Вона мріяла літати, працювала педагогом, і тільки розкривши свій талант стала “невловимою королевою української поезії” і слова її стали літати у світі як “високовольтні лінії духу”...

19 березня 2020 року відзначає Ліна Василівна Костенко свій 90-й день народження. Геніальна українська улюблениця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), Премії Петрарки (1994), нагороджена медаллю Святого Володимира, Почесною відзнакою Президента України (2000). У 2000 р. стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги і нагороджена Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року. 2010 року опублікувала перший прозовий роман “Записки українського самашедшого”, що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Це ЖІНКА-ГЕРОЙ, котра принципово відмовилася від Премії Золотий Письменник України та звання Героя України, мотивуючи, що ці нагороди “як політична біжутерія їй не потрібні”, адже у неї головне – Ім’я. Одна із найвпливовіших жінок давньої та сучасної України, яка стала незаперечним моральним авторитетом для українців. Вона ніколи влади не боялася. Пише, що хоче і говорить, що думає.

Вона переконує нас, що слова “незалежність” і “свобода” існують в мові не просто так. А останніх 10 років вона ігнорує різні світські заходи та не спілкується з пресою, бо це для неї “пусті теревеньки”. Сила волі та її незламність вражають. Вона сучасна і активна користувач інтернету, а постать її жодного разу не була заплямована безглуздими дурницями в токсично засміченому інформаційному просторі. Її поезія – про жінку, любов, красу рідної мови і України – це словесна зброя, яка надихає і окриляє.

Її горде мовчання - це життєва позиція, а творче спілкування - це словесна зброя у вигляді інтелектуальна поезії, А поезія її про жінку, про любов, про красу рідної мови та Україну надихає кожного і не перестає звучати.

Ми зробили для вас добірку її відомих поезій.

1. Маруся Чурай (історичний роман)

2. Берестечко (історичний роман)

3. Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

4. Життя іде і все без коректур

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

5. Буває часом сліпну від краси

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

6. І все на світі треба пережити

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

7. На світі можна жить без еталонів

На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима, з-під долоні,
крізь пальці, у кватирку, з-за воріт.

Від того світ не зміниться ні трохи,
а все залежить від людських зіниць:
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених - збіговисько дрібниць.

8. Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

9. І жах, і кров, і смерть, і відчай

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра – ви

10. Яка різниця – хто куди пішов

Яка різниця – хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія – це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
Метафор, слів, на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
В якому плачуть сни мого народу.

11. І як тепер тебе забути?

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

12. Так мовчиш, що заслухатися можна

Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
і чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається слово: «Іди»
Пізно стрілися наші дороги.
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.

13. Ще назва є, а річки вже немає

Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.

14. Не знаю, чи побачу Вас, чи ні...

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

15. Між іншим

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими.

16. Коректна ода ворогам

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

17. Несказане лишилось несказанним

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним

18. Шукайте цензора в собі

Шукайте цензора в собі,
Він там живе дрімучий без гоління,
Сидить він там, як чортик у трубі
І тихо вилучає, і тихо вилучає,
І тихо вилучає вам сумління.

З середини, потрохи, не за раз,
Все познімає - де, яка іконка,
І непомітно вийме вас із вас.
Залишиться одна, залишиться одна,
Залишиться одна лиш оболонка.

Шукайте цензора в собі,
Шукайте цензора в собі,
Шукайте цензора в собі!

19. Я хочу знати, любиш ти мене

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

20. Вночі із хаосу безсоння…

Вночі із хаосу безсоння
коли мій Всесвіт ожива -
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова

За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн -
що не напишеш
що не скажеш -
Не те! - застогне камертон

А день схитне свою орбіту
І тиша зорі засіва
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова

21. Я егоїстка

Я егоїстка? Мабуть, ви праві.
І я, бувало, думала про себе.
Тримає час гріхи мої нові,
Коли старі ще відмолити треба.
Я Лицемірка? Що ж, можливо, й так.
Життя навчило маски одягати.
Щоб викупити спокій на п’ятак
Доводилося інколи брехати.
Я надто горда? Вперта, як віслюк?
Якщо і, так, не вам мене судити.
Я від повчань втомилась і наук,
А ідеально не навчилась жити.
Бездушна я? Жорстока і черства?
Ну що іще там? Це усі провини?
Я визнаю, були й мої слова
Бездушними, жорстокими, черствими.
Були й дороги інколи криві.
Бувало, й зло лишалося за мною.
Я егоїстка? Мабуть, ви праві...
Та я й не прикидалася святою.
Як бачиш, я — не подарунок долі.
Терпи таку, або втікай щодуху,
Поки ще ми не з’їли пуда солі
І світ не встиг замкнутися наглухо.
... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.
Я, мабуть, від природи трохи з перцем.
Дивися сам, до кого тягнеш руки,
Щоб потім не хапатися за серце.
У нас з тобою дуже різні мови.
Чи можна їх в єдину об’єднати?
Повір мені, повір мені на слово:
Тобі не вдасться бурю покохати!

22. Лейтмотив щастя

Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива —
землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: “Хвилино, спинись!”
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям — хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди… ну звідки… Тоді вже що ж…

23. Доля

Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.

 

24. Що в нас було?

Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
прокотить вересень громи,
і вродить небо дивовижне
скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
і літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
сторукий велетень — Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
де все минати поспіша,
як та пташиночка на дроті,
спочине стомлена душа.

25. Свят-вечір

Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.
Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.
Ще час не сплинув за водою,
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.
Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.