Що насправді формує здорові стосунки з дитиною: 4 опори батьківства

У батьківстві ми часто шукаємо відповіді назовні – у книжках, порадах, подкастах. Та найважливіші процеси відбуваються значно глибше: у нашому досвіді, емоціях і несвідомих реакціях. Психотерапевтка Ольга Лазаренко, яка працює в підходах гештальт-терапії, КПТ, АСТ і травмафокусованій терапії, у своєму дописі у ФБ пояснює, що насправді формує стосунки з дитиною і чому «достатньо хороше батьківство» починається з розуміння себе.

Багато запитів «бути (достатньо) хорошою мамою» чи »(достатньо) хорошим татом». Проте як це – жоден університет не вчить.

Ускладнюється все тим, що скільки книг не прочитай (або, в сучасному варіанті, скільки подкастів не подивись), все ще грає роль імпліцитна пам’ять і наслідки нашого виховання нашими батьками, навіть якщо ми свідомо цього будемо уникати.
Що таке імпліцитна пам’ять? Це пам’ять на рівні емоцій, асоціацій, зв’язків із мисленням та поведінкою. Це безсюжетна конфігурація, часто на рівні тіла чи відчуттів, образів і почуттів.

Тому чи ходити до психотерапевта, щоб вчитись обходитись зі своєю імпліцитною пам’яттю, чи ні – вирішувати кожному. Але насправді, щоб мінімізувати вплив на тих, хто від вас залежить, принаймні варто вивчити, чому ви так почуваєтеся та що відбувається у ваших стосунках із дитиною.

Тепер про те, що головне в батьківстві.

В батьківстві важать декілька речей.

Перше — емоційний зв’язок із дитиною, побудований на довірі, безпеці, повазі, прийнятті та співчутті.

Друге – опіка та піклування. Опіка – це турбота про базові потреби: здоров’я, сон, харчування, одяг, шкільне приладдя, робоче місце, необхідні речі, умови для розвитку здібностей, відвідування школи, забезпечення соціалізації, проїзд, розваги, активності та відпочинок. Так, про все це дбають батьки.

Третє – справедливість. Батьки – це мікрогрупа, найважливіші люди, у яких дитина чогось навчається і від яких залежить задоволення її фізичних і емоційних потреб.

Якщо батьки вчиняють несправедливо щодо дитини, або щодо інших людей, чи навіть щодо самих себе – будуть наслідки.

Цікаве поняття справедливості, чи не так? Часто в колі психотерапевтів можна почути, що «справедливості не існує». І так, і ні. Якщо говорити про те, що світ буває жорстоким і випадково трапляються різні речі, то так, в узагальненому, широкому значенні її не існує, цієї «ідеальної» справедливості. Однак це не означає, що батькам треба чинити несправедливо щодо дитини чи одне одного.

З поняттям справедливості тісно пов’язане поняття функціональної та дисфункційної родини. Чим більше несправедливості в родині, тим більше психологічних наслідків для дитини, і тим більше згодом симптомів, які переростають у розлад. А з ним вже мають справу психотерапевти та психологи.

Несправедливість у першу чергу стосується теми насильства в сім'ї – як її крайнього прояву, але не тільки. Це може бути й надмірна самопожертва та експлуатація мами (чи тата) всіма членами родини – тоді діти з високою імовірністю виростають схильними використовувати інших і не здатними проявляти емпатію, що теж є проблемою.

В сім'ях, які побудовані на справедливості, діти виростають в дорослих із нормальним почуттям відповідальності, високим рівнем розвитку й адекватним почуттям провини. Вони здатні сказати слово «вибач» і не впасти в сором, знецінення чи скандал, не відсторонитись. Вони також здатні сказати «дякую» не тому, що так треба, а від серця, тому що розуміють, скільки людина вклала.

І останнє – розумні межі.

Які потрібні дитині, так само як потрібні опіка, емоційний зв’язок і почуття справедливості.

Без меж немає розвитку. Є хаос, регрес, різні девіації. Але ключове слово – «розумні».

Це які? І як тоді їх встановлювати, як домовлятись, як переглядати? Як будувати гнучкі та здорові межі?

Відповіді на всі ці питання залежать від наукових знань про нейробіологію та вікову психологію дитячого розвитку, а також від того, яке життя ми самі живемо та які межі в нас самих.

Дві крайнощі – спартанське виховання чи, навпаки, вседозволеність і хаос, коли меж немає чи вони мінливі та непередбачувані, – мають свою ціну для розвитку дитини. Дитина пристосовується, але так, що це може стати її чи вашими труднощами в майбутньому.

На цій шкалі крайніх проявів є ще багато точок і багато соціальних ситуацій та контекстів, де ми можемо знайти себе нездатними розпізнати чи встановити розумні межі.

І вибір за нами – чи навчатися цього та досліджувати, чи дистанціюватись у стилі «якось виросте» чи «переросте».

Немає нічого соромного в тому, щоб вчитись і досліджувати себе в стосунках з дітьми. Це цікаво та захопливо, а також надихає нас вивчати власний внутрішній світ. Діти підсвічують нам все те, що вже є в нас, просто ми про це могли не знати.

І ви можете з увагою поставитися до того, як ви здатні бути близькими, довіряти, бути рішучими, наполягати на своєму, ділитись і безкорисливо проявляти щедрість (зокрема ділитися найціннішим — своїм часом, часом свого життя), дбати й отримувати від цього задоволення. А також чи можете ви грати, радіти й бути безтурботними. Чи цікаво вам жити, чи є ви послідовними та чи є в вас те, що хочеться передати своїй дитині.

Тож поставте собі сьогодні чотири ключові запитання:

1. Чи є у мене емоційний зв’язок із дитиною, заснований на довірі, безпеці, повазі та прийнятті?
2. Чи проявляю я достатньо опіки?
3. Чи справедливо я себе веду в стосунках?
4. Чи встановлюю я розумні межі й чи здатний їх підтримувати?

Читайте також

Перфекціонізм як пастка: що відбувається з підлітками під тиском

Не для школи, а для життя: 5 навичок, які важливіші за оцінки

Джерело фото Depositphotos