Світлана Залужна – співавторка альтернативної школи DEC Life School, засновниця сімейного табору «Зорелови», гуманна педагогиня, учениця професора Шалви Амонашвілі, амбасадорка емпатії в Україні, мама трьох дітей розповіла нам в інтерв'ю, що думає про недоліки сучасної освіти, які знання і навички потрібні сучасній дитині та скільки свободи батькам варто давати своїм дітям.

Чи достатньо тих знань, які діти отримують в школі?

Звичайно, академічні знання важливі. Когнітивний розвиток є основою розвитку, і коли дитина старанно вчиться, вона не тільки отримує знання, але і формує в собі навичку вчитися і доводити справу до кінця. Але це одна сторона медалі.

Є і інші аспекти розвитку. Гуманна педагогіка стверджує, що через знання дитина має розвиватися як особистість. Тобто навчальні предмети (математика, англійська й інші) – це лише зона, через яку дитина розвиває свої сили характеру. Вчитель має давати дитині зворотній зв’язок про неї, про її риси характеру, особисті якості, зони розвитку через предмет, що вивчається. Це означає, що математика, наприклад, це лише контент, через який дитина може розвивати певні якості своєї особистості.

Засновник гуманної педагогіки Шалва Амонашвілі часто наводить приклад, що терористи, які створюють вибухові пристрої, чудово знаються на хімії та фізиці, але чи мають вони якості особистості достойної людини, яка може творити благо та нести позитивні зміни у світі?

Якщо говорити безвідносно до педагогічних знань в контексті потреб економіки, ринку та майбутнього дитини, то отриманих в школі знань недостатньо. Я маю на увазі такі м’які навички (soft skills), як робота в команді, вміння аналізувати дані, гнучкість, адаптивність, здатність приймати рішення, дебатувати, вчитись на прикладі інших особистостей. Ці навички мають нанизатися на академічні знання і розвинути в дитині особистість, дозволити їй бути собою, розуміти себе і свої схильності тощо. Тому що гарних людей багато, а особистостей – мало.

Зараз існує багато позашкільних програм з розвитку дитини – табори, курси, студії, спортивні секції, на які варто виділяти час. І соціальне життя дитини – це теж досвід отримання таких потрібних наразі soft skils. Тобто академічні знання – це лише частина того, що дитина має отримати у шкільному віці і цього точно недостатньо для гармонійного розвитку і для його успішного щасливого життя в майбутньому.

Чи важливіші soft skills за, скажімо, поглиблене вивчення української мови? Адже грамотність завжди цінується і є ознакою вихованої людини.  

Гуманна педагогіка говорить про те, що досконале володіння рідною мовою є базою для розвитку особистості. Через рідну мову, в якій зберігається самобутність національної культури, людина вибудовує свою ідентичність і розуміє своє коріння. 

Вихована людина володіє культурою мовлення – говорить чистою мовою, вміє висловлюватися коротко і ясно, не вживає нецензурну лексику.

Зазначу, що підлітки мають свою субкультуру мови. Але це тимчасове явище. Доньку-підлітка я прошу не збіднювати свою мову, не робити безліч скорочень. Бо слова мають значення.

А як ви ставитеся до репетиторів та курсів іноземної мови, через які в дитини залишається мало часу на відпочинок і ті активності, які їй дійсно подобаються?

Насамперед треба визначитися з метою. Якщо є точна ціль, яку можна виміряти, наприклад, – підготовка до ЗНО чи до здачі міжнародного тесту з англійської, – то таке навантаження на короткий термін виправдане. Зрештою, активна підготовка до екзаменів – це нормально. Інше питання, що якщо такої мети немає, і додаткові заняття з шкільних предметів проходять заради підтягнення знань чи тому що так роблять інші, то це занадто розмита ціль.

ЗНО ми здаємо в 11 класі, а репетитора винаймаємо вже з першого. Важливо розуміти, чи дійсно шкільних знань недостатньо. Недостатньо у порівнянні з чим? Я не кажу, що репетитори – це погано, індивідуальна робота з репетитором доцільна для досягнення швидких цілей – IELTS, TOEFL, ЗНО тощо. А от англійську заради знань, наприклад, краще вчити в групі.

Як ви вважаєте, чи можуть бути шкільні оцінки орієнтиром для батьків, що в дітей з академічними знаннями і розвитком все добре?

З точки зору гуманної педагогіки можуть за певних умов. Зараз скажу делікатну річ – оцінки придумані для того, щоб перекласти відповідальність за погане навчання дітей на батьків. За оцінки хто сварить? Батьки. Оцінку ставлять вчителі, а карають батьки. Це дуже зручний інструмент і для батьків, і для вчителів для управління дітьми.

Я не стверджую, що оцінки чи бали це однозначне зло, багато чого залежить від мотивів і наміру учителя. Це в першу чергу зворотній зв'язок, завдяки якому батьки і діти розуміють, чому за роботу вчитель поставив 8 чи 12. Для того щоб він працював, потрібна прозора система оцінювання – діти мають розуміти, чому отримують ту чи іншу оцінку, який в дитини є прогрес з предмету, чи стає вона кращою. Це і буде найбільшим мотиватором для розвитку. І тоді оцінка відійде на другорядний план. Ну і прагнути 12 з усіх предметів не має сенсу.

Важливо розуміти, що стоїть за оцінкою, що для батьків означає оцінка, що для дитини, що мав на увазі вчитель, як він пояснив свій намір. Не оцінки – зло, а відсутність пояснень до них.

Оцінка  є проблемою лише тоді, коли вона стає інструментом контролю чи покарання. Якщо дитина боїться прийти додому з поганою оцінкою, ховає щоденник, оцінка стає страхом дитини, тоді треба бити на сполох. Існують випадки, коли підлітки через низькі оцінки і засудження дорослих скоювали самогубства. Ніякі оцінки не мають позбавляти дитину радощів дитинства і нормального життя.

Яким чином краще розподіляти час дитини поміж шкільними та позашкільними заняттями і відпочинком?

Важливо розуміти дитину і її особливості. Все індивідуально. Комусь дистанційне навчання через Zoom легко дається, а комусь – складно. Якщо дитина розвивається повноцінно, якщо з нею постійно розмовляють в школі, вдома, якщо враховується, як вона вчиться, в яку частину дня більш ефективна, скільки групової, а скільки індивідуальної роботи краще їй дати, що її може вибивати з процесу навчання, то вам нема про що хвилюватися. Я рекомендую батькам не орієнтуватися на загальні стандарти, а аналізувати, в яких умовах моя дитина навчається найкращим чином і організовувати навчання відповідним чином.

 

Михайло Лабковський у своїй книзі «Хочу і буду» стверджує, що дитині незалежно від віку, треба давати 2-3 години абсолютно вільного часу на день, щоб дитина могла сама вирішувати, що їй робити. Навіть якщо це буде байдикування – лежання на дивані або гра у гаджеті. Як співвідноситься таким чином проведений час з пошуком себе, свободою пробувати різні напрямки без тиску дорослих…

Якщо у дитини життя проходить за інструкцією, то звідки у неї виникнуть питання пізнання, що їй подобається, а що ні, чого вона хоче? Якщо ми порівняємо дітей з дорослими, які не дозволяють собі пауз і вигорають, то чи хочемо ми цього для наших дітей? Дітям потрібні періоди нудьгування, в ці проміжки часу дитина знаходить відповіді на питання, чого вона хоче і вчиться відповідати за свої рішення. Знання про себе не виникають, якщо людина не залишається наодинці з собою.

У її 15 років ми дивуємся, чому вона така безвідповідальна. Але це ж ми не подбали про те, щоб у дитини з’явився простір, де б вона до 15 років могла приймати рішення самостійно.

Наприклад, в моїй родині ми дозволяємо дітям гаджети на одну годину (у вас може бути 2-3 години). Ми цікавимося тим, що вони роблять у гаджеті – з ким і в яку гру грають. Через відповіді ми дізнаємося, чого дитині не вистачає в реальному житті, що вона шукає у грі (у гаджеті).

В нашому таборі «Зорелови», наприклад, ми не забороняємо гаджети, а домовляємося (з дітьми та підлітками по-різному), як і чому ми їх будемо використовувати, і за яких умов не будемо використовувати. Ми заохочуємо користуватися гаджетами за призначенням. Наприклад, у поході використовуємо компас, геолокацію, годинник, дивимся погоду, час сходу та заходу сонця, секундомір, таймер, тим самим демонструючи, що гаджет – це насамперед корисний помічник.

В медіашколі табору ми використовуватимемо гаджети для зйомок відео, редагування і монтажу відео. Діти бачитимуть наше ставлення до смартфону, що ми не проти користування ним, якщо це задля якоїсь мети. Ми також домовляємось, що коли у дітей проходять спортивні активності чи дослідження місцевості, то вони залишають телефони у номері, бо вони дійсно не потрібні в цей час.

Чому варто розробляти стратегію виховання дитини? Як це робити? Разом з якими фахівцями?

У гуманній педагогіці є крута вправа «Образ моєї дитини». Якщо ми не знаємо, якою має вирости дитина, то як ми дізнаємося, що вона такою виросла? Тому ми маємо розробити стратегію – уявити той образ людини, якою ми хочемо виховати свою дитину. Ми маємо вирішити, які він має отримати знання і навички та які розвинути в собі якості характеру і у який спосіб.

Якщо ми говоримо про особистісні якості, то це батьки уявляють собі дитину в 40 років і що про неї говорять інші люди. І що для цього треба вкласти в дитину в дитинстві. Коли говоримо про освітню стратегію, то тут можна залучити тьюторів, менеджерів освітніх траєкторій, освітніх коучів і консультантів, які знайомі з освітнім ринком, допоможуть продіагностувати дитину та вибудувати траєкторію.

Тема стратегії виховання часто звучить у нашому таборі гуманної педагогіки Зорелови, де програма для батьків розроблена таким чином, що найтиповіші для всіх питання ми розбираємо на практикумах разом із експертами і маємо можливість разом дійти до важливих умовиводів, знайти шляхи отримання відповідей на них. 

Батьки дозволяють дитині вільно обирати, що вона хоче. Але дуже часто захоплення виявляються короткочасними – танцювальний костюм висить у шафі, 3D-ручкою скористалися аж один раз, до обраного виду спорту зацікавленість зникає через місяць. Як батьки мають на це реагувати?

Якщо так відбувається, то щось не так пішло ще в минулому. Ймовірно у дитини немає дефіциту ні в чому. У нас була подібна історія з подарунком доньці (11 років) на Новий рік. Вона захотіла фотоапарат миттєвого друку. Я сподівалася, що дитина буде тиждень з ним носитися, нас всіх фотографувати, радіти та отримувати натхнення.

В реальності за перший тиждень дитина навіть не розібралася в тому, як він працює. Ми з чоловіком зробили висновки. Проблема не в дитині, а в тому, що в неї немає дефіциту ні в чому. Немає потреби в чомусь конкретному. Тому ми сіли з дітьми і проговорили, що саме їм дійсно потрібно, які подарунки, подорожі, емоції будуть для них цінними.

Виявилось, що сину була цінною футболка з індивідуальним принтом, яку ми замовили за невеликі кошти. Важливо аналізувати, що хочеться, а що ні і чому, і змінювати підхід.

На наших практикумах у таборі ми розбираємо подібні ситуації у відносинах батьки-діти через призму гуманного підходу. В результаті дискусій батьки розуміють, що найпростіші рішення – заборонити, не купувати, відмінити – не працюють у довгостроковій перспективі. Вся гуманна педагогіка побудована на тому, що батьки приймають ситуації такими, якими вони є, а далі йдуть в глибокі роздуми самі чи з дитиною, в залежності від віку, і вирішують, що можуть зробити по-іншому. Тобто виправляють помилки виховання, але не в дитині, а обставинах навколо дитини.

Чи можуть батьки диктувати дитині напрямки діяльності? Або використовувати ультиматуми на кшталт «приносиш зі школи 10 з математики, тоді йдеш на блогерську вечірку?

Батьки виховують своїми словами і вчинками, які дитина автоматично всмоктує і починає вести себе подібним чином з ними та однолітками. Якщо батьки спілкуються з дітьми ультиматумами, тобто маніпуляціями, то дитина потім спілкується з ними так само – ультиматумами. Якщо ж батьки хочуть розвивати себе в гуманному методі, то тоді варто задуматись над іншим підходом.

Важливо взагалі отримати відповідь на питання, яку мету ми переслідуємо у вихованні? Що ми хочемо на виході – щоб дитина краще вчилася чи виконувала наші вказівки? Якщо ми хочемо, щоб дитина знала себе і була відповідальною, то метод ультиматиму нам ніяк в цьому не допоможе, в ньому немає вибору.

Гуманна педагогіка базується на трьох основних бажаннях дітей: відчувати себе дорослими, розвиватися і мати свободу (звісно, не в абсолютному значенні). Питайте себе кожного дня, чи враховуєте ви ці бажання дітей.

В гуманній педагогіці немає місця маніпуляціям. Тут застосовуються дослідження і аналіз – чому дитина (не) хоче займатися тією чи іншою діяльністю, який досвід вона там отримує, що там є такого, чого немає вдома або в інших заняттях. З дитиною потрібно відкрито говорити – що для неї важливо і чому. Це довгий шлях, однієї розмови не вистачить. 

Підсумуйте – яка свобода потрібна нашим дітям від батьків? Які є ризики і де межа?

Один мій друг, лицар гуманної педагогіки якось сказав мені, що він на всі пропозиції дітей відповідає згодою, «тільки якщо це не повне божевілля!». Ось це і є межа. Свобода – це уміння робити вибір, приймати рішення, відмовлятися від чогось.

До речі, Оскар Бреніф’є каже, що якщо ви хочете, щоб діти були щедрими, навчіть їх робити вибір. Життя – це постійний вибір, потрібно вміти від чогось відмовлятися на користь чогось іншого. Свобода небезпечна тоді, коди вона не з благими намірами. Тут можуть бути доречними розмови у сім’ї про те, як в використовувати свободу на благо чи на шкоду.

Нам дійсно всім треба навчитися казати дітям «ТАК! Якщо це не повне божевілля!». Я думаю, що в кожній ситуації ми можем знайти рішення, відмінні від тих, які ми приймаємо автоматично, і вони будуть кращими для наших дітей. Важливо пройти шлях пошуку рішень. Ми всі не вільні люди, поняття свободи дуже умовне. І тому про свободу треба говорити більше в контексті свободи духу, а це внутрішнє відчуття. Розвивайте в дітях свободу духу, свободу думки, свободу волі, така людина творить сама свою долю і ось в цьому і полягає внутрішня свобода.

Джерело фото Depositphotos

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram