Про довіру, Глєба Жеглова і конфліктологію

Колись я почула про одну медитацію для пошуку виходу з критичної ситуації. Коли не знаєш, як вчинити, варто запитати себе: "А що на моєму місці зробив би мій батько?".

І тоді шукати рішення з позиції більш дорослої, мудрої і врівноваженої людини.

Ця медитація найкраще може вдатися тим, у кого справді був приклад дорослого (батька/матері/вчителя/сусіда) з адекватною поведінкою в кризових обставинах. Інакше доводиться медитувати на вигаданих ідеальних персонажів.

Зараз, коли ми вже самі батьки і в нас є власні діти, вони може вже й не визнають цього, але ще озираються на нас в пошуку моделей поведінки і виходів з критичних ситуацій. Але чи наші дії дійсно адекватні і можуть стати для них підказками?

У дітей і підлітків є певна особливість. Їхній мозок ще не сформований вповні. Зокрема префронтальна кора, яка відповідає за прораховування наслідків, планування, а також за етику поведінки, - вона ще дозріває. Власне через це вчинки підлітків часом такі недалекоглядні, ризиковані чи жорстокі.

Із дорослішанням, діти здатні навчитися іншим формам, якщо будуть бачити успішний приклад дорослих. Але чи можуть дорослі надати цей приклад, адже самі мають безліч власних страхів, травм, провин?

Не кожний дорослий може зупинити агресію, спрямовану на нього, або навпаки – стримати власну агресію до інших.

Водночас батьки часто заохочують дітей робити те, що їм самим не під силу: домовлятись, не давати себе ображати, бути лідером, або бути чемним, не ображати інших.

Говорити батьки можуть що завгодно, діти сприйматимуть не слова, а їхню лінію поведінки. 

Якщо дитина спостерігає, як батько знічується від наїздів і грубощів, чи як мати проковтує образливі слова – годі сподіватися, що ця дитина в школі зможе опиратись булінгу чи навіть дрібним підколюванням.

Якщо ж дитина навпаки спостерігає, як батьки агресивно вирішують свої справи, зневажають колег чи персонал закладу –дивно буде очікувати від дітей чуйності та емпатії до інших дітей.

Якщо ви хочете, щоб ваша дитина могла відстоювати свої границі, а також поважала границі інших (в тому числі і ваші), спершу необхідно самим цього навчитися.

І дуже важливо вибудувати довірливі стосунки, наскільки це можливо.

Це не просто. Часто батьківські питання на кшталт “Як минув твій день?” залишаються без відповіді. Достукатись до щирої розмови складно, бо підлітки не довіряють дорослим, не хочуть осуду, не вірять в те, що дорослі можуть зрозуміти чи допомогти. Звідси найпоширеніша реакція: “Облиште мене в спокої”.

Батьки не звикли цікавитись світом дітей, хіба тільки запрошувати в свій світ. Якщо на початку ще виходить займатись раннім розвитком, водити по гуртках, запам’ятовувати імена улюблених мультяшних персонажів, то до підліткового віку батьки часто втомлюються. І вже рідко хто з батьків скаже, в які комп’ютерні ігри грає його дитина, що саме в них подобається, з яким персонажем серіальчиків себе асоціює, з ким конфліктує в школі, або навпаки хто приваблює...

Про довіру, Глєба Жеглова і конфліктологію

В стосунках дорослих з дітьми чудово працює правило Глєба Жеглова: “Проявляй к человеку искренний интерес”. Тільки це може спонукати підлітка розкритися, а також здатність дорослих ділитись своїми власними помилками і сумнівами, щоб у дітей не складалось відчуття, що це лише з ними щось не так.

І ця довіра, якщо вдасться її встановити, постійно проходитиме випробування. Варто один раз, вислухавши про конфлікт з однолітками, відповісти щось на кшталт:

  • не звертай уваги, будь вищий за це все...
  • битись не можна, нехай з ним його батьки розбираються…
  • не жалійся, це твої однокласники, маєш сам розібратися...
  • спробуй їм пояснити, треба вирішувати словами, а не кулаками...

І крихка довіра буде зруйнована, бо ці меседжі позбавляють дитину права чи можливості захистити себе.

Є інша крайність: коли батьки влаштовують розборки з іншими батьками чи вчителями тими ж методами, що й діти – агресією, погрозами. В такому випадку теж немає чого повчитися.

Те, яку позицію схильні транслювати дорослі – жертви чи агресора – значною мірою залежить від того, як вони самі проходили подібні ситуації в дитинстві.

Але ця дихотомія штучна. Людина має значно ширший вибір варіантів розвитку подій, окрім: бий-біжи-зачаїсь.

Є пошук взаємовигідної взаємодії, є пропозиції, від яких не можна відмовитись, апелювання до тих, хто в змозі вирішити конфлікт, примусова емпатія тощо.

Втім, діти спостерігають не лише приклад своїх батьків. Є ще інші дорослі: вчителі, тренери, керівники гуртків тощо. Це хороша можливість навчитись тим формам поведінки, яких немає в родині.

Дорослі, які працюють з дітьми, мають бути дуже уважні, керувати ситуацією в колективі дітей і підказувати виходи зі скрутних обставин, допомогти побачити варіанти.

У випадку сутички з сильнішим супротивником, марно сподіватись відстояти себе силою, але це не привід здаватися.

Що може вдіяти учасник конфлікту:

  • Звернутись по допомогу до сильної сторони (як дорослі звертаються в поліцію, чи до суду, так діти звертаються до своїх дорослих) – головне, щоб це не супроводжувалось осудом. Уявіть, ви звертаєтесь в поліцію у зв’язку з крадіжкою, а поліцейський замість того, щоб приймати заяву і шукати крадія, почне вичитувати вас: “Що ж ви не дивитесь за своїми речами? Ми вам більше шукати не будемо. Треба було головою думати…”.
    Знову наголошу, що сильна сторона не обов’язково має прийти і вирішити конфлікт замість учасника, але підтримати, підказати, показати ситуацію зі сторони – це часто дуже відчутна допомога.
  • Знайти однодумців, об'єднатися в команду.
  • Влаштувати розголос і громадський осуд.
  • Зрештою, спробувати відчути, чому людина нападає на тебе (дітям це не під силу, але дорослі можуть спробувати). Часто людина агресує на інших, коли сама нещасна, або почувається невпевнено і потребує самоствердження, або не бачить інших варіантів домінування, окрім як приниження інших.
  • В окремих випадках (не явного конфлікту, а коли одному ніби весело, а іншому неприємно) спрацьовує примусова емпатія – змалювати нападникові відчуття іншої людини.

В ситуації булінгу – системного цькування, а не разового конфлікту – дорослим необхідно втручатись негайно, на самому початку, допоки він не розгорнувся в повну силу. Уважно спостерігати за настроями в спільноті, показувати форми вирішення конфліктів, надавати можливості захистити себе.

Що можна зробити:

  • Неперервно проговорювати правила простору – чіткі і однозначні: не приносити небезпечні предмети, не брати чиїсь особисті речі без дозволу, уникати всіх видів насилля і приниження, навіть на словах. (Розумію, що це дещо утопічно звучить в традиційній школі, де обзивання і розборки були завжди, але в альтернативній школі це цілком досяжно).
  • Неперервно доносити ідею, що знущання з когось – це не гідно, не людяно, не круто і не весело. Але якщо забираєте щось, маєте дати щось взамін. Показуйте, що насправді весело і круто.
  • Обговорювати конфліктну ситуацію з усіма учасниками, тільки не поверхнево читати нотації, “проводити виховну роботу”, а реально розслідувати причини і наслідки, спонукати до проговорення відчуттів обох сторін.
  • Шукати реальні причини агресії у кривдника (вони з великою ймовірністю лежать поза межами конкретного конфлікту).
  • Створити ситуацію для легального виведення агресії і проявів домінування. Часто у підлітків просто є потреба в цьому переживанні. Найкраще з цим дають раду школи бойових мистецтв – допомагають структурувати надмірну агресивність.
  • пропонувати ситуації, в яких діти і підлітки можуть відчувати власну крутість без приниження інших (проекти, акції, звершення, іноді змагання).
  • Забезпечити ображеним можливість звернутись по допомогу – куратор, психолог, тьютор – але, знову ж таки, це не повинно бути формально, мають бути довірливі стосунки, щоб не боятись осуду і додаткового приниження, ще й від дорослих.

Є конфлікти, які можна вирішити в межах спільноти, і треба зробити все можливе, щоб їх вирішити, не чекати доки саме розсмокчеться чи діти “переростуть”, бо кожна проблема відкладена у майбутнє схильна тільки ускладнюватись. Навіть якщо сама ситуація конфлікту справді згодом затихне, вона не минеться безслідно для всіх учасників, а залишиться травматичним досвідом для жертв, агресорів і спостерігачів.

Необхідно також розпізнавати конфлікти, джерела яких лежать поза межами спільноти – в родинах, в особливостях психіки дітей тощо – і звертатись до фахівців.

Ми, як дорослі, незалежно від того, в якій ролі взаємодіємо з дітьми – як батьки, вчителі, тренери – маємо нагоду створити приклад адекватної поведінки, приклад проходження кризових ситуацій, налагодження домовленостей і узгодження різних інтересів.

Щоб дати дітям можливість у скрутну хвилину помедитувати: “А що б в цій ситуації зробив мій батько?”.