За 20 років існування премія Книга року BBC відкрила чимало нових імен. У деякі роки на конкурс подавали заслужених письменників, а вигравав нікому не відомий автор.
Цього року переможців обирали з-поміж більш ніж 150 книжок, які видавництва подали на конкурс, а нагороджували у популярній книгарні Сенс на Хрещатику.
«Двадцять років поспіль називаємо найкращих письменників України. Останні десять років це в умовах війни, останні три – роки в умовах повномасштабного вторгнення. Але ми не здаємося і читаємо», – сказала Марта Шокало, головна редакторка BBC Україна і член журі конкурсу, відкриваючи церемонію.
Вона згадала, як двадцять років тому виникла ідея заснувати премію – на BBC не було чим заповнити п’ятничний ефір і вирішили поговорити про книжки. «А може давайте конкурс зробимо, але щоб була грошова премія», – сказала тоді Світлана Пиркало.
Книжки з коротких списків Книги року BBC 2024
Ведучий і кореспондент BBC Україна Альбій Шудря представив членів журі –Віра Агеєва, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія», Віталій Чернецький, професор Канзаського університету, письменниця Світлана Пиркало, блогер Віталій Чепинога і головна редакторка BBC News Україна Марта Шокало.
На церемонію завітав посол Великої Британії в Україні Мартін Гарріс, який, як виявилося, був присутній на першій церемонії Книги року у 2005 році. За час існування премія розрослася трьома номінаціями – головний приз, дитяча книга року і книга року в есеїстиці. Грошова винагорода в кожній з номінацій становить тисячу фунтів у гривневому еквіваленті.
То хто ж переміг?
Першими традиційно нагороджують читачів, без яких будь-яка книжка втрачає сенс. Для них у Книзі року є спеціальна номінація – Найкраща читацька рецензія. Коли опубліковують довгі списки, усіх читачів просять змагатися в написанні рецензій.
Цього року її отримали Ірина Власенко – на книжку Артема Чеха «Пісня відкритого шляху» та Андрій Шолтес – за відгук на книгу Павла (Паштета) Белянського «Битись не можна відступити»
Ірина Власенко розповідає про мрію самій потрапити в довгі чи короткі списки Книги року BBC. Андрій Шолтес приєднався до церемонії онлайн
«Я теж автор і теж пишу. У мене є мрія потрапити у короткий список цієї премії, але поки я вирішила написати рецензію на улюбленого автора – Артема Чеха», –сказала Ірина Власенко зі сцени.
Андрій Шолтес приєднався до церемонії онлайн: «Я не очікував на таке запрошення і не очікував стати переможцем. Я радий за свого колегу Павла. Не знаю, чи він виграє, але хороша рецензія – теж непогано». Автори рецензій отримали в подарунок електронну книжку.
У 2024 категорії Дитяча книга змагались книжки про серйозне і дивовижне. Тут і підліткове кохання, і «дивозвірі» з картин Марії Приймаченко та їхній досвід війни, і пригоди морської зірки, що раптом втекла з океанаріума і, зрештою, повсякденні казкові історії – про те, як киця ліпила татові чашку, ліс прийшов додому, а звірі загубили свої смужки.
«Годинник Аріадни» Анни Багряної Світлана Пиркало назвала книжкою про Київ, що розповідає про взаємодію між реальним і фантастичним світами, а також про протистояння між лівим і правим берегом.
Анна Багряна вперше у короткому списку номінації Дитяча книги року BBC. Але раніше вона потрапляла до шортлиста головної номінації. «Хто не їв в дитинстві кози, але я ніколи не думала, що про кози можна написати таку веселу книжку», – сказала Марта Шокало, представляючи книжку Ганни Булгакової «Кози з носа та інші копалини в мені».
«Тільки в дитинстві у нас є радість говорити про те, що ми виколупали зі свого носа», – додала ведуча. Ганна Булгакова зауважили, що дійсно мала намір розвеселити людей і також згадала інші свої книжки з серії, зокрема про «какашки».
«Таємне життя дивозвірів Марії Примаченко» Марини Макущенко – про те, коли з музею ідуть останні охоронці, а картини починають жити своїм життям –розмовляють, пліткують. Тепер цю таємницю вивели наяв, зауважила Віра Агеєва.
Марина Макущенко зізналася, що з потраплянням у короткий список – її письменницька мрія. До цього її доробок був лише в довгих. «Я дуже хочу, щоб якомога більше дітей дізналося про Марію Примаченко», – сказала письменниця.
«Зірка шукає море» Ростислава Попського – «про лагідного велетня», гігантську морську зірку, що тікає з місцевого океанаріума. «А що трапиться з нею далі, шукайте на сторінках», – сказав Віталій Чернецький.
Переможцем у «дитячій» номінації стала книжка Грасі Олійко «І ніякі це не вигадки!»
Грася Олійко – молода, але вже досить відома українська ілюстраторка. Для своєї маленької донечки Грася написала і проілюструвала серію казкових історій, в які могли потрапити, як дорослі, так і діти.
Грася з’явилася на екрані зі своєю донечкою і сказала, що готова стрибати, але боїться, що цього ніхто не побачить. Вона також подякувала своїй доньці, яка зжувала наклейку місяця. І так і з'явилася перша нотатка до цієї книжки в телефоні.
«Попри все, життя триває і дитинство триває. Діти мають дуріти, вигадувати і бешкетувати. І в цій книжці є всі ці ознаки дуріння і бешкетування», – заявила авторка про свою мотивацію писати.
Віталій Чепинога, представляючи книжку, радив прочитати її дорослим – бо вона «не гірша за буддизм».
Есеїстика – це спроба показати щось через особисте, в цьому її сила і слабкість, пояснив суть категорії Віталій Чернецький. Представляти її розпочали з книжки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни». Це розповідь про п’ять стадій прийняття війни через історії публічних особистостей і звичайних українців.
«Ця книжка дуже щира. Я дуже вдячна Тані, що вона не побоялася розказати про свій біль, але й біль інших людей», – представила видання Марта Шокало. «Ця книжка – помічник. Це слова, які підходять кожному. Як до цього підступитися, як не здуріти, як зберегти волю до життя і погляд у майбутнє».
Авторка й громадська активістка Таня Касьян показує, як можна прийняти нову реальність, нових себе та знайти відповідь на питання: як нам не програти після нашої перемоги? Таня Касьян назвала свою книгу ліками – «інколи після них гірчить, інколи нудить, але має наступити полегшення».
Віталій Чепинога представляє книжку Максима Розенфельда «Фасади. Харків»
Книжка репортажів та есеїв «Бахмут» є результатом поїздок Мирослава Лаюка і фотографа Данила Павлова у місто в часи найтяжчих боїв. «Війна закінчиться, і справа не лише в тому, щоб засудити винних, а в тому, щоб зберегти пам’ять», –зазначила Віра Агеєва. Сам Мирослав Лаюк зізнався – розповів про ідею книжки, коли документував новий злочин росіян – підрив дамби в Херсоні.
Автор книжки Андрій Любка «Війна з тильного боку" не зміг приїхати на церемонію, оскільки «передавав чергову автівку для ЗСУ».
Із початком повномасштабного вторгнення Андрій Любка кинув літературні справи і поринув у волонтерську роботу. Тепер він найвідоміший саме тим, що активно збирає донати на машини для військових, організує їхню купівлю у західній Європі, ремонт і підготовку для фронту і доставку на передову.
«Війна з тильного боку» – низка есеїв, де він ділиться своїм досвідом.
«Родинний портрет» міста Харкова можна знайти у книзі Максима Розенфельда «Фасади. Харків». Як зауважив Віталій Чепинога, «це саме ті фасади Харкова, на які вже три роки летять російські ракети». Максим Розенфельд зізнався, що для нього як для художника та архітектора було важливо не лише написати, але й намалювати цю книжку: «Це була моя терапія протягом 2023 року». Видання буде доречне всім, хто цікавиться історією Харкова та його архітектурною спадщиною.
«Книга року BBC відома тим, що ми здатні дивувати. І в категорії есеїстика ми теж здивуємо. [...] ми здивуємо і живих і мертвих», – сказала про переможця в категорії есеїстика Марта Шокало.
Ним стала книжка Юрія Рокецький «Всьо чотко! Сергій Кузьмінський і Брати Гадюкіни» – написана на основі десятків інтерв’ю та дописів самого співака Сергія Кузьмінського. Це історія одного з найяскравіших явищ в українській музиці 1990-х. Це перша книжка Юрія Рокецького. «Особисто для мене найбільша радість, коли в нашому конкурсі перемагають дебютанти», – сказала Марта Шокало.
Світлана Пиркало схарактеризувати видання «класною книжкою одного музиканта про іншого». А сам Рокецький зауважив, що ця перемога створила прецедент для багатьох авторів писати про музику.
У фіналі головної категорії конкурсу цього року змагалися книжки про війну, про українську історію і про любов.
Павло (Паштет) Белянський, військовий, письменник і автор книжки «Битись не можна відступити», не зміг прибути на церемонію чи приєднатися онлайн – «на Донеччині в зоні бойових дій, зум не працює». Замість нього на церемонію прийшла дружина. Перший наклад книжки Павла згорів під час ракетного удару по харківській книгарні, але потім її знову видали.
Представниця видавництва Віват попросила згадати про людей, яких не стало на робочому місці під час цієї страшної атаки. «Книжка про страшне, але вона не чорна», – пояснила Марта Шокало майже зі сльозами на очах. Книжка дає відчути, як війна змінила екзистенцію героїв і провокує задуматися, як вона змінила твою власну.
«Найсильніші книжки, які я прочитав цього року про війну, належать жінкам», – заявив Віталій Чепинога, представляючи книжку Наталки Доляк «Як її не любити». За його словами, жіноче і чоловіче мислення про війну відрізняються. Жінки живуть ці війни через все жіноцтво світу – тому їх читати важко боляче і легко водночас. Наталка пояснила, що писала цю книжку в важкому емоційному стані в перші місяці війни: «Це подібне до того, коли людина перед смертю згадує своє життя і воно проноситься одним фільмом».
Повномасштабне вторгнення, тривога за коханого на фронті, біженство, піклування про дітей, конфлікти з матір’ю, спогади про смерть батька і 2014‑й – все це виснажує головну героїню. І вона переживає щось на кшталт посттравматичного синдрому.
Книжку Степана Процюка «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Віталій Чернецький назвав поверненням історико-біографічних романів в сучасну українську літературу. Роман про Чикаленка – не лише про мецената української культури XIX століття, а про цілу епоху громадівського руху, що діяв в умовах тотальної заборони.Сам Процюк зауважив, що це частина трилогії. Раніше вийшов його роман про Григора Тютюнника, а тоді Івана Франка.
Ще один письменницький дебют на Книзі року – напів автобіографічна книжка Галини Тарасенко «Колишнім не читати, або Як хитра Галя перестала хвилюватися і полюбила себе». Її вже встигли назвати українським «чик-літом» і назвати версією «Сексу у великому місті».
«Мені було цікаво подивитися на людей, які вибрали цю книжку в короткий список. Ніхто не вірив, що така книжка може туди потрапити, – сказала авторка. Я не могла уявити, як Віра Агеєва читатиме про маленькі пісюни в Криму», –додала вона.
Галина Тарасенко писала свою першу книжку після повномасштабного вторгнення про події до нього – «писала намагаючись врятуватися від реальності».
Віра Агеєва представляє книжку Юлії Ілюхи «Мої жінки»
Оголосити головного переможця доручили послу Великої Британії в Україні –Мартіну Гаррісу. Перед тим, як відкрити конверт, він зазначив, що бажає прочитати всі представлені тут книжки, але непевний, чи має достатньо часу.
«Те, що ми бачимо тут на столі, свідчить про відродження і сталість української літератури, попри російські ракети, які летять на харківські книгарні», –зауважив Мартін Гарріс.
Головну премію, зрештою, отримала книжка Юлії Ілюха «Мої жінки/My women» – про архетипічні образи жінок, які живуть посеред війни. Це найкращий текст про війну, який я взагалі читала», – сказала про видання Віра Агеєва. Це перша перемога в Книзі року для авторки, і третя – для видавництва Білка. Авторка щиро здивувалася премії і подякувала всім жінкам України, про яких я написала книгу.
Ця книжка про те, як жінки бережуть пам’ять у страшних обставинах війни, зазначила Віра Агеєва. Книжка, яку я ніколи не хотіла писати, а хотіла мати своє нудне життя в Харкові на Північній Салтівці», – сказала про неї авторка.
{{read_more|Читайте також| 6649, 6597}}
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram