Іванна Коберник, співзасновниця ГО «Батьківський контроль», «Смарт освіта» про хороше в українській освіті. Наприкінці буде спойлер – як після війни можна зробити ще краще.
На фото ви бачите коментар з німецького телеканалу WDR: «Для багатьох {німецьких} учительок і вчителів стало несподіванкою те, що діти-біженці з України, яких тепер панічно треба влаштувати до шкіл, уже навчаються в школах. Не в німецьких школах, в українських. Україна зробила це за два дні – виставила всі підручники онлайн (я просто перекладаю коментар, німці не знають, що підручники є онлайн не перший рік, – ІК), а за три тижні всю шкільну систему перенесла в мережу. І це посеред війни. Вчитися в України – значить вчитися диджиталізації!»
Про відсталість Німеччини в диджиталізації, особливо в школах, можна говорити багато, вони не приховують, що пасуть задніх щодо цифрових технологій в школах. Зараз про інше. Німців (як багатьох інших іноземців) дивує до захвату, що під час війни взагалі щось і хтось працює, в тому числі вчителі.
Найголовніше, що здатні і дають українські вчителі, це тепло і згуртованість своїм розкиданим по світу класам: діти махають долоньками у своїх віконечках зум, обмінюються теплом і сердечками, хоча перебувають у різних країнах, а ось уже вивчають географію, не вибиваючись із програми, і як урок переривається, коли звучить сигнал повітряної тривоги, бо вчителька досі у Вінниці. І як вона майстерно управляє своїм розкиданим по світу восьмим класом. Усе це показане в репортажі німецького телебачення, який легко зрозуміти без перекладу.
Це дуже дивує європейців: вони не бачили до цього сотень тисяч біженців, які тікають від війни, але на кожному кроці кажуть: ми тут тимчасово, ми хочемо додому і повернемося, як тільки стане можливо. Біженців, де справді переважають жінки й діти, бо європейці добре памʼятають сирійських і афганських біженців, де переважали міцні молоді чоловіки.
Українські біженці хочуть, щоб діти продовжили навчання за українською програмою. І це теж дивина, але можлива. Тому в деяких німецьких школах дітям дають можливість (приміщення) займатися онлайн у своїх українських класах і навіть наймають українських вчительок для супроводу таких різновікових груп. Загалом у Німеччині вже майже 50 тисяч дітей шкільного віку з України. А в цій країні відвідування школи є обовʼязковим, домашнє навчання не визнається. Для українців роблять виняток, бачачи, що діти справді вчаться і через те, що не всі території виявилися готовими до прийняття такої великої кількості дітей ще й під кінець навчального року.
Нижче, в рамках програми «не все так однозначно» я могла б трохи виправдати погано диджиталізованих німців. Бо їхня нездатність так майстерно, як українські вчителі, проводити синхронні онлайн-уроки під час пандемії компенсувалася тим, що вони розробляли і давали дітям багато офлайнових завдань: роздруківок, маршрутних листків, покрокових планів вивчення тих чи інших тем під час локдаунів, які б дуже були корисними в тих українських школах і населених пунктах, де були проблеми з інтернетом. Цього можна було б учитися.
Але я б зараз зосередилась на іншому: завдяки жахливій війні в Україну прийшов Starlink. Це система доступу до широкосмугового інтернету в будь-якій точці планети. Компанія Ілона Маска ще довго не зайшла б в Україну, якби не війна. Але зараз зайшла і чарівні ящички Starlink зараз страхують наших військових, а також обʼєкти критичної інфраструктури. Але війна закінчиться. І моя мрія – щоб Старлінки залишилися і додалися нові для забезпечення доступу до швидкісного інтернету в українських школах. Навіть закупити Старлінк (коштує 500 доларів) дешевше, ніж тягти інтернет у віддалені села.
Фото WDR
{{read_more|Читайте також| 5411, 5387}}
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram