Махати руками, загинати пальці, проходжатися туди-сюди по кімнаті – усе це допомагає швидше засвоювати нову інформацію, вважає Колін Баррас. Але як саме? Дізнавався bbc.
Чи доводилось вам битися зі складною проблемою? Уловлювати значення туманної фрази? Триматися за улюблені ідеї? Мова пізнання та навчання сповнена алюзій на інші частини тіла, окрім мозку. Можливо, у цих висловах є глибока істина: нинішні науковці пересвідчуються, що матеріал засвоюється легше, швидше і міцніше, якщо користуватись не лише розумом, а й тілом, наприклад жестикулювати чи ходити по кімнаті. Чи можуть ці відкриття покращити навчальні процеси майбутнього? І чи мають вони впливати на вибір технологій для навчання?
У певному сенсі, ідею про те, що фізичні дії допомагають вчитися, навряд чи можна назвати новою. Згадайте, що більшість з нас вчилася рахувати на пальцях, перш ніж виконувати арифметичні операції подумки.
«Раніше вважалося, що, навчаючись, ми поступово розвиваємо здібність до абстрактного мислення, – каже Ендрю Манчес, викладач Единбурзького університету, що також отримав кваліфікацію психолога. – Малі діти більше покладаються на фізичні предмети; та якби на робочій зустрічі мене б попросили виконати певні розрахунки, а я б дістав набір кубиків – це було б безглуздо».
Людям більше подобаються оратори, які жестикулюють руками, щоб наголосити на ключових ідеях
За традиційним підходом, роль учителя – поступово відучувати дітей від допоміжних засобів і тілесних дій, готуючи до дорослого життя. Але насправді у нашому мисленні завжди лишається фізичний аспект. Наприклад, як показують медичні датчики, коли ми чуємо дієслова «лизати», «кóпати» і «збирати», активізуються ділянки мозку, що контролюють м’язи обличчя, ніг і рук, відповідно. Навіть найабстрактніші поняття так чи інакше прив’язані до реального світу.
Ця теорія отримала назву «тілесне пізнання»; згідно з нею, розумові процеси відштовхуються від наших тілесних дій і взаємодії з навколишнім світом. У такому разі, заохочуючи дітей думати і вчитися лише абстрактно, ми, можливо, ускладнюємо для них розуміння і запам’ятовування матеріалу.
Можливо, вчинки справді важливіші за слова, зокрема і у класній кімнаті; наука починає отримувати докази на користь цього. Спенсер Келлі, психолог з Колгейтського університету у місті Гемільтон, штат Нью-Йорк, виявив, що люди жестикулюють утричі більше, коли намагаються передати надзвичайно важливу, на їхню думку, інформацію. Отже, ми відчуваємо комунікативну цінність мови жестів, бодай на підсвідомому рівні. Пан Келлі також отримав дані про те, що людям більше подобаються викладачі, які жестикулюють руками, щоб наголосити на ключових ідеях.
Люди жестикулюють утричі більше, коли намагаються передати надзвичайно важливу, на їхню думку, інформацію
Але жестикуляція впливає не лише на популярність викладачів. Дослідження доводять, що малі діти краще засвоюють матеріал, якщо їхній вчитель користується жестами при поясненні. Сюзан Вагнер Кук, психолог з Айовського університету міста Айова-Сіті, виявила, що діти краще оволодівають новими поняттями, якщо їх учать повторювати за вчителем його жести, і що уроки, де слова супроводжувались жестами, утримуються в пам’яті учнів довший час, ніж уроки, де були лише слова.
Безперечно, тут є місце для нових технологій – особливо з розвитком пристроїв, що розпізнають жести, таких як Nintendo Wii, Microsoft Kinect (контролер для Xbox) і планшетів з сенсорним екраном. Дослідники з Каліфорнійського університету у Берклі сконструювали з двох ігрових контролерів Wii Remote пристрій, що допомагає дітям візуалізувати співвідношення – наприклад, той факт, що, коли одна рослина росте вдвічі швидше за іншу, різниця між їхньою висотою з часом збільшуватиметься.
Дітям це іноді непросто зрозуміти. Якщо попросити їх показати різні темпи росту руками, вони часом піднімають одну руку трохи вище за другу від самого початку, але потім рухають їх угору з однаковою швидкістю. Пристрій, розроблений у Берклі, відразу коригує цю помилку і допомагає точно скоординувати рухи руками, щоб правильно показати, як ростуть рослини. Після того, навіть слабші учні можуть розповісти на словах, чому різна швидкість росту призводить до збільшення різниці у розмірах.
Діти краще оволодівають новими поняттями, якщо їх учать повторювати за вчителем його жести
Щодо сенсора Kinect, експериментатори застосували його, щоб допомогти дітям точніше співвідносити числа з фізичним простором. Ця проста навичка – одна з основ нашого розуміння математики. Наприклад, більшість людей розуміє, що «50» слід помістити точно посередині відрізку, на одному кінці якого написано «0», а на другому – «100». Дослідники з Тюбінгенського університету Ебергарда Карла (Німеччина) з’ясували, що семирічкам легше знайти місце числа на відрізку, якщо нанести відрізок на підлогу і буквально по ньому йти, – сенсор Kinect про цьому уловлює та аналізує їхні рухи, – ніж якщо шукати це місце мишкою на екрані.
Пан Манчес також почав досліджувати Kinect-технологію, що може стати альтернативою традиційним дитячим кубикам. Вона дозволяє дітям маніпулювати віртуальними кубиками на екрані через ті самі рухи, які б вони робили, граючи зі звичайними кубиками – але віртуальні кубики мають додаткові властивості, наприклад, змінюють колір, якщо поділити їх на менші купки, даючи дітям уявлення про ділення чисел.
{{read_more|Читайте також| 4619, 4653}}
У світлі усього цього, можна вирішити, що учні і учителі під час уроків мають весь час стрибати чи махати руками, як вітряки. Однак пан Манчес радить бути обачними. Річ у тім, що наука ще не дослідила усю специфіку зв’язків між тілом і розумом. «Ще рано переходити до етапу модифікації поведінки», – каже він.
Це не означає, що немає робочих гіпотез на цю тему, особливо коли йдеться про те, чому жести сприяють кращому засвоєнню інформації, каже пані Кук. Те, що ми вивчаємо у школі, зберігається переважно в експліцитній пам’яті – сховищі фактів, які ми можемо свідомо згадати і відтворити пізніше, зазвичай у вербальній формі. На противагу цьому існує так звана імпліцитна пам’ять – те, що ми пам’ятаємо, але не можемо пояснити. Класичний приклад – одного разу навчившись, людина практично ніколи не — «забуває», як їздити на велосипеді. Тілесні рухи – ідеальний матеріал для імпліцитної пам’яті; отже, супроводжуючи слова рухами, ми заохочуємо мозок до створення двох незалежних спогадів про події і збільшуємо шанси пізніше це пригадати.
Хоча Манчес, Кук та інші дослідники поки утримуються від практичних рекомендацій учителям, нині вони вже не такі насторожені. «П’ять років тому я, можливо, сказала б, що вчителям рано застосовувати ці дослідження – це може принести шкоду», – каже пані Кук. Сьогодні потенційна небезпека турбує її значно менше – частково тому, що її дослідження досі не виявили жодних шкідливих «побічних ефектів». «Всі наші дослідження ролі жестів показали, що ця роль – сприятлива, – каже вона. – Навіть експерименти, де ми не очікували від них користі».
Джерело фото pexels
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram