Розмова про ідеї

Витоки поняття «ідея» і філософія Платона

Це слово присутнє в кожній індоєвропейській мові. За своїми витоками воно для нас, європейців, пов’язано з Давньою Грецією. У V-IV столітті до н.е. це слово починає отримувати додаткові смислові конотації через появу давньогрецької філософії, математики, які виникали майже одночасно. «Ідея» була першопочатково пов’язана з атомами (у Демокріта), але у Платона отримує своє філософське визначення ідеальної сутності речей. Ці сутності існують в особливому, «справжньому світі», в той час як в емпіричному світі ми маємо справу лише з відлунням (підробками) цих ідеальних сутностей – симулякрами.

Філософія Платона і Аристотеля – це взагалі базові елементи нашої ментальності. Навіть якщо людина нічого не знає про філософію цих мислителів, однак належить до європейської культури, вона все одно мислить, як вчили Платон та Аристотель. Європейський тип мислення тримається на філософії Платона та Аристотеля, подібно до того як китайський – на вченні конфуціанства та даосизму. І якщо ви не розумієте в загальних рисах сутність цих учень, вам складно буде порозумітися з китайцями.

Про (не)втілення ідей

Платон пов’язав ідею з загальною сутністю речей. У нього ми зустрічаємо кореляцію між ідеєю та ейдосом, бо ідея є ще й образом про якийсь світ, про якусь річ, яким ми не можемо дати загальне визначення. І як тільки ми щось визначаємо, ідея вмирає, вона перетворюється в загальне поняття про річ. Тобто, якщо ідея оформлюється у щось більш-менш чітко знане, вона перетворюється в поняття; якщо поняття реалізується, воно стає річчю, яку, наприклад, можна побачити, почути, зрештою, річ можна продати.

Ідея виникає там і тоді, де і коли є якась проблема, щось незрозуміле. Поки все йде як треба, нам ідеї не потрібні, ми не шукаємо ідеї, адже вони, у певному сенсі, порушують сталий стан речей.

Кант звертав увагу на те, що в ідеї немає відповідників у світі речей. За Кантом, поки є ідея, нічого у світі їй повністю не відповідає. Не можна повністю втілити ідею. Кант, звісно, мав на увазі великі ідеї, наприклад, такі як «Бог». Для віруючої людини – це ідея над всіма ідеями, однак, пізнати її в емпіричній дійсності ми не можемо. Також він мав на увазі ідею «душі» (нашою мовою «свідомості») – звісно, зараз нейрофізіологія може багато чого сказати про те, як функціонує свідомість, однак «помацати» душу (психіку, свідомість) вже ж складно. Він мав також на увазі свободу. Усе у світі підкоряється каузальним зв’язкам. Де тут свобода? А вона є – мораль неможлива без свободи, тому що я, як вільна особа, здійснюю вибір між добром і злом. І лише за умов такого вільного вибору я можу нести за це відповідальність. Позбавте людину свободи, вона втратить здатність вибирати, а відтак, вона не буде нести ніякої відповідальності, бо відповідальність без свободи вибору просто не існує.

"Поки все йде як треба, нам ідеї не потрібні, адже вони, у певному сенсі, порушують сталий стан речей"

Такі великі поняття є в кожній мові, культурі – і неважливо, філософ ти чи ні, людина певним чином долучена до цих понять, хоча часто цього не усвідомлює. А найголовніше, що ці ідеї не реалізуються в чомусь конкретному, тобто такому, що складає не лише наш буденний досвід, а й досвід, що виробляється і перевіряється науковими засобами. Тому можемо сказати, що ідея є ідеалом, який стимулює наш рух у певному напрямку, у певній смисловій обгортці.

Від створення ідеї до її реалізації

Ідея повинна якось виникнути. Вона з’являється у проблемній ситуації, а проблема – це моє знання про незнання. Початковим елементом ідеї є гадка. Потім під цю гадку ми шукаємо певні ланцюги її розгортання, спираючись на досвід, який мусить певним чином її (гадку) «підкріпити».

Наступний крок – це гіпотеза. Великий філософ науки Карл Поппер взагалі казав, що геніальний вчений – це не той, хто створює теорії, а той, хто може продукувати гіпотези. Однак гіпотеза – це не безпідставне судження; вона виходить з проблемної ситуації, спирається на здогад та підкріплюється тим матеріалом, який ми використали для того, щоб сформулювати гіпотезу.

До речі, гіпотеза – це не лише те, що стосується науки. У житті ми рухаємося завдяки гіпотезам, інколи навіть цього не усвідомлюючи. Гіпотеза відрізняється від достеменного знання неповнотою, вона передбачає, що від неї можна відмовитися. Це працює і в бізнесі. Великі компанії часом набирають дилетантів, аби вони запропонували свої гіпотези. Бувають такі проблемні ситуації, коли однієї гіпотези недостатньо, тому важливо, щоб була конкуренція гіпотез.

Коли у нас є якась гадка, то до проблемної ситуації ми можемо сформулювати коло запитань. Дуже важливо вміти правильно ставити запитання, недарма ж кажуть, що правильне запитання – це вже половина відповіді. Гіпотеза ж, власне, це і є ймовірнісна відповідь на запитання. Поппер казав, що гіпотезу не потрібно підтверджувати, тому що вона виникає на основі вже проробленого (підтвердженого) матеріалу. Тому її потрібно не доводити, а навпаки, намагатися спростовувати. Після того як ми перевірили гіпотезу (не знайшли, як її спростувати), можемо отримати певні правила, принципи, ключові точки, які ще треба розгорнути в знання, щоб мати більш повну картину про проблемну ситуацію. На цьому етапі принципи, правила наповнюються конкретним змістом. Таким чином, ідея розгортається у систему знань.

Однак, потрібно враховувати і сферу практики, яка суттєво відмінна від теорії. Ніколи жодна теорія – політична чи соціальна – не може бути повністю втілена, тому що вона загальна, а практика індивідуальна. Щоб перетворити теорію на практику, знову-таки потрібна ідея. Є люди, які можуть сформулювати певні гіпотези, отримати знання про проблемну ситуацію, однак вони не знають, як ці знання реалізувати. Тому потрібно знайти тих, хто міг би розробити технологічний алгоритм, за допомогою якого можна було б втілити ідею, наприклад, в бізнесі.

"Геніальний вчений – це не той, хто створює теорії, а той, хто може продукувати гіпотези"

Ідея як ресурс

Ідея є рушійною ментальною силою, психологічним стимулятором. Це та сила, яка змінює реальність. Ми постійно, у межах своїх повноважень, змінюємо світ. А для того щоб ми могли це робити, нам потрібні ідеї. Зі зміною комплексу ідей в ментальній структурі особистості змінюється й сама особистість.

Знання – це не лише те, чим ми володіємо, знання також володіють нами. Можна навіть так сформулювати: «Скажи, які твої ідеї, і я скажу, яким ти є». Ідеї є інноваційним ресурсом, тому не дивно, що сучасні технологічно розвинуті країни визначаються не лише за такими показниками, як, наприклад, валовий внутрішній продукт, а й за «банком ідей».

Ідея та ідеологія

Спочатку ідеологія виникла як вчення про загальні ідеї. Ідеологія повинна була б пояснювати, як загальні слова й ідеї виникають у людському досвіді. Згодом під впливом Геґеля і марксизму сутність цього поняття змінюється. Маркс тлумачив ідеї не просто як загальні поняття про світ, він пов’язував їх із політичним досвідом та класовою диференціацією і боротьбою за владу. Він розумів ідеологію як ідеї, які мають стосунок до інтересів людей, які, зрештою, і рухають останніх. Ба більше, люди можуть навіть знищувати один одного на ідейних засадах. Відтак, ідеологія відіграє мобілізуючу функцію, адже вона гуртує людей у суспільні групи (у Маркса це класи), дає їм певні стереотипи для розуміння суспільства, світу, підживлює емоційні стани.

Ідеологія не пояснює світ, її завдання – згуртувати людей для спільної дії проти ворога, інших ідеологій. Ідеологія спирається не на знання, а на емоції, цінності. Вона нас орієнтує, вказує на те, як треба жити і діяти. Маркс писав, що коли ідея стає матеріальною силою, вона змінює світ.  Ідея – це зброя в умілих руках.

Для ідеологій важливо чітко встановити маркери «свої-чужі», а в радикальному варіанті – «свої» та «вороги». ХХ століття, за словами Миколи Бердяєва, є унікальним, тому що у ньому всі великі ідеологічні системи набули масштабного поширення і практичного втілення: марксизм, націонал-соціалізм, фашизм. ХХ століття – це століття торжества «великих» ідеологій, які докорінно змінили світ. Ці ідеології були не лише маркерами свідомості великих соціальних груп, вони стали політичною технологією. І не треба бути наївним щодо того, що тоталітарні ідеології відходять у минуле. Нічого подібного. Вони мімікрували і в певному сенсі зберегли силу свого впливу. Політичні події останніх років підтверджують цю тезу.

"Ідеологія не пояснює світ, її завдання – згуртувати людей для спільної дії проти ворога"

Ідеології можна поділити за критеріями традиціоналістської й модерної інтерпретації залежності людини від суспільства на ліберальні, консервативні та анархістські. Також ідеології поділяють на основі домінування колективістського та індивідуального начал. Кожна з цих ідеологій сьогодні існує у вигляді політичних платформ і партій. Усі вони живляться певними ідеями. У сучасному світі спостерігається також своєрідне «перемішування» різних ідеологій, їхня дифузія, формування «некласичних» ідеологічних платформ, де часто сполучаються здавалось не сполучні ідеї – соціал-демократичні і ліберальні, консервативні і прогресистські. Для сучасних ідеологій головне – бути популярним, привабливим, медійним.

Про світогляд

Світогляд – це не просто знання про світ. Важливо те, які цінності, смисли, очевидності є для мене вагомими. Ідеології тяжіють до мобілізуючої функції, світогляд тяжіє до індивідуального світосприйняття. Дуже часто малоосвічена людина нічого про світогляд навіть сказати не може, але вона його має. Для світогляду важливо те, як я себе маніфестую у світі як індивід, а не як представник якоїсь політичної спільноти. Хоча треба пам’ятати, що світогляд людини є ментальної підставою для вибору нею своїх ідеологічних вподобань. Існує певна кореляція між світоглядом і ідеологіями.  Зрозуміло ця кореляція не чітко визначена, вона діє не як закон, а як певна суб’єктивна схильність людини.

Німецький філософ ХХ століття Карл Ясперс пов’язував світогляд з ідеями, навіть якщо людина їх до кінця не артикулює. Наприклад, у системі цінностей релігійного світогляду домінує віра в Бога. Коли людина йде до церкви, їй навіть не спадає на думку, що вона має певний світогляд. Вона просто вірить у Бога.

Світогляд як комплекс ідей, який пов’язаний з цінностями, найкраще спрацьовує, коли людина розуміє, хто вона є. Ясперс вводить поняття граничних ситуацій, у яких людина задається такими питаннями: бути чи не бути, брати участь у боротьбі за справедливу справу чи відмовитися від боротьби, відчувати провину за ганебні вчинки чи ні, страждати від докорів сумління чи відкинути їх. Наприклад, якщо я – віруюча людна, то відчуваю провину за ниций вчинок –  це гранична ситуація. Будь-яке моє рішення є вирішальним для мого буття, бо воно визначає не лише, що я є «тут і тепер», але й ким я буду в майбутньому.  Австрійський психолог, один із засновників логотерапії, Віктор Франкл вважав, що велика кількість психічних розладів є причиною того, що людина, у силу різних обставин, втрачає смислові орієнтири свого буття. А там, де немає смислу, – безодня. Ясперс вважав, що граничні ситуації живлять, виявляють світогляд людини, бо вони ставлять людину на межу. А на межі вона має вести себе по-справжньому, так би мовити, автентично. Таким чином, світогляд пов’язаний з екзистенціальними моментами нашого буття.

Людина живе не у злагоді з природою (міф про золотий вік єднання людини і природи так і залишився міфом), а всупереч їй, бо змушена її весь час змінювати. Це пов’язано з тим, що людина може жити лише у «штучному світі». Людське існування потребує саме такого, створеного нами (і в цьому сенсі штучного) світу, де природа постає як один з його елементів поряд з суспільною формою буття, культурними традиціями, моральними приписами, релігійними віруваннями. Відтак, якщо в ідеології вузловим питанням є: яким чином, на базі яких ідей і практик я ідентифікую себе з певною соціальною групою, якими є мої стосунки (як члена соціальної групи об’єднаної спільною ідеологією)  з суспільством, – то для світогляду базовим питання є: як я персонально ставлюсь до світу, як його тлумачу, розумію, поціновую. Це означає, що світогляд постає як невід’ємна функція нашої самосвідомості. Можна сказати, що якщо людина має самосвідомість, вона має також і світогляд. Окрім того, світогляд не тотожний з моїми науковими знаннями про світ. Він формується на основі мого персонального життєвого досвіду, моєї комунікації з іншими людьми, а наукові знання є загальними, їх треба освоювати – вони є результатом моїх інтелектуальних зусиль, освіти, моїх наукових досліджень.

"Ми живемо у світі, який пронизаний міфами, і ми самі, не усвідомлюючи цього, є їх творцями"

Володимир Шинкарук, відомий український філософ, говорив, що світогляд тримається на трьох китах: віра, надія, любов. Ці компоненти між собою тісно пов’язані: якщо я в щось вірю (це не обов’язково має бути релігійна віра, це може бути будь-яке переконання людини, що не має якоїсь фактичної верифікації, але для людини має силу суб’єктивної достеменності), я маю надію, що те, у що я вірю колись втілиться; а для того, щоб воно втілилося, я маю любити те, у що вірю і на що надіюся.  У цьому аспекті можна сказати, що світогляд є орієнтиром (часто чітко не усвідомленим) для моїх дій, вчинків, стосунків з іншими людьми.

Про міф як тип свідомості

З доби Просвітництва ми звикли вірити, що наука «розчакловує» світ, знищує забобони, передсуди, міфи. Але це надто ідеалізований образ наукового прогресу. Міф – це такий образ реальності, де об’єктивне й суб’єктивне злиті в синкретичну єдність. Міф – це не брехня, не казка. Це певна розповідь про події, людей і світ, які сприймаються і пережинаються людиною як справжнє буття. Міф це така «картина світу», яка не ставиться під сумнів, не потребує додаткової рефлексії, обґрунтування, тим паче, критики тому, що це і є реальність. Міфи присутні у будь-яких ідеологічних, релігійних  і світоглядних уявленнях людини про світ. І наше сучасне життя, з його потоками інформації і всесиллям медійних систем, не тільки не «розвінчує» міфи, а навпаки, активно їх експлуатує. Коли дивишся різноманітні телевізійні шоу (де діють різного роду екстрасенси, астрологи, гадалки, пророки майбутнього, політичні демагоги, популісти і відверті брехуни, і всім цим персонажам ми часто віримо, сприймаємо їх цілком серйозно) розумієш, що все це можливо лише за умов вмілої експлуатації міфологічного виміру свідомості сучасної людини. Будь-яка масова дія, шоу тим успішніше, чим активніше використовуються міфологічні образи світу, які вдалося вміло залучити і використати як технологічний засіб впливу на масову свідомість. Без такого залучення вплив буде мінімальний.

Вважалося, що розвиток європейської цивілізації – це рух від міфів до твердого наукового знання. Проте сучасні, зокрема культурологічні, дослідження стверджують, що неможливо повністю знищити міфологічний компонент нашої свідомості. Ми живемо у світі, який пронизаний міфами, і ми самі, не усвідомлюючи цього, є їх творцями.