Дорослий, який не зникне: як працює програма наставництва для дітей з інтернатів

Нещодавно я познайомилася з Дмитром Яценко, 29 років, куратором 5 класу в ліцеї «Едюкейтер» і наставником у програмі підтримки дітей, які живуть в інтернатних закладах. Ми поговорили не лише про саму програму, а й про те, що означає бути для дитини дорослим, який залишається поруч. Водночас для Дмитра наставництво стало підготовкою до можливого усиновлення.

Наставництво – це про присутність дорослого поруч

Наставництво часто сприймають як один із форматів волонтерства. Але це не про разову участь і не про бажання «зробити добру справу».

Це регулярна, жива присутність дорослого в житті дитини, яка дорослішає без стабільної опори з боку дорослих.

Для тих, хто замислюється про усиновлення, наставництво може стати підготовчим етапом. Це можливість перевірити власну готовність, зрозуміти межі й відповідальність. У наставника немає того обсягу щоденних обов’язків, який мають усиновлювачі, водночас він має бути для підопічної дитини стабільним, передбачуваним дорослим.

Формально цілі наставництва виглядають просто: профорієнтація, допомога з навчанням і соціалізація. На практиці це реалізується через зустрічі з дитиною, розмови, довірливі стосунки і досвід безпечного контакту.

Дитина, яка не довіряє світу

Підопічному Дмитра Роману 16 років. Перед тим як розповідати його історію, Дмитро попросив дозволу, оскільки в наставництві найважливіше – довіра дитини до наставника.

Про життя Роми відомо небагато. Його мама померла – це була остання близька людина. Про батька майже нічого не відомо. Частину свого досвіду хлопець не готовий озвучувати – і це теж частина взаємодії: вчасно зупинятися і не зачіпати болючі теми надалі.

«Він сам вирішує, що і коли розповідати. І це треба поважати», – ділиться Дмитро.

У дитинстві Рома тікав з дому, міг жити на вулиці днями або навіть місяцями. Рано зіткнувся з наркотичними речовинами. В день, коли померла мама, його життя кардинально змінилося.

До інтернату він потрапив близько року тому. У нього є квартира, але з великими боргами, і соціальні служби зараз намагаються її зберегти.

Це той досвід, який не викреслиш з пам’яті, та з ним можна навчитися жити – якщо поруч є дорослий.

Чому наставництво не може бути «інтуїтивним»

Перед тим як стати наставником, людина проходить співбесіду і навчання.

Це не формальність. Це момент, який змінює уявлення про те, що означає «допомагати».

Майбутніх наставників вчать не рятувати, не перевиховувати і не самостверджуватися через дитину.

Їм пояснюють, як травма впливає на поведінку, як формується недовіра, чому дитина може відштовхувати навіть тоді, коли їй потрібна підтримка.

«Під час навчання дуже багато йдеться про те, як не нашкодити», – пояснює Дмитро.

Розбирають конкретні кейси: як реагувати на агресію, як не зруйнувати довіру необережним запитанням, як витримувати складні реакції.

Навіть дрібниці можуть бути тригерами.

Дмитро згадує історію з навчання: дівчинка відчула запах булочки з корицею, і в неї почалася сильна істерика. Пізніше з’ясувалося, що цей запах був пов’язаний із травматичним досвідом насильства.

Подібну ситуацію неможливо передбачити.

Саме тому наставництво – це не інтуїція. Це про розуміння зазвичай несприятливого бекграунду таких дітей.

Як виглядає шлях наставника на практиці

Процес входу в наставництво досить чіткий.

Спочатку – звернення до соціальної служби і підготовка документів: паспорт, ідентифікаційний код, довідка про несудимість, медичні документи.

Далі – співбесіда. На ній оцінюють мотивацію, розуміння ролі наставника, готовність до відповідальності.

Після цього – навчання. Воно триває кілька днів і включає теорію та роботу з реальними кейсами.

Після навчання тренери дають висновок щодо кожного кандидата: чи готовий він бути наставником.

І тільки після цього відбувається підбір дитини.

Важливо: не наставник обирає дитину – дитині підбирають наставника.

Далі – кілька зустрічей на території закладу. Це період знайомства і взаємної перевірки.

І лише після цього підписується договір, який дає право офіційно проваджувати наставництво та проводити час разом поза закладом.

Перша зустріч: дуже обережний контакт

Їхня перша зустріч відбулася взимку. У закладі було людно, Ромі стало некомфортно, і вони вийшли на вулицю.

Було холодно. Хлопець був без куртки. Дмитро теж зняв куртку.

«Це про рівність. Якщо дитині так зручно, ти не стоїш поруч у теплій куртці».

Вони просто ходили навколо будівлі і говорили.

«Ти весь час ніби йдеш по тонкому льоду. Будь-яке слово може зачепити щось болюче», – ділиться Дмитро.

Як проходять зустрічі з підопічним

Зараз вони бачаться приблизно тричі на місяць. Домовилися про ритм: один раз – за планом Роми, один – за планом Дмитра, ще один – просто відпочинок.

Це важливо і для дитини, і для дорослого. Бо наставництво – це марафон, а не разова активність.

Вони говорять про навчання, друзів, стосунки, агресію, дорослішання.

Іноді – про дуже прості речі. Наприклад, про повідомлення дівчині.

«Рома написав своїй дівчині: "Бажаю, щоб у нас було все як в СССР". Я сказав: давай наступного разу напишемо разом».

Це виглядає як дрібниця. Але саме так формується досвід свідомої комунікації зокрема і ставлення до життя загалом.

Агресія як наслідок життєвого досвіду

У Роми є агресія. І це зрозуміло.

«Це не “погана поведінка”. Це наслідок того, що він пережив».

Тому Дмитро вбачає в цьому свою задачу як наставника – не приглушити, а допомогти прожити її безпечно.

Дмитро планує залучити психолога, щоб правильно працювати з цим. Бо розуміє: сам він не все знає і не все може зробити правильно. Разом вони планують завітати до crash-кімнати, де можна фізично «випустити пар».

Що відбувається після 16 років

Один із найскладніших моментів – вихід у доросле життя. Формально підліток стає самостійним. Фактично – часто залишається сам.

Єдиний варіант – вступ до профтеху. Але часто це не про освіту, а про можливість жити в гуртожитку.

Формально за дитину відповідає заклад. Фактично – вона залишається без реального супроводу.

Є одноразова допомога від держави (близько 20 тис. грн) і невеликі виплати. Але цього недостатньо для старту.

«Це величезна прірва між системою і реальним життям».

І саме в цей час багато хто повертається до старих сценаріїв. Не тому, що хоче. А тому, що не знає, як інакше. В цей період наявність наставника в дитини стає критичною.

Внутрішня мотивація наставника

Дмитро говорить про це дуже прямо.

«Для мене це не була ситуативна цікавість – це було усвідомлене рішення. Я відчував, що можу бути корисним суспільству. Ми живемо у час, коли надто багато дітей залишаються без опори з боку дорослих. І якщо я можу стати для когось цією опорою – я не маю права цього не зробити».

Звертаємось до чоловіків!!!

У закладах багато хлопців. І їм дуже потрібен саме чоловічий приклад – спокійний, надійний, без агресії.

Не герой. Не «вихователь». А дорослий, який поруч.

Що важливо зрозуміти перед тим, як іти в наставництво

Це не про швидкий результат. Не про вдячність. Не про те, що «ти змінюєш чиєсь життя». Це про регулярність. Про витримку. Про присутність. І про дуже просту річ: дитині не завжди потрібен герой, їй потрібен дорослий, який не зникне.

Важливі покликання:
* про програму наставництва в Україні:
👉 https://www.dity.gov.ua/uk/mentoring
* загалом про державні програми для дітей:
👉 https://www.dity.gov.ua/uk
* про підтримку молодіжних і соціальних ініціатив від «Офісу молоді ДійМо»:
👉 https://www.facebook.com/diymoua/

Читайте також

Контакт із підлітком у старшій школі: як допомогти обрати професійний напрям без тиску

Профорієнтація без тестів: 5 фільмів, які варто подивитися підліткам

Джерело фото Depositphotos

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram