Меню
Вхід і реєстрація
Стратегія «ведмідь у барлозі»: чому під час блекаутів варто жити не планами, а короткими відрізками
09.02.2026
257
0
Психологиня та психотерапевтка Катерина Кудржинська у своєму блозі у Facebook говорить про те, що блекаути — це не просто побутові незручності. Це форма насилля, яка травмує психіку, виснажує тіло й руйнує відчуття безпеки. І пояснює, чому заклики «триматися» та «думати позитивно» в таких умовах не допомагають, а лише поглиблюють самотність
Називаймо речі своїми іменами. Те, що з нами відбувається – це не просто відсутність світла, тепла і води. Це насилля.
Ми переживаємо не просто побутовий дискомфорт, а травму насилля, коли хтось вирішив, що має право закинути нас у темряву і холод. І якщо ваша психіка відмовляється вірити, що це відбувається в центрі Європи у XXI столітті – це нормально. Бо в жодній із нормальних реальностей такого з людьми відбуватись не повинно.
Коли базові потреби – тепло, світло, безпека – не закриті, говорити про високі матерії, закликати «думати позитивно» чи бути «незламними» – це не корисно. Це викликає лише агресію та почуття тотальної самотності.
Чому зараз так важко, навіть коли світло є?
1. Пастка «режиму очікування»
Найбільше виснажує не сам блекаут, а процес очікування, коли він скінчиться, а також очікування гіршого (нових обстрілів, тотального блекауту). Ми часто завмираємо в позі «низького старту». «Ось дадуть світло – я помию голову / поїм / попрацюю». Це тримає м'язи та психіку в колосальній напрузі. Тут і виснаження надії. Кожного разу, коли світло не дають за графіком, відбувається мікротравма розчарування. Очікування з’їдає більше сил, ніж сама дія.
2. Біологічний конфлікт: газ і гальма
Коли холодно і темно, організм біологічно хоче впасти в сплячку – економити енергію, вповільнюватись. Але мозок в цей час знаходиться в гіперзбудженні через тривогу (читає новини, контролює графіки, чекає прильотів). Виходить конфлікт. Тіло тисне на гальма, а психіка – на газ. Звідси цей стан «сонного паралічу наяву» – ми загальмовані, але напружені. Мелатонін хилить в сон, але кортизол не дає розслабитись.
Коли холодно і темно, організм біологічно хоче впасти в сплячку – економити енергію, вповільнюватись. Але мозок в цей час знаходиться в гіперзбудженні через тривогу (читає новини, контролює графіки, чекає прильотів). Виходить конфлікт. Тіло тисне на гальма, а психіка – на газ. Звідси цей стан «сонного паралічу наяву» – ми загальмовані, але напружені. Мелатонін хилить в сон, але кортизол не дає розслабитись.
3. Емоційна гіпотермія
Можливо, ви помітили за собою байдужість, небажання спілкуватися, відсутність емпатії або неможливість плакати. Можуть лякати думки: «Я стала черствою, мене нічого не чіпає». Це не черствість, а режим енергоощадження. Психіка одягла пуховик. Не треба намагатись зараз розколупати себе і змусити щось відчувати. Зараз задача – зберегти тепло для життєдіяльності серця. Почуття повернуться, коли стане безпечніше і тепліше.
Можливо, ви помітили за собою байдужість, небажання спілкуватися, відсутність емпатії або неможливість плакати. Можуть лякати думки: «Я стала черствою, мене нічого не чіпає». Це не черствість, а режим енергоощадження. Психіка одягла пуховик. Не треба намагатись зараз розколупати себе і змусити щось відчувати. Зараз задача – зберегти тепло для життєдіяльності серця. Почуття повернуться, коли стане безпечніше і тепліше.
4. Гнів як джерело тепла
Якщо ж, навпаки, хочеться зриватись на рідних, котів чи речі – не варто картати себе. Апатія – це холод (відсутність енергії). Гнів – це «гаряча» емоція. Коли ми не можемо «вкусити» ворога, що вимикає світло, підсвідомість вмикає роздратування, щоб мобілізуватися, відчути прилив крові. Тому теза така: «Я зараз кричу не тому, що дитина не помила чашку. Я кричу, бо мені холодно, я втомилася боятися і хочу зігрітись об власну злість».
Якщо ж, навпаки, хочеться зриватись на рідних, котів чи речі – не варто картати себе. Апатія – це холод (відсутність енергії). Гнів – це «гаряча» емоція. Коли ми не можемо «вкусити» ворога, що вимикає світло, підсвідомість вмикає роздратування, щоб мобілізуватися, відчути прилив крові. Тому теза така: «Я зараз кричу не тому, що дитина не помила чашку. Я кричу, бо мені холодно, я втомилася боятися і хочу зігрітись об власну злість».
Що з цим усім робити?
Стратегія «Ведмідь у барлозі». Ведмідь не планує стратегію на літо, коли за вікном завірюха. Він сповільнюється, гріє себе і своїх ведмежат, і економить калорії. Це не слабкість, це наймудріша стратегія виживання в природі. Дозвольте собі бути повільними тюленями або ведмедями. Облаштуйте собі «гніздо». Зробіть побут комфортним саме в цих умовах, а не чекайте кращих.
Коли ми боїмось тотального блекаута – це страх перед нескінченністю. Мозок вічний холод обробити не може. Тому прибираємо планування «до перемоги» або «до весни». Коли йдеш в густому тумані, не треба намагатись побачити гору вдалечині – це тільки лякає. Треба дивитися тільки на свої туфлі і на наступний крок.
Ми живемо відрізками по 2-3 години. Спочатку зігрітись. Потім – чай. Потім – обійняти когось. Важливо знаходити кожен день маленький сенс, для чого прожити ще один день.
Віктор Франкл, психіатр, що пройшов концтабори, у своїй книзі «Людина в пошуках сенсу» писав страшну, але важливу річ: «Першими ламалися ті, хто вірив, що все закінчиться скоро. Вони чекали, що їх звільнять до Різдва. Різдво приходило, а звільнення – ні. Вони помирали від розбитого серця». Наступними, за його словами, ламались ті, хто не вірив, що це пекло колись закінчиться. Лише ті, хто відшукував короткострокові сенси на кожен окремий день, а також мали цінності і сенси в довгу, були стійкішими за інших.
Це перегукується з «Парадоксом Стокдейла» (названим на честь американського адмірала, який вижив у в'єтнамському полоні). Його суть проста і жорстока: зберігайте віру в те, що ви переможете в кінці, але водночас майте сміливість дивитися в очі суворій реальності прямо зараз. Не відкидайте її. Визнання того, що зараз твориться жах, і я його не дуже вивожу, ніяк не робить мене менш стійкою і сильною в довгій перспективі.
У кожного з нас є право на зламність і відсутність потужності в поточному моменті. Ми маємо право плакати, кричати, заморожуватись, не витримувати, проклинати всіх і кожного, горювати. А також тупити, не встигати, бути повільними, непродуктивними і неефективними. Успішний успіх відкладемо на потім. Поки що треба зберегтись. Навіщо? Шукаємо кожен свої сенси. Щоб побачити, як квітнуть абрикоси навесні. Щоб додивитися улюблений серіал. Заради дітей. Щоб побачити, як сконає сам знаєте хто.
Читайте також
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram
