Едюкатор Євгеній Лапін поділився з life.pravda своїми уявленнями про те, що буде відбуватися зі сферою освіти в майбутньому та перед якими управлінськими та світоглядними викликами стоїть сфера освіти в Україні.
Це уже не викликає заперечень навіть у найзапекліших консерваторів. Йдеться про прийняття парадигми Long Life Learning – освіти протягом усього життя. Але від згоди з парадигмою до прийняття її як основи життєвого укладу, – найчастіше дуже далеко.
Річ у тім, що на підсвідомому рівні у нас є уявлення, і традиційна система освіти, пенсійна система, сфера законів про працю та соціальне забезпечення і т. д. підтримують це уявлення, – що вчитися треба тільки на початку життя – в школі й інституті, і тільки для того, щоб пізніше більше заробляти та бути більш успішним, потім навчання припиняється, починається робота, за якою належить заслужений відпочинок.
Виклик полягає в тому, щоб почати розглядати постійну освіту і самоосвіту як спосіб найбільш повно й осмислено проживати своє життя. Тобто як такий спосіб ставлення до життя, який забезпечує найкращу самореалізацію людини. Причому таку, яка не залежить від віку і триває все її життя.
Суть освіти не зводиться до навчання знанням і навичкам. Останнім часом на перший план виходять дві інші її складові – формування/розвиток учня і його соціалізація.
Дитина/людина може не знати Біном Ньютона або не пам'ятати валентність галогенів. Але якщо вона вміє справлятися з вирішенням складних завдань як таких, точно розуміти, що їй потрібно, а також досягати поставленої мети, вона завжди легко зможе знайти цю інформацію.
Вона може не пам'ятати дат існування Запорозької Січі, і не розбиратися в причинах Першої світової війни. Але якщо вона має успішний досвід вирішення конфліктів з однокласниками й спільної з ними діяльності щодо досягнення значущих для неї цілей, тобто хорошу соціалізацію, – то їй буде дуже просто досягти соціальної успішності, і вона принесе набагато більше користі для своєї громади й суспільства в цілому, ніж всезнаючий, але соціально неадаптований відмінник.
Традиційний підхід в освіті спирається на підсвідому установку всіх дорослих про те, що дитина – це об'єкт, в який потрібно вкладати інформацію, знання, вміння. Що знання – це щось, що передається. Ось в учня не було, ось вчитель йому передав, ось він отримав, і ось у нього вже є.
А роль учня – просто слухняно приймати те, що в нього вкладають. Альтернатива такому підходу – уявлення про те, що дитина є суб'єктом освіти. Тобто тим, хто сам здійснює вибір. Вибір, до чого прагнути, які знання і вміння для цього потрібні, як їх придбати.
І тоді наше завдання не принести й засунути в дитину знання та вміння, а виростити в ньому такого суб'єкта. А це зовсім інша логіка освітнього процесу, ніж та, до якої ми всі звикли.
Найбільш ефективним способом навчання-освіти, який до речі найчастіше вибирає учень в будь-якому віці, є гра. І все більше неефективним стає освіта як робота.
І тут можна зрозуміти більшість батьків і вчителів. Всі ми звикли, що гра – це щось несерйозне, що це розвага.
Що це форма відпочинку, без якої, на жаль, не можна підтримувати концентрацію на виконанні серйозної роботи. Ну, пограли й вистачить, пора справою займатися!
На цьому пункті слід зупинитися докладніше. Почнімо з того, що вкладається в поняття гри. Я користуюся таким визначенням.
Гра – це отримання задоволення від добровільного подолання необов'язкових перешкод.
Зрозуміло, що це визначення охоплює не всі види ігор і вимагає певного уточнення. Проте воно зображає сутність більшості ігор.
Тут кожне слово важливо! Перешкоди – щось складне, виклик, завдання, що вимагає зусиль. Подолання – зусилля, досягнення мети, перемога, успіх. Добровільність, яка можлива тільки при тому, що перешкоди необов'язкові.
І необхідна умова – отримання задоволення! Без задоволення не було б мотивації здійснювати подолання.
Формування умовного рефлексу «успіх, отже, задоволення» – що, як не це повинно бути суттю освіти як процесу формування успішної людини!
Важливо відзначити, що творчість – це окремий випадок гри. Формулюючи в аналогічних категоріях, творчість – це отримання задоволення від спостереження композиційних зв’язків у своїх діях.
Як бачимо, межа з грою як подоланням тут тонка і дуже умовна. Дуже часто одне перетікає в інше.
Головне! Чим гра, – далі кажучи «гра» буду мати на увазі «гра і творчість», – відрізняється від роботи?
Насамперед тим, що мета і сенс гри лежать всередині неї, а мета і сенс роботи знаходяться поза нею. Робота потрібна не сама по собі, а для якоїсь мети, обумовленої зовнішнім контекстом.
Причина роботи лежить поза нею. Будівельник укладає цеглу не просто так, наприклад, для краси, а щоб звести стіни. Виконроб керує будівництвом не просто для задоволення, а щоб зі стін виріс будинок. А будинок потрібен, щоб в ньому жити. Крім того, робота кожного з них обумовлена ще однією зовнішньою метою – заробити гроші на життя.
А причина гри знаходиться всередині неї – це задоволення від гри. Ніяк не пов'язане із зовнішнім контекстом, а іноді навіть таке, що суперечить йому.
Але найголовніше, про що замовчують консерватори від освіти, що все якісно нове, все найкрасивіше, все найцінніше, все найбільш потрібне людям створюється лише з емоційною енергією задоволення, тобто у грі. Зроблене без задоволення споживати нікому не хочеться.
Слава тим будівельникам та виконробам, які перетворюють роботу в гру, тобто навчаються отримувати від неї задоволення!
Співчуття тим, кому не вдається цього домогтися! Тому, хто відбуває свою роботу від дзвінка до дзвінка. Тому, хто виконує свою роботу з небажанням і невдоволенням, – лише для того, щоб заробити на життя.
І ганьба тим, хто придушує в собі та в інших гру, відучує себе та інших отримувати задоволення від нічим необумовлених проявів, від необов'язкових зусиль! Ні, напевно перш за все співчуття їм! Вони самі страждають від цього.
Як це не прикро визнавати, до цієї категорії відноситься багато вчителів і освітян.
Слід віддати належне, хороший учитель завжди вміє, – та й завжди вмів навіть в жорсткі тоталітарні часи, – перетворити навчання в гру та/або у творчість. Слава таким вчителям!
Цей виклик випливає з попереднього.
Визнавши безумовну цінність добровільності та необов'язковості, ми повинні будемо відмовитися в освіті від насильства та примусу, а також від головного інструменту примусу – почуття провини.
Запитайте психологів, – що найбільше калічить психіку людей?
Більшість з них підтвердить, що одним з найбільш потужних факторів, що невротизує людину, є почуття провини!
Провини, що щось не зробив, зробив не так, зробив невчасно, не встиг, забув, помилився, не подивився куди треба, не побачив що треба, не виконав, не заплатив, розгубився, виглядав якось не так, порушив, не відповідав і т. д.
Якби я не розумів, що вчителі теж є постраждалою стороною, то закликав би просто звільняти тих вчителів, які транслюють і прищеплюють почуття провини дітям.
Усвідомивши неминучість відмови від «батога», ми неминуче прийдемо до відмови від «пряника». Але тут простіше.
Місце оцінок, похвал, грамот, дипломів, медалей та інших штучних нагород повинна зайняти справжня нагорода – задоволення від процесу.
Коли я перечитував написане, у мене склалося враження, що самим цим матеріалом я транслюю почуття провини тим батькам, вчителям, освітянам, які не готові до перерахованих викликів або не згодні розглядати їх як виклики.
Тому закінчуючи першу частину своїх роздумів, хочу підкреслити, що це лише суб'єктивна думка, якою б обґрунтованою вона не здавалася.
Але вважаю, що маю право поділитися нею з читачами. Просто виходячи з усвідомлення того, що об'єктивно правильної картини світу не існує. Попри те, що світ об'єктивно існує.
І це усвідомлення вважаю найголовнішим і найскладнішим викликом, який вже став перед освітою у світі й скоро постане в Україні. Тому що погодившись з цим, слід визнати, що критеріїв «що об'єктивно правильно» в освіті теж не існує.
А з одного боку, це дуже складно визнати, з іншого – з цієї тези витікає багато цікавих і важливих наслідків.
Але про це в другій частині роздумів.
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram