться, нарешті. Навіть, якщо дитина дуже засмучена, у напруженому стані ви їй не допоможете — залиште її на невеликий час і допоможіть собі.

Знайома багатодітна мама назвала це правилом двох дверей — саме стільки закритих дверей повинно бути між нею і дитиною, яка плаче, щоб вона прийшла в себе. З дитиною нічого не трапиться за п’ять хвилин вашої відсутності, а якщо ви врівноважите свій емоційний стан, то зможете заспокоїти її куди краще. А у неї з’явиться шанс на вашому прикладі навчитися керувати своїми емоціями.

{{read_more|Читайте також| 4607, 4920}}

Джерело фото Depositphotos

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram 

Поширити у соц. мережах: