Вчителька зі святошинської гімназії Ольга Пуга спільно з іноземними колегами на платформі eTwinning створила проект: міжнародну онлайн-школу магії, в якій діти вчилися не тільки англійської, але й толерантності. Про цей та інші міжнародні проекти, а також як не помилитися з їх вибором, Ольга розповіла “Новій українській школі”.
Перший проект, до якого ми долучилися, називався “Тоббі, який подорожує”. У ньому брали участь шість країн – це шість команд. Кожна з них обирала свій талісман і пересилала його іншим разом з різноманітними завданнями. Посилки оплачувала школа.
До проекту я залучила дітей зі свого п’ятого класу. У нас були онлайн-зустрічі з іншими школами, і ми складали історії. З завданнями нам допомагали вчителі мистецтва і літератури.
Щодо часу для проекту – я не знала, як бути. Програму і підручник ніхто ж не відміняв. Але оскільки адміністрації важливо, щоб був крутий результат: щоб дітям було цікаво і англійська була на високому рівні, – мені дозволяли робити що заманеться. Я намагалася інтегрувати шматки проекту в уроки, а інколи проект збігався з програмою. Також я привчала дітей частину завдань робити вдома.
Після цього зненацька мої п’ятикласники почали просити, щоб я приносила їм книжки англійською. Потім просили на канікули. Зараз, у сьомому класі, ми читаємо вже не адаптовані, а оригінальні англомовні дитячі книжки!
Був у нас також проект про традиції інших країн. Мої діти робили дослідження про грецькі традиції: записували аудіо і створювали колаж. Потім діти з Греції залишали коментарі – правда це все чи ні. Про нас, наприклад, шукали іспанці, які знайшли багато насправді російських традицій. Або що в нас прикрашають ялинку павутиною і павуками. Діти досі пригадують це зі сміхом.
Наш найяскравіший проект був про онлайн-школу магії. Вона називалася eTwinnwarts (на зразок Гоґвортсу). Ми його придумали спільно з вчительками з Іспанії та Греції, щоб максимально залучити дітей. Потім приєдналася вчителька зі Словенії. Такі ж крейзануті колеги, як і я (сміється, – авт.).
Бувало, що ми до ночі переписувалися. І на вихідних. Такий шалений період! Нам було цікаво, тому ми цим займалися. Це був вибух творчості – придумувати завдання на кожен місяць з нуля.
Мінус багатьох проектів у тому, що вся робота відбувається у своїй школі зі своїми дітьми, а партнерів тільки інколи бачиш на фото чи відео. Класно, якщо є відеоконференція. А тут у нас було максимальні спілкування і співпраця.
У нашій школі магії були різні предмети: і мистецтво, і спорт, і наука, де ми проводили всілякі досліди (ми їх називали зіллєваріння): робили бульбашки, сніг, сяйво.
Для максимальної залученості ми поділили дітей на 12 груп. У кожній команді були 1-2 іноземців. Кожна мала окремий форум, де діти домовлялися, а вчителі перевіряли цей процес. На форумі кожен мав висловлювати свою думку з кожного питання: про назву групи, емблему. Спершу це було складно, але потім учні зрозуміли, що серед них є ті, хто довго думають, і ті, хто бурхливо реагують. Усі розробили правила для своїх груп, і вони були дуже дорослі.
Діти робили шкільне посвідчення, фотографувалися в гарріпоттерівських капелюхах, розробляли форму для своєї групи, складали англійською вірш зі слів, з якими в них асоціюється проект.
За добре виконані завдання команди отримували монети. За невиконані ми могли їх знімати.
Щомісяця вчителі розміщували на платформі різні запитання, наприклад, щодо безпеки в інтернеті. І діти записували відео чи робили колаж.
Фото надано Ольгою
Тепер мій клас може працювати в будь-якій команді. Я казала дітям, що це виклик. Виконувати завдання – добре, але найперше – це толерантність і ми приймаємо всіх. З усіма треба вміти домовитися. Нам це вдалося. Наприкінці проекту деякі діти навіть обмінялися контактами в інстаграмі та фейсбуці.
У травні ми з в чителями придумали гру на зразок квідичу (гра з “Гаррі Поттера”). Робили мітли, на яких треба було “літати”, довго розробляли правила. Потім кожен у своїй країні грав у цю гру. За перемогу теж отримували монети. Це була яскрава крапка нашого проекту. Цікаво, що після його закінчення діти просили вчителя фізкультури пограти ще.
Мені було важко. Я нарахувала двадцять онлайн-інструментів, які ми використовували під час проекту. Я вчилася! Бо до того знала тільки Padlet. Для дітей це теж був великий челендж.
Зараз мені легко робити з дітьми проекти, бо вони навчилися працювати самостійно. Треба колаж – зробимо, відео – зробимо. Якщо раніше дехто міг сказати “я не знаю, як це робити”, то тепер він шукатиме способи знайти вихід і навчитись.
Можна сформулювати певні правила, як обрати хороший проект. Я, наприклад, боюся тих, де дуже багато учасників (думаю, що оптимально 4-6 країн. Вісім – стеля, бо далі виходить хаос). Так само потрібно дивитися, щоб вік дітей був більш-менш однаковий. Варто звертати увагу на цілі проекту – вони мають бути чіткими, а не “покращити рівень володіння англійською”. І обов’язково потрібно звертати увагу на те, що буде цікаво саме вашим учням.
У нас приватна школа. За участь у проектах мені не доплачують, але за перемоги в кінці року є премії. Перші три роки я була у eTwinning з моєї школи одна. І відеоконференції, і листування з іноземними школами відбувалися вперше. Згодом підключилася вчителька з мистецтва, яка знає англійську, а зараз вже п’ятеро вчителів ведуть міждисциплінарні проекти.