Зараз часто можна почути: «Ця дитина надивилася жахів війни, напевно, у неї ПТСР». Та насправді цей системний розлад зустрічається далеко не у всіх дорослих і дітей, чия психіка пережила навіть сильні травмуючі події. Разом із психологинею Альоною Лук’янчук розберемося: які симптоми вказують на ПТСР, а які — на гострий та хронічний стресовий розлад? І дамо практичні поради, як діяти в кожному з випадків, щоб підтримати дитину.
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — реакція психіки на пережиту травму й гострий стрес. Але не кожен травмуючий досвід і не в кожного призведе до появи ПТСР.
В Україні ПТСР часто згадують не до ладу, асоціюючи цей розлад із будь-якими травматичними подіями, які люди переживають під час війни. Насправді ж ПТСР як у дорослих, так і у дітей, проявляється тільки через деякий час після травми: у середньому через 2–6 місяців після події, що травмувала. Але не під час її і не одразу після. Варто врахувати і те, що ПТСР проявиться лише у 20–40% людей, і це залежатиме від глибини травматичних обставин.
Травмуючий досвід під час війни — усе, що пов’язано із загрозою людському життю. Це повітряні тривоги з прямою загрозою для життя, перебування в окупації, під обстрілами, ракетні удари, переховування в підвалах і бомбосховищах.
За три місяці повномасштабного вторгнення в Україну військ агресора величезна кількість українських дітей отримали травматичний досвід різного ступеня й конкретно зараз переживають гострий стресовий розлад (ГСР). Це первинна реакція на пережитий шок. Переважно це стосується дітей, які пережили ті чи інші жахи війни і були евакуйовані або хоча б перебувають в умовній безпеці.
Ті діти, які від початку війни і досі перебувають у гарячих точках та на тимчасово окупованих територіях (Луганська, Донецька, Херсонська, Миколаївська, Харківська області), переживають хронічний стресовий розлад. Їхні життя під загрозою щодня. Саме в цієї категорії дітей вже можуть поступово проявлятися ті чи інші ознаки ПТСР. Та це ще не сам розлад, на що вказує частинка слова «пост». Адже найяскравіше ПТСР заявляє про себе тоді, коли люди опиняються в безпеці і зникає пряма загроза життю. Прояви можуть з’явитись як через півроку, так і через 5 чи навіть 10 років (це характерно для дітей і підлітків). Але середній час появи ознак ПТСР у таких випадках — від 6 до 15 місяців після отриманої травми. Для порівняння, статистика свідчить: після аварії ПТСР проявляється в середньому через 6 місяців, після сексуального насильства — через 6–12 місяців, після серйозної фізичної травми — теж десь за рік.
Дитячий ПТСР — хронічна форма проявів гострого і хронічного стресового розладу, які заважають дитині розвиватися психологічно і фізично, регулювати емоції, комунікувати з однолітками. Це дизрегуляція організму на всіх рівнях. Тож не «нагороджуйте» дитину діагнозом ПТСР, якщо вона погано спить, стала гірше їсти чи відмовляється навчатись. Усе це — прояви гострого стресового розладу, на відміну від ПТСР, який є комплексним розладом. Хочу окремо навести симптоматику ГСР і ПТСР, щоб ви навчились їх розрізняти.
Ось основні симптоми дитячого ПТСР:
дитина відчуває сильну тривогу й страх, закривається в собі; різноманітні фобії (наприклад, дитина може боятись голосних звуків, чоловічих облич із бородою); когнітивна «загальмованість»; дитина тривалий час демонструє розгубленість і проблеми з пам’яттю, погано концентрується; ви бачите, що дитина перебуває в нервовій напрузі, і це проявляється на рівні фізіології — нервові тики, біль у кінцівках, часті головні болі, розлади кишківника, енурез; спалахи гніву, агресивна поведінка; відмова від їжі чи надмірна фіксація на ній; нічні жахіття чи дуже тривожні сни; дитина тижнями малює одні й ті самі страхітливі сюжети.Важливо! ПТСР можна розпізнати за тим, що паралельно дають збій різні системи організму. Тож якщо зі списку набирається два, три та більше симптомів — є сенс говорити про посттравму. Але з великою обережністю, адже симптоми — це все ще не діагноз.
Травматичний досвід так чи інакше зачепить більшість дітей під час війни. Вони стикнулись не лише з небезпекою фізичного існування, а й із розривом прив’язаності, різкою зміною стилю життя, і все це на фоні неможливості емоційної регуляції від батьків. Адже часто дорослі в умовах сильної напруженості не в змозі взяти на себе ще й тягар емоційного відрегулювання своєї дитини. І саме в цьому випадку дитина не може «обробити» отриманий травматичний досвід чи якось собі пояснити й асимілювати — психіка для цього ще недостатньо розвинена. Натомість реакцією дитини стане замикання. Це вже корінчик, з якого можуть вирости паростки посттравми. Якщо такій дитині батьки (чи інші значущі дорослі) не нададуть вчасну емоційну підтримку, тоді дійсно можливий розвиток ПТСР.
І навпаки, якщо дитина пережила травму, але її вчасно компенсували піклуванням, теплом і любов’ю батьки чи близькі, ПТСР, імовірно, не розвинеться. Хоча досвід травми залишиться.
У якої категорії українських дітей можуть спостерігатися симптоми ПТСР?
Через три місяці від початку війни ті чи інші симптоми ПТСР можуть відчути на собі діти, які пережили жахливі події в Бучі, Ірпені, Маріуполі та інших гарячих точках. Також це стосується дітей, які зазнали важких тілесних ушкоджень — втратили кінцівки, наприклад. Які симптоми не можна пропускати: фобії, нічні жахіття, значні порушення сну, постійне відчуття тривоги, відсутність сенсу життя (стосується підлітків), нав’язливі флешбеки про пережиті жахи, гострі реакції на звуки чи речі, що нагадали про травматичну ситуацію. У дітей старшого шкільного віку можуть статись епізоди самопошкодження як ознака агресії, що направлена не на когось, а на самого себе.
Що робити батькам, якщо в дитини/підлітка є симптоми ПТСР
Звернутись за професійною допомогою до психотерапевтів і психологів, неврологів або дитячих психіатрів. Бути максимально концентрованим на дитині, терплячим до її нетипових проявів і дизрегуляції. Дати дитині проявити свою значущість: узяти участь у волонтерському проєкті, допомогти створити власний невеликий волонтерський проєкт. Не тиснути на дитину, натомість надавати максимальну емоційну підтримку. Якщо є така необхідність — скажіть дитині: «Нічого страшного не трапиться, якщо ти цьогоріч не перейдеш до наступного класу/не закінчиш школу/не складеш ЗНО, а зробиш це наступного року». У першу чергу ви маєте подбати про психічне здоров’я сина чи доньки. Всіляко заохочуйте фізичну активність вашої дитини. Адреналін і кортизол покидають організм саме через тіло, натомість поповнюються запаси дофаміну. Спілкування з однолітками налагоджуйте маленькими кроками. Щодня збільшуйте віконце на комунікацію. Якщо дитина не хоче і їй погано — не змушуйте. Обмежте доступ до певних новинних ресурсів. Нашому мозку все одно, чи ми пережили подію, чи побачили її в новинах і уявили. І в першому, і в другому випадку для нього це травма. Адже ми записуємо в пам’ять всю інформацію образами. Саме тому побачене вноситься в «щоденник пам’яті» як те, що так чи інакше з нами відбулося. Це називається «травма свідка».Чекліст симптомів гострого стресового розладу (ГСР):
загальний регрес у розвитку дитини/підлітка. Наприклад, відсутність інтересу до шкільних занять, замкненість; брак інтересу до комунікації з однолітками; зниження уваги; лабільна емоційна сфера (стрибки настрою); Надмірна прив’язаність до батьків — дитина буквально «висить» на вас (ідеться про дошкільнят); дитина вигадує і спілкується з уявними друзями-захисниками.Усі перелічені пункти — норма, якщо дитина вже в безпеці, але переживає гострий стресовий розлад. Адже такі прояви — це адаптаційний механізм психіки для прийняття нових обставин і пережитого ненормального досвіду.
Як дорослим підтримати дитину/підлітка з гострим стресовим розладом?
Потрібна ваша фізична присутність у просторі дитини. Обіймайте її. Якщо хоче на ручки — обов’язково задовольніть цю потребу. Навіть якщо дитина постійно намагається брати вас за руку, бути поряд — не відсторонюйтесь і наберіться терпіння. Я з власного досвіду знаю, як це непросто, коли малеча висить на тобі, як мавпеня, з ранку до вечора. Розмовляйте з донькою чи сином. Діалог — наше все. Доступною і простою мовою відповідайте на всі запитання, що хвилюють. Розповідайте про те, що відбувається, але без лячних подробиць. «Ми переїхали, тому що зараз у нашому домі й місті жити небезпечно. У світі таке трапляється, на жаль. І зараз це трапилося з нами. Хоча ми віримо в те, що повернемось, і дуже сподіваємось». Нам іноді здається, що дитина не витримає реальності. І ми її не проговорюємо. Але це ще тривожніше для дитини, ніж правда. Не переносьте на дитину свої тривоги й страхи. Саме ви — дорослий, який несе відповідальність за все, що відбувається, а дитина має відчувати поряд із вами безпеку. Я протестую проти фраз на кшталт «Тепер ми залишились із тобою вдвох», «Тепер ти моя опора і надія», «Буду тепер жити задля тебе». Бабусі можуть казати онукам: «Синочку, ти тепер єдиний чоловік у сім’ї. Допомагай мамі, вона має на тебе опиратися». Будь ласка, запам’ятайте: це — неправильно. У такі моменти дитина плутає ролі й бере на себе надто велику ношу. Іноді непосильну, адже її мозок ще не сформований до кінця і їй ще бракує ресурсів для емоційної регуляції та стратегічного бачення світу. Тож якщо дитина чутиме такі фрази, може ще більше тривожитись. Не тисніть на дитину з навчанням, хорошою поведінкою. Не вживайте фраз на кшталт «Зберись!», «Та скільки можна!», «Ти чому став нестерпний(а), плаксивий, неслухняний?!». Дайте більше часу і підтримуйте чадо. Стабілізація життя дитини відбуватиметься й завдяки ритуалізації. Створіть і забезпечте дотримання дитиною чіткого розкладу, поверніть в її життя звичні рутини. «Що б не трапилось, зранку ми…» Читайте дитині казки, прослідкуйте, щоб у неї була можливість регулярно гратись у пісочниці, щось ліпити, буцати м’ячик, гратися з ляльками. Такі суто дитячі заняття потрібні, навіть коли ви перебуваєте у сховищі чи підвалі. Адже дитина має продовжувати досліджувати світ незалежно від віку. У дитячі групи віддавайте не одразу, а лише коли мине перший етап адаптації. Наприклад, свого сина я зараз не віддаю в дитячий садок в іншій країні саме через те, що він постійно вимагає моєї присутності поряд і не хоче випускати з поля зору. Ми переїжджали, дитина не бачить тата і бабусю, які проводили з нею багато часу. Сталося забагато змін. Посилювати тривожність дитини не потрібно, і я чекаю, поки син заспокоїться.Щодо хронічного стресового розладу — він небезпечний тим, що відрегулювати його не можна. Стрес-фактор діє постійно, а травматичні ситуації повторюються.
Що робити, коли у вас немає змоги виїхати в безпечне місце з дитиною?
Говоріть дитині: «Я з тобою, я тут, я завжди тобі допоможу і підтримаю». Відновіть за допомогою рутин «ілюзію стабільного життя». Структуруйте день за допомогою розкладу, притримуйтесь його чітко. Мають бути різні звичні заняття для дитини. Якщо бачите будь-який натяк на емоційний дисбаланс дитини — говоріть з нею про це, відрегульовуйте емоції. «Так, я бачу, що ти злишся. Ти маєш на це повне право. Хочеш погамселити подушку кулачками? Чи влаштуємо бій на подушках?» Або ще: «Ти хочеш плакати? Давай посидимо поряд, посумуємо. Це нормально, і я буду поряд». Ніколи не блокуйте переживання дитини. Їй страшно? Треба проживати це: «Ходи до мене, давай надійно сховаємось. Як гадаєш, яке місце підійде для нашої секретної схованки? Де нас ніхто-ніхто не дістане, навіть той страшний монстр, про якого ти говориш?» До слова, місце може бути й вигадане — намалюйте його. Або цілком реальне. Запропонуйте дитині разом з вами зробити талісман: «Ця річ буде завжди тебе охороняти, вона має особливу силу». Магічні предмети теж добре допомагають регулювати й проживати страхи дитини.Коли діти мусять переживати війну і стають «дітьми війни» — це жахливо. Війна — не місце для дітей. Але є ще одна важлива річ, про яку рідко говорять, коли йдеться про ПТСР: це поняття називають «посттравматичне зростання».
Війна «перемелює», руйнує, травмує людей. Травма — питання виживання. Людина має відповісти на неї реакціями мозку, тіла, емоцій. І якщо фонової підтримки від родини, друзів, країни, психологів, соціальних працівників достатньо і ми не вмираємо й не ламаємось, а виживаємо та навіть знаходимо нові сенси — цей досвід записується у свідомість. Тоді зненацька ми усвідомлюємо, що змогли опанувати безсилля і вийти з травми з новими навичками. І саме тоді приходить розуміння, що ми сильніші, розумніші і більш розвинені, аніж були до травми. І саме це зараз переживає наша Україна.
Ми отримуємо розуміння, що значно сильніші й сміливіші, ніж уявляли про себе. Усі ми: ЗСУ, волонтери, психологи, вчителі, батьки, діти. Я щиро вірю, що кожна дитина за достатньої кількості підтримки зможе опанувати травматичний досвід і вийти з нього з новими скілами й можливостями.
{{read_more|Читайте також| 5538, 5502}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram