Орися Біла, завідувачка кафедри філософії УКУ, канд. філософських наук за спеціальністю «Соціальна філософія, філософія історії» з трьома порадами для молодих викладачів.
Мені 42 і я все ще вважаю себе «молодою викладачкою». Останні два десятиліття Всесвітня організація охорони здоров’я постійно розширювала вікові межі «молодості», завдяки чому, на мою немалу втіху, мені щастило залишитися в категорії молодих. Останній раз «молодість» продовжили до 44 років, і я не втрачаю надії, що за рік-два знову щось зміниться.
Втім мій викладацький стаж доволі поважний – 15 років. Нині я з певністю можу констатувати, що за цей час пройшла деяку викладацьку еволюцію. Роздумами про головні уроки цієї еволюції я хотіла б поділитися з вами, читачами цього сайту.
Відразу зазначу, що написане нижче не було результатом осяяння одного дня. Усвідомлення деяких речей забрало досить багато часу і навіть коштувало кількох професійних криз. Але саме тому, що в основі цих порад лежить тривалий життєвий досвід і саморефлексія, я сподіваюся, що вони стануть в пригоді іншим людям.
Зазвичай перший викладацький досвід супроводжується легкими метеликами в животі – від страху і хвилювання. Однак рівень адреналіну, отриманий від успішної взаємодії зі студентською аудиторією, не може зрівнятися з жодною негативною емоцією. Тому, як пояснюють психологи, багато з нас залишаються в цій професії: щоб знову і знову підзаряджатися цією потужною енергією комунікації.
Втім уже після кількох перших занять наступає відчуття виснаженості й втоми: попри адреналіновий фонтан викладацька праця є доволі трудомісткою та виснажливою. Щоб витримати цей марафон до кінця, потрібна витримка та спеціальні навички.
Які? Насамперед це наявність початкового плану. Академічною мовою ми називаємо його силабусом. Силабус – це не навчальна програма. Радше – це скетч програми, в якому описана основна структура курсу, послідовність його розгортання та правила «гри». Як би це дивно не звучало, силабус потрібен не тільки студентам, щоб орієнтуватися у тому, що їх очікує, але й самому викладачеві: чіткий, наперед прописаний план тем нового курсу позбавить вас нервового напруження і буде дороговказом, куди слід рухатися.
Але наявність силабусу – лише половина справи. Друга половина успішного викладацького досвіду – це внутрішнє налаштування, яке можна сформулювати так: «їсти слона частинами». Підготовка до кожного нового заняття – справа тривала і ресурсовитратна, а оскільки звичайний курс триває семестр або два, втома приходить дуже швидко: буквально до четвертого-п’ятого заняття ви відчуєте, як неспівмірно багато підготовки вимагають дві години праці в аудиторії.
Отже, моя перша порада така: щоб дійти до кінця переможцем, а не втомленим бігуном, слід рухатися від точки до точки, не намагаючись схопити весь об’єм відразу. Ваш курс – це великий слон. Ковтнути його відразу – абсолютно неможливо, але можна смакувати частинами, опрацьовуючи тему за темою. Посидючість і живий інтерес до тематики дисципліни – ваші головні союзники у цій справі.
Тому ще раз повертаючись до силабусу: укладайте теми курсу так, щоб вони були цікавими насамперед вам самим. Якщо ви знайдете в них сенс, ваші студенти обов’язково відчують ваш ентузіазм, і зрештою, над цікавими темами вам буде легше і приємніше працювати.
Кожного разу працюйте лише над однією темою, але ретельно. Готуйтеся до кожного наступного заняття так, ніби воно найцікавіше у курсі, і це обов’язково помітять ваші слухачі.
Часто молоді викладачі, особливо ті, хто ще недавно самі були студентами, приходять в аудиторію з твердим наміром зробити предмет свого курсу доступнішим. Вони пам’ятають, якими нудними й обтяжливими можуть бути заняття в університеті, тому щиро прагнуть змінити ситуацію на краще. Серед таких була і я.
Слід додати, що моя спеціальність – філософія, не належить до найзахопливіших університетських дисциплін. Часто, коли я повідомляю своїм співрозмовникам, що викладаю філософію, у них на обличчі з’являється співчутливий погляд, адже у більшості випускників українських вишів досвід занять з філософії, відверто кажучи, не надто позитивний.
Отже, я вирішила бути «іншим» викладачем. Мені хотілося, щоб студенти любили філософію так само як люблю її я, щоб захоплювали філософськими ідеями й прагнули пізнати істину.
Стратегія, яку я обрала для досягнення цієї мети, я назвала б «від протилежного». «Від протилежного» означало, що, якщо зазвичай мова викладачів філософії складна і плутана через термінологію і багатоскладні мовні конструкції, то я повинна навпаки спрощувати. Я намагалася уникати складних ідейних схем, а лексику підбирала максимально просту і зрозумілу. Мені здавалося, що таким чином я зроблю свій предмет доступнішим і цікавішим. Принаймні, я хотіла у це вірити.
Перші результати мого нового методу я помітила вже під час іспиту. Однак те, що я почула від студентів, мене радше засмутило, ніж потішило. Спрощення, яких припускалися студенти у відповідях, сильно спотворювали суть філософських концептів та систем. Це був не систематичний виклад, а «гоблінський переклад» філософських ідей – їхня пародійна і вельми некоректна інтерпретація.
Мене не полишало відчуття «кривого дзеркала»: манера викладу, яку використовували мої студенти, була спробою наслідування того, що вони почули під час занять. Цей психологічний трюк більшість з нас використовує несвідомо: щоб подобатися співрозмовнику, бути з ним «на одній хвилі», ми повторюємо його жести, міміку, спосіб мовлення. Для молодих людей, для яких викладач – не лише експерт, але й рольова модель, це був єдиний спосіб говорити про філософію. Іншого вони не знали.
Моя популістська стратегія бути «ближчою до народу» виявилася антипродуктивною і навіть шкідливою.
Втім це був дуже корисний урок, висновками якого я хочу поділитися з вами.
Недавно я натрапила на твіт однієї американської професорки, який дуже добре роз’яснює суть проблеми. Вона пише буквально таке: «Академічна культура робить ведмежу послугу плутаючи “серйозне” і “нудне.” Цілком можливо бути серйозним у власному дослідженні без нудних доповідей. Ба більше, найсерйознішими є ті, які дбають про залучення аудиторії».
Звідси випливає два наступні висновки. Перший: залучення уваги слухачів – дуже важливий елемент педагогічного хисту для будь-якої дисципліни. Другий: ефективні техніки залучення не тільки не виключають, а навіть вимагають збереження високих академічних стандартів.
Відмова від складних мовних конструкцій і пустих парафраз на користь доступної мови – лише частина стратегії ефективного залучення. Інша частина – це готовність вести постійний діалог зі студентами, деталізувати і структурувати знання, повертатися вперед і назад, пов’язуючи одні елементи курсу з іншими, і зрештою, що вкрай важливо, з актуальним досвідом студентів. Отже, порада друга: шукайте ефективні методи залучення аудиторії, але не коштом пониження стандартів якості.
Викладацька робота насправді захоплює. Захоплює, коли вдається створити особливу атмосферу інтересу; коли в очах студентів помічаєш непідробний запал і бажання пізнавати; коли з’являється відчуття духовної синергії з аудиторією. Мабуть, річ у тім, що цей обмін енергією і натхненням (якщо він насправді трапляється) працює у дві сторони: від викладача до студентів і навпаки.
Але існує одна спокуса, від якої мені хотілося б вас застерегти: це бажання цілковито панувати над аудиторією, стати єдиним голосом мудрості.
Ми усі знаємо таких викладачів. Це викладачі-«тільки-лектори», які настільки звикають до своєї ролі, що навіть їхні семінари стають схожими на лекції – довгі одноосібні монологи.
В часи мого студентства, коли технічні засоби комунікації були значно скромнішими, викладачі-лектори заміняли нам усе: і інтернет, якого тоді ще не існувало, і доступ до рідкісних книжок, яких неможливо було отримати в жодному вигляді, і підсумок всіх відомих наукових дискусій. На щастя, з того часу багато змінилося, як змінилися і студенти, їхні пріоритети та очікування.
Що нині добре помітно в університетських аудиторіях – це те, що деякі старі методи не працюють у зв’язку з тим, що ті чи інші потреби перекриваються коштом нових технологій. Зокрема стрімко втрачають свою ефективність традиційні лекції. І справді: немає жодної потреби всоте переповідати те, що студент самостійно може знайти у книжках чи за допомогою Chrome.
Більш того, згідно з теорією американського психолога Едгара Дейла, слухання є найменш ефективним способом навчання. Це пов’язано з тим, що, на його переконання, ефективність навчання прямо пропорційна до залучення якнайбільшої кількості відчуттів.
У такій формі навчання, як лекція, студенти суттєво менше заангажовані, ніж, скажімо, у дискусії, а отже, їхній мозок менше залучається у формування нових знань.
Едгар Дейл розробив відому «піраміду досвіду» («the cone of experience»), яку часто можна зустріти під назвою «навчальна піраміда» («the learning pyramid» або «the pyramid of learning»), де сім форм навчання розподілено від найменш до найбільш ефективних. Загальний принцип піраміди – це збільшення рівня залученості студентів: від аудіального до візуального, а потім до кінестетичного, від пасивного до активного. Ідеально, якщо навчальний процес не обмежується переказом знань (як би це спокусливо не було для викладача) і має багато методологічних складових, які дозволяють пропрацювати отримані знання і вбудувати їх у ширшу картину досвіду студента. А найефективніший спосіб вчитися – це вчити інших: у ньому залучаються всі ресурси нашого розуму.
Теорія Дейла має і своїх критиків. Зокрема, виникає питання, чому так мало ваги отримує читання? Згідно з пірамідою навчання, ефективність читання коливається в межах 10-20%. Але чи можливе навчання без читання?
Інше питання стосується того, звідки беруться такі цифри і які реальні польові дослідження лягли в основу цієї теорії. І тут ще більше прогалин. Але головне: як можна ефективно навчити чого-небудь, не виклавши спочатку наратив? Коли ми вчимо варити їсти, майструвати техніку чи лікувати людей, ми спочатку пояснюємо, що робимо, а потім робимо. Хіба не так? Навіть якщо ми спочатку показуємо, то все одно змушені пояснити, що відбувається. Тобто лекції неможливо уникнути.
Джеймс Леллі і Роберт Міллер вважають, що розв’язок проблеми піраміди у тому, що насправді її слід трактувати не як піраміду, а як пряму, не як ієрархію, а як континуум. Кожна наступна форма навчання доповнює попередню, збільшуючи рівень залучення і таким чином набудовуючи знання. Вчити інших – це квінтесенція праці зі знаннями. Але вона неможлива без попередніх етапів. У процесі навчання ми проходимо всі сім форм, і в такий спосіб здобуваємо найвищий рівень експертного знання. Тому-то добрий викладач – це не оракул, а фасилітатор, який допомагає студентам здобувати мудрість.
Тому-то філософ Сократ стверджував, що він – наче повитуха, присутня у процесі народження знань, але народжує їх не він, а той, хто щиро прагне мудрості.
Отже, моя третя й остання порада така: найбільш ефективні методи навчання – це ті, які дозволяють студентові максимально зануритися в досвід формування знань. Але як у кожному зануренні потрібне тренування і збільшення глибини, так і в навчанні здобуття знань – це процес, у якому викладач виконує роль супроводу. Обирайте метод, враховуючи рівень майстерності своїх учнів, пам’ятаючи, що ваша роль – стояти не попереду, а збоку. Скільки б радості нам не приносило ділення мудрістю з нашими студентами, головними у навчанні є вони, а не ми. Так само як у лікарській праці показником доброго лікаря є не процес лікування, а здоровий пацієнт, так само показником педагогічної майстерності є знання не лектора, а те, що у підсумку здобуде студент.
І наостанок, ще раз про молодість.
Кажуть, тріада «молодість-зрілість-старіння» більше не актуальна. Життя сучасних людей правильніше описувати двома періодами: становлення і зрілості. Перша половина життя, та, яку ми зазвичай називаємо «молодістю», – це епоха становлення, здобутків, які будують нас у фізичному, моральному, духовному і соціальному аспектах. А друга – це епоха зрілості, коли ми можемо нарешті скористатися плодами власних досягнень. Накопичуючи знання і досвід, людина стає просто зрілою, а не старою.
Характеристикою ж молодої людини є здатність плекати в собі інтерес до нового і здатність не втомлюватися дивуватися. У цьому сенсі викладачі, на мою думку, – це вічно молоді люди. Незалежно від того, які вікові межі молодості встановила ВООЗ.
{{read_more|Читайте також| 5361, 5494}}
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram