Пришвидшити рутину, а не замінити людину: про справжню роль ШІ

У колонці для ZN.UA мультимедійна мисткиня, поетка та фасилітаторка емпатійних практик Алла Мосієвич розмірковує про те, чому суспільство часто більше боїться штучного інтелекту, ніж втрати власної здатності мислити. Авторка іронізує над "мисливцями на тире", які намагаються визначити тексти, створені за допомогою ШІ, і наголошує: жодна технологія не здатна замінити людський досвід, творчість та відповідальність. На її думку, нейромережі можуть стати інструментом підтримки, допомагати впорядковувати думки та звільняти час для справді важливого, а ключове питання XXI століття полягає не в тому, наскільки розумними стануть нейромережі, а в тому, чи зможуть люди зберегти свободу, гідність і здатність самостійно мислити.

Останнім часом можна зустріти особливий тип людей – мисливців на тире.

Вони приходять із лупою й поглядом людини, яка вже морально готова сказати: "Ага, попався!".

Коли текст читається легко – підозріло. Коли в ньому є структура – майже все ясно. А якщо автор ще й думав перед тим, як писати, – справа пахне GPT.

Є в цьому всьому щось від старого доброго полювання на відьом. Тільки замість мітли – тире.

Іноді полювання на тире настільки захоплює, що сенс тексту лишається десь за кадром.

Та іронія в тому, що сьогодні декому простіше повірити в "натиснула кнопку і готово", ніж у те, що людина могла годинами сидіти над текстом, переписувати абзаци, шукати ритм і точне слово.

Іноді людству потрібен не лише штучний інтелект, а й природний

Багато хто досі уявляє роботу з ШІ приблизно так: "Ану, зроби мені шедевр" і за три секунди з космосу прилітає готовий геніальний текст.

Але реальність набагато менш гламурна.

Часом щось справді вистрілює з другого разу. Але частіше це схоже не на магію, а на творчу археологію. Копаєш, бурчиш, видаляєш і раптом: "О! Живе".

Тобто звичайна людська творчість. Просто з новим інструментом.

І як із будь-яким інструментом, тут теж важливо, чи є в людини живий контакт із процесом. І чи результат співвідноситься з кількістю витрачених нервів, часу й ресурсів.

Бо навіть на велосипеді просто так не поїдеш. Треба трохи практики, трохи терпіння й трохи цікавості. А потім уже приходять вітер і рівновага. Інакше просто битимеш педалі й сваритимеш велосипед за те, що той "не їде як треба".

Іноді мені здається, що Григорій Савич зі своєю "сродною працею" у всій цій історії з нейромережами найбільше цікавився б не технологією, а тим, чи світяться в людини очі під час роботи й чи намагається вона створити щось, у чому є душа.

Навіть велосипед не любить, коли стосунки з ним будують лише через агресію й претензії

Ми трохи боїмося нейромереж. Але водночас уже давно живемо так, ніби самі мали б бути машинами.

Швидше. Продуктивніше. Без пауз. Без права зависнути біля вікна на кілька хвилин і просто подивитися на горизонт.

У якийсь момент людство так розігнало темп, що наші нейродоріжки в головах почали нагадувати перегріту електропроводку.

Ніби всередині постійно щось іскрить, блимає, перевантажується. Якісь контакти ледве тримаються, а нервова система тихо мріє, щоб її нарешті перестали смикати що три секунди.

І, можливо, саме тому вся ця розумна техніка – від пралки й пилососа до ШІ — з’явилася не лише для "ледачих". А для того, щоб у людини нарешті було трохи часу побути людиною. Видихнути. Поспати. Почитати книжку. Подумати.

Декому хочеться, щоб усе було "по-старому". Але патерни багатьох людей уже не витримують цього темпу. Тому для когось ШІ – не забаганка, а подушка безпеки для перегрітої нервової системи.

До того ж тоталітарні системи теж не дрімають. У них свої нейромережі, свій темп і дуже слабка любов до свободи.

Психіка – це теж тил

Особливо гостро це питання стоїть зараз, коли дедалі частіше говорять про когнітивний домен – простір, де боротьба давно ведеться не лише за території, а й за нервову систему, увагу, здатність людини мислити і зрештою за саму демократію.

І країна-агресорка це чудово розуміє.

Страх. Паніка. Інформаційний шум. Втома. Нескінченне "терміново". Це теж зброя.

І ось тут ШІ для декого стає не "підміною живого", а радше підтримкою там, де життя починає буксувати.

Бо якщо без ілюзій, то психіка теж потребує опори. Просто щодо тіла суспільству чомусь легше це зрозуміти.

Коли болить спина – люди йдуть до спеціаліста. А коли роками іскрить нервова система – часто просто починають воювати в коментарях.

Не кожна людина, яка сперечається в коментарях, насправді сперечається лише на тему допису

Телевізор можна вмикати відповідально. А можна так, що він повністю окуповує свідомість.

Соцмережі можуть допомагати комунікувати. А можуть перетворювати життя на нескінченний дофаміновий тир.

І ШІ тут нічим принципово не відрізняється.

Як і будь-який інший інструмент, він може як допомагати людині, так і забирати її увагу.

Саме тому питання не в самій технології. Питання в тому, що ми з нею робимо.

Можна генерувати фейки й пластиковий контент просто конвеєрно. А можна використовувати сучасні інструменти як спосіб пришвидшити рутину, звільнити час і структурувати хаос.

Але навіть найкраща технологія не зробить текст живим, якщо в ньому немає думки. Не витягне фільм без історії. Не вигадає музиці душу.

Щоби щось опанувати, потрібні не лише критика, а й бажання зрозуміти, як воно працює

ШІ – це не магія з космосу. Це тисячі людей, роки роботи й величезна кількість людського інтелекту, вкладеного в код.

Тільки щоб цей інструмент працював у твоїх руках, його треба хоча б не ненавидіти. Бо якщо ти ненавидиш гітару, трактор чи хлібопічку, навряд чи вийде щось добре.

Недарма ж кажуть: готуй із серцем.

Технології не скасовують людину. Але можуть підсвітити, ким ми вже є

ШІ може допомогти впорядкувати думки й розкласти ідеї по поличках, підказати синоніми чи розставити в правильних місцях тире. Але не проживе замість автора його досвіду. Не відчує того клубка емоцій, із якого народжуються сумніви, рішення й тексти. І точно не знатиме тих мук сумління, через які людина потім переписує один абзац десять разів, поки той нарешті не оживе.

І якщо чесно, це добре.

Бо сьогодні проблема не в тому, що машини стають розумнішими. Проблеми починаються тоді, коли люди перестають користуватися власним розумом.

Можливо, головне питання XXI століття – не "наскільки розумними стануть машини", а чи зможуть люди з допомогою цих машин відстояти свободу та гідне людське життя.

А щодо тире, то це теж трохи про свободу. Про повітря. Про спосіб дихати в тексті. Робити паузи й не задихатися від суцільного потоку слів.

Читайте також

Гра на користь: шість ідей для згуртування однокласників

Мислення третього тисячоліття: вміння сумніватися стає важливішим за вміння знати

Ілюстрація створена за допомогою AI.

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram