4 речі, які ЗАВЖДИ робили батьки дітей, що вступили до Гарварду

Тео Вольф — педагог і ментор із розвитку цілей та покликання в підлітків, член засновницької команди Spike Lab та куратор програм при Гарвардському та Корнелльському університетах — поділився своїм досвідом у колонці для CNBC. Протягом 10 років він допомагав старшокласникам розкривати свої таланти, створювати проєкти, запускати стартапи й вступати до топових університетів — Гарварду, Принстону, Стенфорду.

У своїй статті Вольф розповідає, яких дій батьки успішних дітей свідомо уникають. Ці чотири прості, але принципові "не" допомогли дітям розвинути незалежність, впевненість, стійкість і внутрішню мотивацію — ті якості, які потрібні не лише для вступу, а й для життя.

Протягом майже десяти років я працював із сотнями підлітків і їхніх родин як коуч позашкільних проєктів у Spike Lab.

Я бачив, як мої учні здобували престижні нагороди, залучали венчурні інвестиції, створювали власні бізнеси та запускали вражаючі проєкти, які вирізняли їх серед інших у жорсткій конкуренції за вступ до найкращих вишів. Багато хто вступив до Ліги Плюща — зокрема до Стенфорду, Гарварду й Принстону.

Спостерігаючи за ними, я багато дізнався і про те, як поводяться їхні батьки. Ось чотири речі, які я помітив — і які ці батьки починають робити ще задовго до вступу дітей до університету.

1. Вони дають дітям простір самостійно долати перешкоди

Такі батьки не вирішують за дитину її труднощі, лише надають підтримку.

Вони не будуть листуватися зі мною від імені дитини і писати мотиваційний лист (вступне есе) теж не будуть. Намір добрий, але результат — шкідливий. Такі дії позбавляють дітей самостійності й навчають, що "хтось інший все зробить замість тебе".

Але найуспішніші діти — це ті, хто звик брати відповідальність. Замість того, щоб прокладати їм шлях, будьте тим, до кого можна звернутись за порадою — але не за готовим рішенням. Дозвольте дитині побачити наслідки бездіяльності. Саме так формується здорова дорослість.

2. Вони поважають інтереси своїх дітей

Я бачив, як діти з ніби "дивними" хобі створювали неймовірні проєкти — наприклад, шкільний курс математики на основі бейсбольної статистики чи гурток в’язання для спортсменів.

Звісно, батькам хочеться направити дитину «в серйозніше русло». Але краще — дати її захопленням вирости природно. Бо ніколи не знаєш, до чого це приведе.

Водночас не кожне хобі має ставати проєктом чи способом самореалізації. І точно не варто змушувати дитину до "корисної" активності лише тому, що вона гарно виглядатиме в анкеті до вишу.

3. Вони з дитинства розвивають незалежність

Танці, малювання, футбол, вокал, плавання… Часом у семирічної дитини розклад щільніший, ніж у студента.

Це позбавляє дітей вільного часу й пригнічує здатність приймати рішення. А дослідження показують, що саме в "неструктурованому" часі найкраще формується самостійність.

Так, структура потрібна. Але час на нудьгу — теж важливий. Один із найзріліших учнів, з якими я працював, із раннього віку самостійно ходив до школи. І навіть такі дрібниці, як "що вдягти" чи "що з’їсти", — це щоденна вправа у виборі.

4. Вони самі демонструють потрібну поведінку

Найсильніший спосіб виховання — це приклад. Хочеш, щоб дитина не залипала в телефоні? Не залипай у телефоні при ній. Хочеш, щоб вона займалась спортом? Нехай бачить, що ти це робиш.

Запитай себе: якою людиною я хочу, щоб стала моя дитина? І чи показую я їй цю людину щодня своїми діями? Якщо прагнеш, щоб вона виросла відповідальною, енергійною, цілеспрямованою та щасливою — покажи, що це можливо. Власним прикладом.

Читайте також