Василь Стус: історія людини, для якої свобода була важливішою за життя

10.01.2026

«Боже, не літості – лютості», – саме так міг би відповісти письменник і дисидент Василь Стус тим, хто бере за настанову його вирвану з контексту фразу «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує». Якою людиною був Стус? Точно не тією, що кориться й терпить.

6 січня Василеві Семеновичу могло б виповнитися 85 років. Важливо розуміти, що якби не російсько-радянський терор, з яким українці знову борються з 2014 року, він міг би бути нашим сучасником. Василь Стус не дожив усього кілька років до здобуття Україною незалежності.

«Мій головний український поет мертвий. А мав би бути моїм старшим сучасником. Суто теоретично міг би навіть написати перед- чи післямову до котроїсь із моїх поетичних збірок», – міркує письменниця Катерина Калитко в своєму есеї «Тюрма не доросте до неба», присвяченому пам’яті письменника. Суспільне Культура згадує біографію Василя Стуса й публікує архівні фото письменника.

Дитинство на Донеччині

Василь Стус народився в 1938 році на Вінниччині в селі Рахнівка. Але ми знаємо письменника як представника Донеччини, адже коли йому було 3 роки, його батьки переїхали в Сталіно (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Там батько знайшов роботу на хімічному заводі, а малий Василь пішов до школи.

Зліва: Батьки й сестра Василя Стуса. Справа: Василь, Семен, Їлина, Марія і Тетяна Стуси. Донецьк, 1968 р.

Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й, маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.

Учитель і шахтар

Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі.

Під час навчання і служби почав писати вірші. Василь Стус чудово знав німецьку й у цей час відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке та переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.

Не цурався й тяжкої фізичної роботи — після кількох років викладання в школі Горлівки працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.

Паралельно був літредактором газети «Соціалістичний Донбас», аж доки не вступив на курс «Теорія літератури» до аспірантури Інституту Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів — але вона була вилучена з плану видавництва й згодом вийшла самвидавом.

«Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього... Нині найбільше люблю Ґете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо — Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу — Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі», — згадував Стус у зверненні до свого читача в 1969.

Акція протесту в кінотеатрі «Україна»

Відколи Стус став дисидентом? У відповідь на це питання дослідники його біографії згадують кілька подій.

Перша з них – 4 вересня 1965 року, прем’єрний показ «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова в кінотеатрі «Україна» в Києві, який спонтанно переріс у відверто дисидентську демонстрацію проти репресій української інтелігенції.

У залі присутня команда фільму, включно з Параджановим, журналіст В’ячеслав Чорновіл, а письменник Іван Дзюба виголошує в мікрофон: «Наступила реакція 1937 року. Зараз в Україні ведуться арешти інтелігенції – письменників, поетів, художників».

Після цього Стус і Чорновіл кидають до публіки заклик: «Хто проти тиранії – встаньте!» – і самі піднімаються першими.

У залі з’являється служба безпеки, кінотеатр оточують чоловіки у цивільному, розпочинаються арешти. Цей день став точкою відліку подальшої двадцятирічної епохи цензурних заборон та арештів, а для Стуса – початком його активної діяльності в шістдесятницькому русі. За цей вчинок його відраховують з аспірантури, а потім і з Державного історичного архіву, де він на той час працював.

Убивство Алли Горської

Ще одна визначальна подія, де Стус свідомо пливе проти течії режиму, — у 1970 році він першим публічно називає убивство художниці, правозахисниці й дисидентки Алли Горської убивством. За офіційною версією слідства, її зарубав через неприязні сімейні відносини свекор (якого знайшли за кілька днів на залізничному полотні з відрізаною потягом головою), але в сімейному й дисидентському середовищі всі були переконані, що це політичне вбивство. Станом на зараз зіставлення слідчої справи та доповідних голови КДБ дає аргументовану доказову базу спланованого замаху.

Але тоді довести правду чи добитися справедливості в органах було неможливо. Тому похорон Горської в Києві перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму. Алла Горська була близькою подругою Стуса й на похороні він ніс її портрет, збереглося фото з того дня. Також їй він присвятив вірш «Пам’яті Алли Горської».

Кохання Василя Стуса

Для Стуса настає час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різноробочий, інженер технічної інформації в проєктно-конструкторському бюро… Але також це був час інтенсивної творчої праці, він писав поезію й критику, робив переклади, були спроби писати прозу.

Не дивлячись на постійні пошуки заробітку, це, певно, був найщасливіший період життя Василя Стуса — адже в 1965 році він одружується зі своїм єдиним коханням, Валентиною Попелюх.

У 1966 у них народився син Дмитро, нині письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» і генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка.

Син письменника наголошує, що проти його батька борються і сьогодні: в окупованому Донецьку угрупування «ДНР» демонтувало пам’ятну дошку на університеті, де вчився поет.

Фото: Радіо Свобода

Валентина стала вдовою у 1985, коли Василь загинув в ув’язненні. Вона пережила чоловіка майже на 37 років і померла в березні 2022 на 84-му році життя. Під час повномасштабного вторгнення Росії, яка забрала життя її чоловіка.

«Валя померла після тяжкої хвороби, на безмежно люблячих дбайливих руках свого сина Дмитра, під вибухи, у селі під Києвом, де тривають бої…», — написала тоді невістка Валентини Тетяна Стус.

Репресії, два заслання

Василь Стус ставав дедалі помітнішою фігурою: він писав відкриті листи до Компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення людських прав і арешти колег. Незабаром режим арештував і його самого, перетворивши із захисника політв’язнів на ув’язненого.

Уперше Василя Стуса арештували 12 січня 1972 року — тоді відбулася ціла хвиля «різдвяних» ув’язнень українських дисидентів, яка увійшла в історію під назвою «операція «Блок» або «арештована коляда».

Частиною процесу стають замовні рецензії на твори Стуса від наукових співробітників Інституту літератури імені Шевченка: в них, наприклад, доктор філологічних наук Арсен Каспрук яскраво розписує «декаданс, ідейний занепад» Стуса і «оббріхування» ним радянської дійсності.

Письменника майже 9 місяців утримували в слідчому ізоляторі. У результаті він отримав позбавлення волі строком на 5 років і 3 роки заслання у таборах Магадану та Мордовії за «антирадянську агітацію та пропаганду». На засланні майже всі рукописи у Стуса відбирались і знищувались.

Співкамерники дивувалися його колосальній ерудиції й обізнаності в історії, філософії, літературознавстві.

«З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис», — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец.

І також:

«…він був гордий і гонористий, як китайський імператор… Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «краснопогонники» були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію».

Коли строк завершився, Стуса вислали у селище імені Матросова, що в Магаданській області. Там поет працював 2 роки на золотих копальнях. Звільнили його в 1979 році, але його погляди після цього не змінилися.

Василь Стус написав заяву про відмову від радянського громадянства, пояснюючи, що обстоювання демократичних цінностей несумісне з радянською системою.

Коли влітку 1979 року Стус повертається з заслання до Києва, він вступає до Української Гельсінської групи правозахисників. Він відкрито виступав на захист репресованих членів групи:

«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так принаймні судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним.

Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую…

Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити?

За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…

Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», – «З таборового зошита», 1983.

У цей час Стус працював робочим на заводах, зокрема формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання. За ним спочатку встановлюють нагляд, а потім знов заарештовують.

Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Термін він відбував у селі Кучино, Пермської області.

Умови утримання були жахливими: постійні утиски адміністрації, заборона побачень, хвороби. Стус тримав голодівки, як протест, його на рік закривали в одиночну камеру.

Але при цьому багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним «Птах душі». Але все написане негайно конфіскувалося й доля цих текстів досі невідома.

Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила.

Смерть Василя Стуса

До кінця свого терміну письменник не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — це кваліфікували як «порушення режиму».

Чимало свідчень про те, що Стус помер від удару по голові карцерними нарами, але офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність.

Роль Віктора Медведчука в житті й загибелі Стуса

На другому судовому процесі проти Василя Стуса держава призначила йому адвоката – Віктора Медведчука, нині ексголову проросійської політичної партії «Опозиційна платформа – За життя», підозрюваного в держзраді й фігуранта обміну полоненими між Росією і Україною.

Відомо, що після того, як Стус зустрівся із призначеним адвокатом, він намагався відмовитися від нього й захищатися самостійно. Але йому не дозволили – як пізніше не дозволили сказати останнє слово.

Віктор Медведчук під час суду не просто не виконував своєї функції – захисту обвинувачуваного, він ще й сам визнав провину Василя Стуса у висунутих звинуваченнях, що взагалі суперечить концепції адвокатського захисту.

Він визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання». Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, «виконував норму», а до того ж має низку хронічних захворювань.

Історик Вахтанг Кіпіані, автор книги-дослідження «Справа Василя Стуса», називав Медведчука «шісткою комуністичної системи» і «одним з тих, хто розпинав поета Стуса»:

«Медведчук, як можна зробити висновок зі справи № 5, був актором у спектаклі, режисером якого був КДБ. Де і суддя, і прокурор, і так звані свідки, і захисник були по один бік. Була поставлена мета – засудити на максимальний термін – вона була виконана. І Медведчук де-факто був асистентом КДБ у цьому процесі».

Перепоховання Стуса в Києві

Довгий час про смерть Василя Стуса не знали ні сім’я, ні друзі. Привезти тіло в Україну вдалося лише через чотири роки. Згодом Стуса перепоховали разом з дисидентами Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві. На процесію, за оцінкою Дмитра Стуса, вийшли «десятки тисяч людей, які чекали на морозі кілька годин», аби віддати останню шану.

1990 року Василь Стус був посмертно реабілітований.

Злочин проти духа

Літературознавиця Віра Агеєва пише про Стуса:

«У листах до рідних стверджував, що не нарікає, бо свідомий свого вибору. Хтось має захищати свою землю, "комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої і мушу триматися". А відтак знав, що матиме право "в смерті з рідним краєм поріднитись"».

Письменниця Оксана Забужко називає знищення Стуса «злочином проти духа, який не має терміну давности»:

«У спогадах Стусового товариша по ув’язненню, російського письменника Леоніда Бородіна я вичитала приголомшливі Стусові слова, сказані в табірній розмові: "Всяка, чесно додумана до кінця думка про життя здатна завдати болю". – Фраза, що з неї одної, як із насінини, могло б вирости ціле дерево нової, такої потрібної нам нині, філософії чутливости: як усі великі поети, Стус умів не тільки шаманити словесними виверженнями, а й рефлектувати над словом із зіркістю мислителя, і те, що людству лишились по ньому лиш обрізки вцілілого з кагебістської заглади, назавжди належатиме до тих "злочинів проти духа", які не мають терміну давности».

Читайте також