Легко розв’язує складні математичні завдання, малює так, що очей не відвести, вміло вплітає слова у вірші… Як і чого навчати дітей з винятковими здібностями? Окремо чи разом з усіма дітьми у школі? Фінська вчителька початкової школи Соня Лайне провела наукове дослідження – чи задовольняють у школах освітні потреби дітей з винятковими здібностями.
Соня приїжджала в Україну, щоб провести тренінг для тренерів НУШ у межах проекту “Фінська підтримка реформи української школи”, що фінансується Міністерством закордонних справ Фінляндії і Європейською комісією.
Соня Лайне провела дослідження, щоб визначити, як вчителі початкової школи у Фінляндії задовольняють освітні потреби дітей з винятковими здібностями у звичайних класах. В опитуванні взяли участь 202 вчителя, які описали свої практики навчання.
У фінській освіті поняття рівності – не порожній звук. Існує рівність шкіл: тут немає ні елітних, ні “слабеньких” навчальних закладів; предметів: поглиблене вивчення одних на шкоду іншим не вітається (математику не вважають важливішою за музичне мистецтво); батьків: запитувати і пропонувати різні анкети-опитування про місце роботи у школах заборонено; учнів: дітей не відбирають у класи за здібностями, нікого ні з ким не порівнюють; учителів: усі виконують роботу наставників і всі – “фізики” та “лірики” – важливі.
Освітня рівність для дітей з винятковими здібностями означає, що вони навчаються з однолітками у звичайних класах, а не за спеціальними програмами, які б були розроблені спеціально для них.
Крім того, у Фінляндії немає формальної ідентифікації таких дітей, а головний навчальний метод задоволення їхніх освітніх потреб – диференціація. Наскільки вдало застосовується методика диференціації, залежить від кожного вчителя. Проте освітній егалітаризм не означає, що дискусії про потреби цих дітей у суспільстві були легкими. Дебати точаться і нині.
У фінських школах навчання орієнтоване на підвищення рівня “середнього” учня. У молодшій і середній школі (1-9 класи) учні здебільшого навчаються у звичайних класах. Деякі муніципалітети та великі міста пропонують дітям з винятковими здібностями навчання у школах чи класах, де навчальна програма дозволяє поглиблене (більше на 1-2 години) вивчення певного предмету.
Спеціальні класи для дітей з винятковими здібностями створюють, лише коли є чимала кількість школярів з талантами у малюванні, музиці чи спорті. Буває, що до таких шкіл чи класів складно потрапити, оскільки є багато охочих. Для цих дітей складають індивідуальний план навчання, в якому, враховуючи здібності дитини, прописують обсяг і зміст завдань.
У Фінляндії весь навчальний процес “заточений” на створення таких умов, які б давали змогу кожному учневі розкрити свої потенційні здібності. Зі свого дослідження “Як у початковій школі Фінляндії задовольняють освітні потреби обдарованих учнів” Соня Лайне зробила висновок, що загалом у вчителів позитивні відгуки про диференційоване навчання.
Однак, часто, коли справа доходить до практики, можна почути багато скепсису: де взяти на це час і ресурси. Існує небезпека, що задоволення різноманітних потреб усіх учнів класу перешкоджає задоволенню освітніх потреб дітей з винятковими здібностями.
Тому фінську систему освіти інколи критикують за певну “вирівнялівку” школярів. Мовляв, часто інтереси і потреби дітей з винятковими здібностями не враховують.
У навчальній програмі (curriculum) від 2016 року диференціацію поставили як педагогічну базу всього навчання. Теоретично викладачі повинні відповідати на запити всіх школярів, зокрема і з винятковими здібностями, задовольняючи їхні освітні потреби. Але чи застосовують це на практиці – інше питання. За словами Соні Лайне, її дослідження продемонструвало, що перед вчителями з’явилися нові виклики, зокрема в роботі з дітьми з винятковими здібностями.
У Фінляндії цикл навчальної програми триває в середньому 10 років. Тож наступний, можливо, врахує певні особливості роботи з цими дітьми.
Оскільки вчитель – ключова фігура у фінській системі освіти, у своєму дослідженні Соня Лайне намагалася окреслити перспективи для викладачів, які навчають дітей з винятковими здібностями. Її цікавили їхні уявлення і погляди, а також методи, які вони застосовували на практиці.
У Фінляндії весь навчальний процес “заточений” на створення таких умов, які б давали змогу кожному учневі розкрити свої потенційні здібності.
Головний висновок, який зробила дослідниця: робота з такими дітьми – це сфера відповідальності виключно вчителя. Оскільки у Фінляндії немає ні формального визначення виняткових здібностей, ні методичних посібників, які б давали роз’яснення, як працювати з цими дітьми, це призвело до ситуації, що не всі діти з винятковими здібностями задовольняють свої освітні потреби. Тому не можна говорити про рівність у повній мірі.
Крім того, з’ясувалося, що не всі вчителі застосовують у своїй роботі з дітьми з винятковими здібностями науково обґрунтовані та ефективні практики.
На думку Соні Лайне, фінські вчителі потребують глибшого вивчення питання освітніх потреб дітей з винятковими здібностями як під час навчання в університетах, так і після завершення. Навчаючи майбутніх вчителів, їх потрібно інформувати, як найкраще підтримувати здібності дітей і як ефективніше диференціювати навчання для них.
Педагогічна освіта з цього питання має базуватися на науково доведених дослідженнях – новітніх методах, моделях, теоріях, яким чином підтримати розвиток талантів. Потрібні дії для зводження мостів від теорії / дослідження до практики, а від неї – до формування належної освітньої політики.