У той час, як люди намагаються «знайти своє призначення», пірнають у численні книги та статті на теми «як все встигнути», «як розставляти пріоритети» тощо, Міла Березюк знає, що в житті найголовніше та найцінніше, знайшла своє призначення та щодня робить бодай маленький крок на зустріч своїй мрії. Як?

Міла Березюк – письменниця, сценарист, має ДЦП. Вона навчалася в спеціалізованій школі, після чого відмовилася вступати в спеціалізовані виші, і самостійно вступила в НаУКМА, стала магістром з філології. Наразі активно працює за спеціальністю. Ми поговорили про те, що так і що не так у спеціалізованій школі, як вона обрала спеціальність та як шукає роботу, з якими стереотипами щодо інвалідності зустрічається у житті, та про роль батьків у житті дівчини.

Цей текст про наше суспільство та цінності кожного з нас. Ви все відчуєте та зрозумієте, коли прочитаєте.

Міла, що не враховують люди, коли з тобою спілкуються?

Буває так, що люди недооцінюють мене. Наприклад, дивуються, що я можу розмовляти/слухати англійською, що закінчила хороший ВНЗ, що працюю і заробляю гроші. Або просто можу за себе постояти, маю власну думку. Чи їм може здаватися, що я не бачу, як вони ставляться до мене. Я все бачу, все відчуваю. І все ж можна побачити по очах, правда?

Це стосується і фізичного сприйняття. Інколи люди не розуміють моїх фізичних можливостей. Пропонують допомогу, де вона не потрібна.

Інколи чую дивні пропозиції: «Можна я помолюся з вами за вас?».  Або просто мовчки протягують гроші.  Це дратує  і обурює. А інколи, і останнім часом все більше, смішить. Напевно дорослішаю :)

Яку реакцію людей ти найчастіше зустрічаєш? Як би ти її змінила?

Коли я зустрічаю вперше нових людей, більшість з них не зустрічалися насправді з подібними «формами проявлення», як у мене. Тому зрозуміло, що вони заглядаються на мене. Це бентежить. Але інколи так цікаво спостерігати за цими поглядами…

Є люди, які опускають, відводять очі, коли бачать, що я помітила. А є ті, хто продовжують дивитися, і я відчуваю повагу до цих людей, бо зазвичай, якщо ми беремо людину зі звичайною психікою, це значить, що вона  відкрита до світу, вона не боїться чогось іншого, нового. Вона не підганяє стандарти під якийсь шаблон. Мені це імпонує.

Буває також люди відчувають напруження, коли починають говорити зі мною чи я до них звертаюся. Таке враження, що вони не знають, з якої сторони до мене стати, що сказати, як подивитися, і ці очі…  Вони  знічуються і мені самій стає некомфортно, інколи до фізичної напруги в тілі. Моє тіло мене підводить і людина ще більш ніяковіє, і я також. Це жахливо… Мені хочеться легкості, одразу спілкуватися, ділитися думками.

А буває так, що мене взагалі не помічають люди, коли я до них звертаюся. Ну тобто роблять вигляд, наприклад, коли необхідно запитати потрібну локацію, або ще щось, просто проходять повз. І навіть якщо без навушників. Чи гірше того – конкретно, хамським тоном посилати. У мене був такий випадок цього літа, коли я підійшла до жінки на Контрактовій, щоб взяти в неї інтерв’ю для практики слухання чужого мовлення, – завдання кіношколи. Вона не була дуже говіркою, але я намагалася її розговорити. І тут підходить її чоловік і конкретним текстом «чьо тут забила? Пошла вон отсюдова!». Без коментарів.

Висновок очевидний: було б чудово, якби люди перестали напружуватися, стали більш відкритими одне до одного.

Розкажи про своє навчання у спеціальній школі? Що було так, що не так?

Оскільки це спецінтернат, він був закритий, закоренілий. За інтернатом життя було іншим. Я мала викривлене уявлення про  нього. Хотілося розтягнути навчання тут. Хоча куди тягнути – у нас була розтягнута навчальна програма  і я закінчила 12 класів, а не 11. Як мені тоді здавалося, це був порятунок, бо вивчати близько 10 предметів, ладно, деякі предмети успішно ігнорувала останні роки навчання, напряжно було. Важко мені з мультизадачністю.

Різне було навчання. Мені не подобалося у деяких вчителях відсутність заохочування дітей до навчання. А  також «залякування» жорстоким світом після закінчення школи. Вважаю, що так не має бути! Життя складне, так, але не варто драматизувати і програмувати на негатив.

Як би ти змінила підхід до себе у шкільному віці?

Я би поменше нагадувала собі, що я якась така або не така, «меншовартісна», «особлива»,  і не дозволяла це робити іншим. Також я би не думала про оцінки і ніяк не зважала на предмети, які псували мені настрій і до яких я була нездібна.

Що б ти змінила у цій системі загалом?

Я би створила у школах повну інклюзію, де всім було б місце і дітям з інвалідністю, і без. А реабілітаційні центри існували б окремо просто як лікувальні заклади. Було б просто чудово, якби у кожного школяра була би своя індивідуальна програма навчання. Ну і звичайно, щоб класи були менші, дітей по 10.

Батьки. Яку роль у твоєму житті вони відіграють?

Батьки – це моя життєва опора. Звичайно, у нас можуть бути різні думки, оцінки, але я їм дуже вдячна за все, що вони роблять.

Важливо усвідомити, що батьки дають нам те, чим вони самі багаті як  матеріально, так і духовно.

Процитуй слова батьків, які з тобою усе життя, у найскладніші та найщасливіші моменти?

Мама, коли на горизонті видніються нові перспективи, мені завжди каже: "Пробуй". Але мені здається, що я цей постулат всмоктала з молоком. Я пробую все! Все, що мене зацікавлює. Мене якось не обнадіюють. Може це й неправильно? Але, як я вже сказала, батьки дають нам те, чим вони самі багаті як  матеріально, так і духовно.  А щастя… Я ніби окремо його відчуваю.  Хоча мама хвалить :)

Як ти обирала професію?

Просто не хотіла писати всякі непотрібні нікому тексти. Я ще в університеті зацікавилася кіно. Я писала оповідання, і друзі казали про них: "У тебе вони такі візуальні, «кіношні»". І на останньому курсі  магістерки потрапила на лекції до першокурсників-сценаристів, почала потроху підтягуватися. У мене навіть магістерська робота була на тему «Кіноелементи в літературі першої половини ХХ ст.».  Після закінчення універу шукала роботу, пробувала працювати, але мені мало що подобалося. Працювала копірайтером, перекладачем, але щось усе було не те.

Потім вирішила спробувати писати сценарій до мультсеріалу. Вийшло непогано! Тепер продовжую. Вважаю це розминкою до чогось більшого. І паралельно пишу своє кіно.

У тебе дійсно репортажний погляд на світ, завжди деталізовано описуєш людей. Це від природи, чи ти якось тренуєшся?

Напевно такий у мене психотип. Подобається описувати людей, бо імпонує мені до них придивлятися. Якось це вийшло само собою. Мені подобається «смакувати» деталі. Мені здається, що якщо вірити реінкарнації, в минулому житті була художником.

Про що ти найбільше мрієш? Та чи мрієш, або ж ставиш собі мету та йдеш до неї?

Я мрію, щоб моя творчість стала справжнім твором мистецтв, як в кіно, так і в літературі.

Дуже хочу працювати в кіноіндустрії.  Мрію і прагну повної фінансової незалежності. Хочу стати першокласним сценаристом. І мрію бути режисеркою власних кіносценаріїв. Також хотіла би реалізувати себе як письменниця. Я будую плацдарм.

Що тобі подобається у текстах як формі творчості або самовираження?

Соковиті, символічні, метафоричні образи, детальне прописування  персонажів, розкриття їх характерів через описи. Свої книги та фільми я уявляю психологічними.

Які книги та фільми – улюблені?

Улюблена література – європейський  модернізм першої половини ХХ століття. Там багато символізму.

Улюблене кіно – психологічна драма, трилер.

Навіщо ти прокидаєшся кожного дня?

Я завжди розумію, що маю щось робити. У мене вічно стільки ідей, що просто думаєш: "Як усе встигнути?"

Тому в мене є бажання –  встигнути якомога більше.

Люди вважають, що наявність ДЦП обмежує, звужує можливості людини в Україні. Що ти про це думаєш? Що насправді сильно бісить? Та чи є об’єктивні причини вважати, що обмеження – лише в головах людей, аж ніяк не у фізичних особливостях?

Насправді обмежує інфраструктура: нерівні дороги, торгівля на сходах переходів, бордюри там, де вони потрібні і де ні.  А взимку… Ох, це для мене період виживання в межах пересування. І так, як я вже сказала, що обмежує і тому напружує  ставлення людей. Насправді, якщо щось не так, я підкажу, попрошу, натякну. Все набагато простіше!

Читайте також  оповідання Міли Березюк "Сходи" про навчання у Могилянці.