Навички критичного мислення дають змогу не розгубитися у перенасиченому інформацією середовищі й не піддаватися маніпуляціям. Але як навчити дитину критичного мислення? Пропонуємо вам стати свідками двох захоплюючих діалогів Оскара Бреніф'є з дітьми, які показують запуск процесу мислення і які можна брати в обіг у спілкуванні з дітьми.

Щоб запустити процес мислення, потрібно спонукати дитину бути чесною. Так пояснює свою ідею французький письменник Оскар Бреніф'є. Проте бути чесним не так просто, є певні перепони, одна з них – страх. Наприклад, страх засудження, причому як «поганих» думок, так і «хороших». Якщо дитина має такий страх, вона буде говорити лише те, що подобається батькам, вчителю тощо. А цього ми намагаємося уникнути.

На MamaPapa Forum Ukraine 29 лютого, щоб продемонструвати наочно, як страхи блокують процес мислення дитини, а їхнє нівелювання навпаки його породжують, Оскар обрав двох дітей – Ніну та Іллю, щоб провести з ними публічну дискусію. Перед виступом він попросив дітей озвучити якусь свою проблему. «Я не хочу, щоб люди знали, що я маю цю проблему», сказав – Ілля. І Оскар вбачає в цьому проблему сучасного виховання. Він говорить, що наразі батьки часто дають таку установку дітям: проблеми мають бути секретними, особливо від сусідів. Або іншими словами: «Брудна білизну треба прати вдома». Знайомо?

Але варто не забувати, що в межах сім’ї батьки є сусідами для власних дітей.

Оскар наголошує, що до цієї «секретності» призводить трохи дивне мислення сучасних батьків щодо власного життя, дому та світу загалом. Вони вважають: ось є дім, ось його стіни, поза стінами – інакший світ, а всередині – наш. Так не працює. Гарно ілюструє це ситуація із пандемією. У березні ми всі чули, що десь там у Китаї, країні, де живуть якісь дивні люди, розмовляють дивною мовою, є якась дивна хвороба – коронавірус. А потім вірус приходить сюди, до нас. Спочатку ми думаємо, що це десь там, далеко, поза нашими стінами. А потім раз – і це вже наш власний світ.

Якщо батьки запевняють дітей, що дім – це єдине гарне, чисте місце, їм складно буде адаптуватися у реальному світі. А якщо запевнити, що весь світ – це їхній дім, а люди скрізь чудові, цікаві і в них є чому повчитися скрізь, діти так і відчуватимуть себе.

«Більша частина моєї роботи – розширяти горизонти мислення, – говорить Оскар. – Я знаю, що батьки – прекрасні люди, але не звужуйте горизонт мислення ваших дітей до власного. Проблеми з багатьма дітьми виникають саме тоді, коли ми хочемо стиснути горизонти дитини. Дім ваших дітей – це світ, а не ваша квартира. Квартира – це лише місце, де знаходяться ваші речі».

Головна цінність дому – спокій. Дім має заспокоювати, і все.

Другий приклад стиснутих горизонтів дитини – це той тип дискусії, який батьки проводять з дітьми. Вони говорять про їжу, необхідність чистити зуби, виконувати домашню роботу. Що це за життя? Ніхто не говорить, що непотрібно чистити зуби, але ідея в тому, щоб розширити горизонти.

Можливо ви здивуєтесь, проте навіть у найменших дітей виникають екзистенціальні проблеми/питання. Вони задаються питаннями типу «Чому я тут?», і це нормально, проте вам, батькам, про це вони не говорять. А саме про такі речі необхідно і дискутувати з дітьми. Інакше ці переживання приймуть зовсім іншу форму, наприклад, в підлітковому віці, та проявляться, наприклад, у вигляді жорстокості.

«Тож мій меседж у тому, щоб закликати вас: «Думайте з дітьми!» Це може бути корисним для вас також. Думайте та спілкуйтеся про те, що важливо, про що ваше життя. Але це складно, тому що ми не навчалися цьому, самі не знаємо, не знаємо, як це робити, у нас є упередження», – говорить Оскар.

Філософ не дає якісь готові моделі, як необхідно чи як правильно спілкуватися з дітьми, щоб вони напевно навчилися мислити. Але в живій дискусії з Ніною та Іллєю, яку ми передаємо нижче, дає ідеї, приклади і прийоми, які ви можете використовувати у спілкуванні з дітьми. Якщо захочете, звісно.

 

Діалог з Ніною

– Я запитав тебе сьогодні, чи є якась проблема, якою б ти хотіла з нами поділитися. Ти знайшла таку проблему?

– Я боюсь осуду.

– Думаєш, ти – рідкісний випадок або багато людей мають такий страх?

– Думаю, у багатьох людей.

– Тобто ти знаєш, що багато людей мають таку складність?

– Так.

– Ок. Тобто ти можеш допомогти багатьом людям сьогодні тут, адже розуміння проблеми часто вже стає її вирішенням. Чи знаєш ти, чому боїшся осуду?

– Ні.

– А хочеш дізнатися?

– Так.

– Дізнаємося?

– Так.

– Найкращий спосіб дізнатися про щось – це хотіти дізнатися. Я тобі довіряю. Ти виглядаєш нормальною дівчиною, твій мозок працює гарно, тому я тобі довіряю. І вірю, що ти можеш знайти маленьку ідею про те, чому ти можеш боятися осуду. Даси таку ідею?

– Можливо, тому що я висловлю якусь не таку думку і виглядатиму неправильно.

– Тут у мене виникають проблеми із розумінням. Хто думає щось не так? Ти або люди?

– Люди.

– Тут у залі є люди, подивись на них і скажи, чи дивляться вони на тебе «не так»?

– Не знаю.

– Тобто ти не можеш знати цього?

– Так.

– Ага, тобто ти не можеш знати, дивляться вони на тебе так чи не так. А якщо ти цього не знаєш, чому боїшся, що люди подивляться на тебе не так?

– Я боюсь, що вони так подумають. Ти не можеш зрозуміти цього, але відчуваєш це.

– Ти так відчуваєш або думаєш?

– Відчуваю.

– Добре, відчуваєш. А коли думаєш про це, чи знаходиш якусь конкретну ідею чи є лише відчуття?

– Ні, не знаходжу.

– Тобто це лише відчуття?

– Так.

– А чи траплялось з тобою колись так, що ти щось відчувала, а потім виявилося, що ці відчуття дали тобі якусь не ту, хибну інформацію?

– Не пам’ятаю.

– Скільки тобі років.

– 11.

– За 11 років, впевнений, це траплялося багато разів, тому що це трапляється з усіма. Коли у нас є відчуття і воно дає неправильну інформацію. Але ти не можеш такого згадати?

– Так.

– Це дивно. Як ти це можеш пояснити?

– Що саме?

– Що за 11 років ти не можеш згадати жодного випадку, коли відчуття давали тобі неправильну інформацію. Як ти це поясниш?

– Відчуття забуваються швидше, ніж думки.

– А, ти швидко забуваєш відчуття, так?

– Так.

– Але наступного разу, коли відчуття дадуть тобі неправильну інформацію, як ти думаєш, було б корисно знати, коли це відбувається?

– Звісно.

– Давай разом поміркуємо про це. Наприклад, чи траплялось з тобою колись таке, що ти переживала про якусь ситуацію в школі, з друзями, батьками, ти нервувала, а коли ситуація сталася, говорила: «Навіщо я нервувала? Нічого ж страшного не сталося!»?

– Так.

– Розкажи цю ситуацію.

– Коли ми складали тест в школі, я дуже нервувала та боялася, що це так страшно. А після нього зрозуміла, що не так все й страшно було.

– Ок. Ти боялася до того, як було необхідно виконати задачу, а коли виконала, то зрозуміла, що було не страшно?

– Так.

– Хіба це не шалено?

– Можливо.

– Чому ти стала боятися виконувати це завдання?

– Тому що я боялась отримати погану оцінку.

– Ти хотіла виконувати це завдання?

– Ні.

– Ти мусила це робити і переживала за погані оцінки, так?

– Так.

– Цей страх часто з тобою трапляється?

– Ні.

– Лише тоді? Єдиний раз у житті?

– Ні, кожен раз, коли боюся отримати погані оцінки.

– Тобто ти знайома із страхом саме отримати погані оцінки? Чому? Що трапиться, якщо ти отримаєш погану оцінку? Проблеми вдома?

– Ні.

– Тоді в чому проблема?

– В тому, що я засуджуватиму себе за це.

– Ага! Тобто ти боїшся свого власного погляду? Ти боїшся не цих людей, тобі байдуже на них. Там в кінці зали сидить жінка, яка думає, що ти некрасива та дурна, тобі це важливо?

– Де? (зал сміється)

– Ця жінка настільки далеко позаду, що здається, вона в Китаї. Ти переживаєш, що вона думає?

– Ні.

– Але чиїх очей ти боїшся?

– Своїх.

– О, тоді перестань звинувачувати нас! Що ми маємо? Спочатку ти говорила, що турбуєшся про те, що ми думаємо про тебе щось не так. А що ми виявили? Це – не ми. Це – Ніна думає про себе якось не так. Так?

– Так.

– Сподіваюсь, тобі зараз соромно, що ти так про нас думала, коли виявилося, що справа лише в твоєму власному погляді на себе. Але ти жорстка до себе. Чому ти так суворо до себе ставишся?

– Я не знаю.

– Агааааа... Чого б ти хотіла від себе? Ти хотіла б не допускати помилок?

– Ні.

– Але здається це те, що ти кажеш мені. Або давай знайдемо відповідне слово. Коли ти допускаєш помилку, як називаєш себе?

–… (Ніна сором’язливо мовчить)

– О, це якесь жахливе слово. Я бачу це по твоїх очах.

– Воно не жахливе, але правдиве.

– Я знаю. Але скажи лише мені, ми нікому не скажемо.

– Дурна.

– О, дурна! Ти знаєш гру в дурня? Життя називається. Щоб виграти, нам потрібно бути ідеальними та ніколи не допускати помилок. Як тільки допустив – одразу дурень. Так?

– Так.

– Це жорстка гра, так?

– Так.

– Ти граєш в дурня в карти?

– Так.

– Цікава гра?

– Так.

– Тоді цікаво, чому життєва гра в дурість невесела?

– Тому що карткова гра може завершитися за годину-дві, а ця гра по життю може тривати дуже-дуже довго.

– О, тоді краще до неї звикнути?

– Так.

– Ти можеш прийняти факт, що люди – дурні?

– Так.

– Дійсно? Це й ти сама? Людям властива дивна хвороба, вони хочуть бути ідеальними. Ти чула про це? Вони навіть змагаються з Богом, а Бог – це досконалість! Ні?

– Я не знаю про Бога.

– Можна вірити або не вірити в Бога, проте коли люди про нього говорять, мають на увазі досконалість. І вони хотіли б бути такими та змагаються з ним. Ти хотіла б бути досконалою?

– Так.

– А чи можливо бути досконалою?

– Ні.

– Але якби ти була досконалою, Богу довелося б конкурувати з тобою…

Час плине. Зазвичай я б продовжив дискусію з Ніною, але наразі маю завершувати її. Моя ідея в тому, щоб показати на практиці, як можна різні речі обговорювати з дитиною. Але перш ніж відпустити Ніну, декілька запитань. Тобі сподобалася наша розмова?

– Скоріше «так».

– Чому?

– Не знаю.

– Не знаєш, бо не хочеш говорити, або не хочеш думати?

– Не знаю, бо не знаю!

– А я тебе знаю і не вірю тобі. Ти хочеш дізнатися? Ти щось дізналася, було щось дивне у розмові?

– Не знаю.

– Пам’ятаєш, я говорив тобі до цього, якщо ти повторюватимеш те ж саме речення, ти врешті-решт повіриш в це. Тому якщо ти ще раз скажеш «не знаю», то застрягнеш  і це дійсно безглуздо. Тому давай спробуємо ще раз подумати про нашу дискусію. Це була звичайна розмова для тебе?

– Ні.

– Скажи щось одне, що було незвичним.

– Зазвичай складно ділитися проблемами.

– Але тут ти зробила себе. Це не так складно!

– Так.

– Тоді чому ти говориш, що складно ділитися проблемами? Я думав, ти тут легко це зробила.

– Складно, тому що ти не усім людям можеш довіряти.

– О, ці люди, вони небезпечні! Я згоден. А їх аж 7 мільярдів. Ти собі довіряєш?

– Ні!

– О, тоді ти знову це робиш! Справа не в нас, а в тобі. Чому я тобі довіряю, окрім випадків, коли ти говориш «Не знаю»? Довіряю, що ти можеш це зробити. А чому ти собі не довіряєш? Ти настільки погана?

– Думаю, що ні.

– Добре, ми зупинимося тут. Хочеш додати щось?

– Ні.

– Я тебе розумію. Достатньо і так.

 

Дискусія з Іллею

– Як ти? Підготував якусь проблему для нас?

– Добре. Я боюсь говорити про свої проблеми.

– Пам’ятаєш, що Ніна сказала дещо схоже?

– Так.

– Але в кінці розмови вона була здивована. Зазвичай їй складно говорити про свої проблеми. Але це значить, що для тебе це незвично.

– Так.

– Ти думав про це раніше, або ж лише зараз це виявив?

– Думав.

– А знаходив якесь пояснення, чому це так? Можеш поділитися?

– Погано пам’ятаю.

– Тому що ти не хочеш говорити, або щось було не зрозумілим для тебе?

– Усе разом.

– Тоді я запропоную тобі три різні варіанти, чому проблемами може бути складно ділитися, а ти вибереш одну з них, або запропонуєш свій варіант. Перша ідея: ми не хочемо ділитися проблемами, тому що тоді виглядаємо дурнями, і якщо я говорю про щось складне, то погано виглядаю. Це те, що Ніна назвала «виглядати дурнями». Друга причина – це проблема з довірою. Щоб поділитися з кимось, необхідно йому довіряти. Якщо не довіряєш – не говориш йому. І третій варіант – це не популярно, ділитися проблемами – це рідкість. Ми робимо лише те, що роблять інші. А якщо я бачу, що ніхто цього не робить, також не буду. Розумієш мої пояснення? Чи близький тобі якийсь з цих варіантів?

– Другий.

– В чому він полягав?

– Я розповідаю проблему тому, кому довіряю.

– Ок. Тобто це проблема довіри. Якщо ти думаєш, що людина дурна, нічого не розповіси їй, адже вона використає це проти мене та ще й всім розкаже. Так, довіряти складно. Але як ми вияснили з Ніною, іноді ми думаємо, що проблема в людях, а насправді проблема в нас. Тож ти не довіряєш іншим людям або собі?

– Собі.

– Тобто ми бачимо те ж саме, що з Ніною. Звучить дивно. Або ні? Ти знайомий з цим? Ти говорив комусь, що не довіряєш собі?

– Не говорив нікому.

– Завтра це буде в газетах! Вперше в історії Ілля заявив: «Я не довіряю Іллі!». Коли ти це озвучив, ти скоріше радий, що сказав про це, або це тебе засмучує?

– Радує.

– Тоді чому ти не робив це раніше?

– Боявся.

– Боявся чого?

– Що я не такий, як усі.

– Тобто якщо ти собі не довіряєш, ти якийсь дуже особливий, так?

– Так.

– Ти думаєш усі ці люди в залі довіряють собі? Поглянь в їхні очі, довіряють вони собі?

– Можливо.

– Слово «можливо» заміняє «не знаю». Ромео питає Джульєтту: «Ти хочеш вийти за мене заміж?». «Можливо». Ромео не знає, що робити. Це дуже розмита відповідь. Я дійсно хочу зрозуміти, що ти думаєш про інших – більшість людей собі довіряють або ж ні, або ж в тебе немає жодних думок про це?

– Довіряють.

– Тоді ти виявляєшся одним з таких особливих людей на планеті, які собі не довіряють, так?

– Так.

– О, тоді я дуже радий познайомитися з тобою! Повернуся у Францію і скажу: «О, я познайомився з надзвичайно особливим хлопчиком, одним з таких особливих людей, які собі не довіряють!» Є такий секрет, що секрета немає. Ти про таке чув?

– Ні.

– Зазвичай люди однакові. Коли ти очікуєш побачити людину, ти очікуєш побачити в неї два вуха, так?

– Так.

– Ти очікуєш, що люди будуть їсти кожен день?

– Що їсти?

– Мені неважливо що, що завгодно. Але коли ти бачиш людину, очікуєш, що вона щось їсть кожний день.

– Так.

– Ти очікуєш, що у людини є якісь люди, які її люблять?

– Так.

– Ти помічаєш, що всі ці речі у людей однакові? Тобто коли ти бачиш одну людину, ти бачиш ніби усіх одразу? У них два вуха, вони усі щось їдять кожен день, вони всі хочуть, щоб їх любили. Я вже старий та працював у 50 різних країнах, і відкрив, що скрізь люди однакові. Іноді вони мають якісь відмінності, наприклад, у ставленні до їжі – хтось їсть менше, хтось більше. Розумієш?

– Так.

– Тому якщо щось є в твоїй голові, якась думка, вона живе і в голові кожної людини. У когось більше, у когось менше. Розумієш ідею?

– Так.

– Чи має сенс ця ідея? Чи здається тобі дивною?

– Не здається дивною.

– Добре. Тож те, що ти сказав про нестачу довіри, має назву – сумніви. Чув про таке?

– Так.

– І ця штука є в голові кожної людини. Згоден?

– Так.

– О, тоді ти виявляєшся не таким особливим і просто вихвалявся переді мною? Тобто не довіряти собі – звично для всіх. Заплутав тебе?

– Трохи.

– Нагадаю тобі. Спершу ти сказав, що особливий, тому що собі не довіряєш. А я сказав тобі протилежне, що усі в собі сумніваються. І ти погодився зі мною. Або ні?

– Погодився.

– Тож якщо ти погодився, значить, передумав, і ти вже не такий особливий, а як усі. Тепер ти мені не довіряєш або заплутався?

– Погоджуюсь.

– Тобто ти передумав, і більше ти не особливий. Це жахлива ідея! Ти хочеш бути особливим?

– Так.

– Це дуже просто! Можеш позбутися одного вуха і станеш особливим, адже у більшості людей їх два. Усі скажуть «вау, він особливий». Хочеш бути особливим?

– Не сильно.

– Ти передумав?

– Так.

– Чому?

– …

– Зі мною дивно розмовляти?

– Ні.

– Ти маєш такі дискусії кожен день?

– Ні.

– Тобто це – незвичайна розмова?

– Так.

– Що незвичного в ній? Помітив?

– Ні.

– Тобто такі розмови в тебе йдуть кожен день? Або ти проводиш з кимось такі дискусії щодня, або в цій розмові є щось незвичне для тебе, розумієш?

– Не зовсім.

– Добре. Що більш особливе – мати одну ногу або дві?

– Одну.

– Так, мати дві ноги – це звично, ми постійно таке бачимо. А одна нога – особливість, це ми бачимо нечасто. Тож це або щось звичайне для нас, або особливе. Так? Наша дискусія скоріше звична або особлива.

– Звична.

– Тобто в тебе проходять такі дискусії щодня або часто?

– Ні.

– Тоді дискусія особлива. Якщо вона нечаста – тоді особлива, так?

– Так.

– Ок. Що саме особливого, незвичного ти помітив в нашій дискусії? На це складно відповісти.

– Складно.

– Добре, тоді ми зупинимося тут. Ти працював дуже старанно. Тобі сподобалася наша розмова?

– Так.

– Чим саме?

– Незвична розмова.

– Таааак, але чим саме? Моя зачіска? Або ж те, як виглядає перекладач? Щось незвичне помітив?

– Не дуже.

– Твоя мама ставить тобі стільки ж питань, скільки я?

– Ні.

– О! Так це ж і є відмінність, дякувати Богу, інакше ти б вже з’їхав з глузду і сказав «Дайте мені спокій!». Дякую тобі.

 

І ще кілька думок Оскара замість висновків

💡 Не чекайте, поки проблема проявиться, а дитина вже навчиться її замовчувати. Починайте говорити змалечку. Будуйте довіру. Це природньо.

💡 Ми побачили в дискусії з дітьми, що вони не звикли говорити про свої проблеми, їм було складно. І цю помилку допускає більшість батьків. Вони вважають, що маленька дитина лише грається, але це не так. В її голові відбувається багато процесів мислення, і коли вона починає говорити, оволодіває процесом мовлення, закликайте дитину озвучувати ці думки.

💡 Уявіть, що ще до того, як дитина може щось вимовляти, в неї вже виникають екзистенціальні питання. Проблема в тому, що більшість батьків так зайняті роботою, побутом, організацією відпустки, що не знаходять часу навіть для самих себе. Розмовляти та дискутувати з дитиною про життєво важливі питання – це звичка, яка має бути сформована вдома, в родині, на кшталт занять спортом.

💡 Дискусії повинні починатися в родині змалечку. Це не означає, що якщо ви цього не робили, то не варто починати в більш пізньому віці. Ви можете робити це з чоловіком, дружиною.

💡 Я почав писати свої книги з питаннями, які можна обговорювати, коли зрозумів, що часто батьки не знають, про що говорити з дитиною.

Читай по темі: Як читати книжки Оскара Бреніф’є

💡 Є певні правила діалогу з дітьми. Наприклад, потрібен особливий момент. Дискутувати про важливе потрібно не під час приготування їжі або керування авто. Це момент, коли ви сідаєте та спілкуєтесь. Можливо, не спрацює одразу сьогодні, спробуєте завтра, післязавтра і колись у вас все вийде.

💡 Діалог з дітьми має бути чимось радісним. Це може звучати дивно, але більшість батьків не відчувають цікавості до своїх дітей, хоча насправді діти дуже цікаві. Якщо ви не можете цього робити, знайдіть когось, хто може.

💡 Якщо дитина не знаходить жодної людини, з якою може поговорити, це може обернутися якоюсь патологією. Діалог необхідний кожному! Людина – соціальна тварина. Життя без соціуму буде болісним. Біль, який я бачу в дорослих людях, пов’язаний саме з тим, що вони не навчилися вести діалог. Немає людей, яким вони довіряють. Як ми побачили у спілкуванні з Іллею, тому що вони не довіряють собі. Довіра дуже важлива.

💡 Мислення – це бойове мистецтво. А я лише розповідаю батькам, як ним оволодіти.

Читай також Оскар Бренифье: Искусство задавать вопросы

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram