За законом в Україні дозволено 12 форм освіти (Закон України «Про освіту» Стаття 9.), а у містах і навіть невеликих селах активно розквітають новостворені школи – приватні, альтернативні, дистанційні, центри підтримки певної форми (домашньої, сімейної, тощо). Це цілком логічно, зважаючи на суспільне незадоволення якістю та методиками навчання, але з іншого боку цей процес достатньо молодий і часто проходить стадію чистого спротиву, коли організатори чи спільноти батьків точно знають, як не потрібно, а ось те, що потрібно – шукають навпомацки.
В перелік того, що точно не потрібно, попадають нудні педради, нескінченна кількість паперової документації, детальні поурочні планування, тощо. Набагато рідше – стандартне викладення тем, календарне планування і використання затверджених підручників – так роблять, коли школи чи то спільноти рухаються до створення дійсно нових форматів шкіл.
І хоча «новий формат освіти» має достатньо широке визначення, на мій погляд, є кілька визначальних процесів у шкіл дійсно «нового формату», в які вкладається ресурс, звільнений від формальних необхідностей та звичних, хоча й ніде не прописаних стратегій.
По-перше, це перегляд курікулуму (навчальної програми). Світова тенденція щодо перегляду та оновлення курікулумів нарешті закріплена і в українському законодавстві: наразі надається поле можливостей для акредитації своєї, відмінної від МОН, програми (Закон України «Про освіту.) Курікулум можна суттєво розширити, зважаючи на контекст сьогодення, а його реалізацію гнучко підлаштувати до потреб школярів окремо взятої школи спільноти.
В Україні, в період трансформації від знанійних до компетентісних програм важливо наважитись і піддати сумніву все те, що роками здавалося єдиноможливим: а чому взагалі зараз варто навчати?
Спільношкола обрала для себе головною метою навчання 5 ключовим компетенціям:
А всі методики та формати навчання підбираються такими, щоб якнайкраще та найповніше їх прокачувати.
Визначення мети – це важливий етап, але це тільки перший пласт роботи з програмою, бо далі підіймаються дрібніші, а не менш важливі: чи дійсно списування передує самостійно створеним розповідям? Чи дійсно відсотки варто вивчати після звичайних дробів? Як саме навчати взаємодії? Чи керування собою це лише про тайм-менеджмент?
Далі виникатимуть ще великі блоки питань, як то: перевантаженість програм знанійним компонентном, штучний поділ між знаннями та навичками, стандартизація програм та їхня негнучкість. Саме ці питання підіймають і викладачі Нового Південного Уелсу в статті щодо реформування курікулуму, тут варто зазначити, що державний курікулум Австралії суттєво раніше був реформований на компетентісний, і ці роздуми чи не четверта хвиля реформувань.
Власне, питань безліч, а відповіді на них у кожного колективу можуть бути дуже і дуже різними – саме це і створить різноманіття нових курікулумів.
Другим кроком важливо визначити ступінь індивідуалізації програми для кожного учня – індивідуальної навчальної траєкторії. Так, це теж не новий термін, але найчастіше він прописаний дуже формально та реалізується поверхово. Якщо викладач не вимушений тримати увагу 33 учнів в класі, а купа документообігу не забирає можливості окремого контакту з кожним, то чому б не розглянути можливість проходження програми по-своєму? Яку міру індивідуальних потреб можна взяти до уваги? Наскільки індивідуально працювати, щоб не перетворити школу у спільноту репетиторів і не втратити групову взаємодію?
Міжнародна Організація економічного співробітництва та розвитку (OECD) формулюючи принципи побудови інноваційних навчальних середовищ, зазначила серед них обов'язкове врахування стартової точки в навчанні, а також особливих навчальних потреб. Підкреслю, що мова йде не тільки про вікову стартову точку та інклюзивне навчання: це також про те, що через певний кризовий етап в житті дитина пропустила курс певної дисципліни, про темп засвоєння, про різні типи сприйняття, тощо.
Спільношкола реалізує ці принципи, дозволяючи змінювати академічну групу кілька разів на рік та вільно відвідувати заняття з тих курсів, які потрібно повторити (з відповідною системою визначення «білих плям»), але можуть бути і інші варіанти: від індивідуальної допомоги в складних темах, поділ на підгрупи за типом сприйняття інформації до організації викладання тем один одному.
По-третє, варто спробувати переглянути систему оцінювання. Адже різноманітні шляхи навчання за різними програмами та ще в індивідуальному темпі можуть і мають право бути оцінені по-різному. З одного боку, існує державний стандарт (впроваджений щодо початкової школи або в розробці, якщо казати про середню), відповідність якому на 4-му та 9-му році навчання дійсно варто оцінювати за загальноприйнятими критеріями. Але до 4-го та між 5 та 9 - це величезні проміжки часу, в які притягати за вуха стандартне оцінювання при суттєвій різниці програм - це важкореалізуємий шпагат. На якомусь етапі можна скористатись наробками НУШ щодо компетентісного оцінювання, якщо тільки новостворений курікулум певної школи повністю відповідає спискам заявлених компетенцій. Але можна спробувати й піти своїм шляхом, маючи від держави єдину вимогу – приводити щорічно в кінці навчального року систему оцінювання в школі до державної 12-бальної.
Що це може дати додатково? Наприклад, зробити можливою систему формуючого оцінювання, мета якого не фіксація результату, а допомога в його покращенні. Це автоматично потягне за собою і зміну відносин між учнем та викладачами, формальне визначення викладача як помічника в процесі навчання нарешті отримає реальне підтвердження, а про атмосферу, що змінюється, якщо діти перестають вважати оцінювання системою покарань та винагород – годі й казати. Крім того, це відкриває величезне поле для навчання самооцінюванню, рефлексії – усвідомленню дитиною себе в процесі власного навчання.
В Спільношколі навіть найменші учні після кількох місяців навчання задумуються над питаннями «Чи підходить мені такий темп навчання? Чи достатньо мені вибору? Чи задоволений я своїм просуванням?» – і це дає не тільки розчулення від серйозних відповідей 6-річок, але й поступове формування бажання у учнів по-справжньому впливати на процес навчання. Це змінює їхні індивідуальні навчальні траєкторії, що в свою чергу впливає на оволодіння ними визначеної навчальної програми в бік збільшення ефективності.
Перелічені 3 кроки не рецепт зі створення школи, адже вони – лише початок пошуків дійсно нових шляхів в освіті, що зазвичай дарують більше запитань, ніж відповідей, на кожному наступному кроці. Команда Спільношколи може підтвердити, що обраний шлях аж ніяк не буде легким, але він вартує того, щоб пробувати, шукати відповіді і розбудовувати нову освіту вже сьогодні.
Джерело фото Спільношкола