Матвій Берхін, батько п'ятьох дітей, психолог, розповів для порталу matrony.ru, як дорослі можуть навчити дитину керувати своїми емоціями, долати емоційний стрес і повертатись до спокійного стану.
Емоції — як вода. Вони так само текучі та мінливі й можуть пройти, не залишивши й сліду. А можуть заподіяти багато шкоди, якщо потік занадто сильний. У них можна і потонути. Діти ще не вміють відчувати себе вільно в цій стихії (втім, далеко й не всі дорослі вміють). Тому навіть невелике переживання може здаватися їм справжнім кінцем світу: дитина невтішно плаче над «неправильно» нарізаною котлетою або надто голосно кричить від радості при вигляді іграшки. Для нас це дрібниці, але з точки зору дитини — щось дуже важливе.
Зазвичай батьки використовують різні способи подолання стресових ситуацій. В когось виходить ефективно, а хтось постійно зазнає невдачі. Є декілька найрозповсюджених ліній поведінки:
Можна вдавати, що нічого не відбувається, просто ігнорувати та вірити, що дитина сама впорається. Але це якраз той випадок, коли може і не впорається і завдасть собі шкоди. Дитина, з якою систематично застосовували цю стратегію, буде беззахисною перед сильними емоціями й ледь що — буде панікувати.Найправильнішою стратегією подолання стресових ситуацій буде, залишаючись емоційно стабільним, спробувати відчути переживання дитини та допомогти пройти через нього спокійно і послідовно. Подивимося, як це зробити.
Шлях до здорової саморегуляції дитини лежить через її сорегуляцію з батьками. Сорегуляція — це регуляція через іншу людину: «з’єднатися з нею» і разом рухатися до більш стабільного стану.
Для якісної сорегуляціі є кілька простих правил:
Тон голосу — спокійний, але не беземоційний, прихильний, відповідний до сили переживання дитини: «Хороший мій, ти тааааак засмутився!» Позначення почуттів словами. Ми маємо більше влади над тим, для чого є назва, — «Ти злишся/занепокоєний/засмучений…». Дотики, спокійні й міцні — вони допомагають в буквальному сенсі «прийти у себе». Неспішні та ненав’язливі ритми — у ваших рухах, мові, дотиках, може бути, у пісні — також допомагають дитині швидше і легше подолати стрес.Як це виглядає на практиці? Наприклад, сьогодні мій семирічний син засмутився, що ми поїхали в сад на автобусі, а не на машині. Поки ми чекали на автобус, він тихо плакав. В автобусі він постійно сердито штовхав мене в бік, а від зупинки плентався з сумним виглядом.
Я був в хорошому настрої, тому мені вдалося не дратуватися, не лаяти його, дати йому можливість посумувати, — а своє завдання я бачив у супроводі його в цьому шляху через різні почуття: печаль, гнів, апатію. Коли він плакав — я співчував («Ти так засмутився! Бідний мій»); коли штовхав — легенько штовхав у відповідь (насильства з його боку не було, і мені здалося, що так виявлялася його потреба в тілесних відчуттях), коли просто плентався — продовжував говорити з ним на абстрактні теми, щоб потроху «заразити» бадьорістю.
І всякий раз намагався щось сказати про почуття, щоб дати йому відчути, що я його бачу, дбаю, що мені не все одно, що з ним відбувається: «Шкода, що ти так засмутився», «Ох, схоже ти зовсім без сил »,«Ого, схоже ти злишся! Ну давай будемо штовхатися» і так далі.
Як ви, напевно, здогадалися, головна складність в процесі сорегуляціі в тому, щоб залишатися стабільним самому. Якщо мене переповнює гнів з приводу малюка, що ридає над малюнком вже 15 хвилин, мені буде складно його заспокоїти, навіть застосовуючи всі перераховані методи. Адже, можливо, головний інструмент сорегуляціі — дзеркальні нейрони: дитина бачить спокійного дорослого поруч, відчуває емоційний контакт (в цьому відмінність від ігнорування) і заспокоюється просто від факту його присутності. Для дорослого той же механізм працює у зворотну сторону — тягне його в ті ж переживання, якими захоплена дитина. У правильній дозі це допомагає поспівчувати дитині, в занадто великий — вводить в стрес самих батьків.
Логічний висновок: щоб забезпечити дитині якісну сорегуляцію, батьки повинні володіти навичками саморегуляції.
Коло замкнулося. Для багатьох дорослих це виклик, тому що вони самі регулюють власні емоції коштом психоактивних речовин, солодкого і стрічки Фейсбуку (і я такий самий). Хороша новина в тому, що вчитися саморегуляції ніколи не пізно: психотерапія, різні техніки «розради внутрішньої дитини» (та ж сорегуляція, але з внутрішніми фігурами), техніки усвідомленості, спорт і ще багато всього корисного.
Отже, якщо ви намагаєтеся заспокоїти дитину, а вас накриває злістю або відчаєм, — залиште її, займіться собою: подихайте, випийте чаю, зателефонуйте комусь, пострибайте, побийте грушу, покричіть, поговоріть самі з собою, помоліться, нарешті. Навіть, якщо дитина дуже засмучена, у напруженому стані ви їй не допоможете — залиште її на невеликий час і допоможіть собі.
Знайома багатодітна мама назвала це правилом двох дверей — саме стільки закритих дверей повинно бути між нею і дитиною, яка плаче, щоб вона прийшла в себе. З дитиною нічого не трапиться за п’ять хвилин вашої відсутності, а якщо ви врівноважите свій емоційний стан, то зможете заспокоїти її куди краще. А у неї з’явиться шанс на вашому прикладі навчитися керувати своїми емоціями.
{{read_more|Читайте також| 4607, 4920}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram