Ярослав Коваленко, засновник школи DiXi, однієї з найперших демократичних шкіл України, в рамках конференції «Kid's education. Обираємо освіту своїм дітям разом!», розповів про те, як організоване навчання в його школах, хто головний – діти або ж дорослі, що робити, якщо дитина не цікавиться навчанням, а ліпить танчики цілодобово, та кому підійде або ж ні демократична школа. «Освіта Нова» записала найцікавіше з виступу експерта.

Ярослав Коваленко: «Моя основна задача на днях відкритих дверей школи – всіх відлякувати»

Ми створили школу у 2010, були одними з перших в Києві. Вірніше, старших за нас я нікого не знаю. Наразі у нас 8 шкіл, загалом сьогодні 117 дітей. Атестуємося, в основному, в «Афінах».

В нашій школі все просто. Хоче дитина ходити на уроки – ходить на уроки. Не хоче сидіти на уроці – не ходить. Хоче займатися ліпленням танків – ліпить танки. Хоче займатися навчанням грамоті – вчить грамоту. А ви маєте зробити територію, на якій це все можливо.

Основною ключовою особливістю демократичної школи є рівні права.

Рівні права реалізуються через загальні щотижневі збори, де присутня вся школа – усі діти й дорослі. А дорослих там значно менше, ніж дітей. Один голос дорослого дорівнює одному голосу дитини.

Всі правила, що можна або не можна робити в школі, створюються самими дітьми. І таким чином, ваша голова постійно в стані «дзен». Вам не потрібно думати, що «добре», що «погано», що потрібно робити, що не потрібно робити. Всі ці речі виділені на відкуп дітей. Ось так працює демократична школа.

Дійсно альтернативні школи, які є в Україні, характеризуються декількома типовими факторами: вони, в основному, невеличкі, не мають ні ліцензії, ні акредитації, і організовують навчання знизу вгору.

Ми не вимагаємо від дітей відвідувати усі уроки обов’язково. А тому, не можемо прогнозувати кількість дітей на кожному занятті і побудувати якийсь довгостроковий вид діяльності з фіксованою кількістю учасників. Тому навчання побудовано у форматі індивідуальної роботи.

Ми використовуємо технології педагогічної системи С. Ферне, ключовою з яких є маршрутний лист. Тобто діти приходять на уроки, самостійно обирають, чим хочуть займатися. Наприклад, українською мовою. Вони можуть робити вправи в робочому зошиті, писати листи сусідові по парті або друзям, можуть писати статті в газети, якісь свої казки, історії, книжки. Тобто для нас головне, щоб вони зробили щось, пов’язане з письмовою українською мовою. Нам важливо, щоб діти виписувались. І вони виписуються. Це завжди такий кайф читати їхні твори. Просто класно.

Інший приклад – математика. Придумаємо якісь практичні види діяльності. Дитина приходить і каже: «Я сьогодні буду працювати з книжкою», а в разі, якщо не хоче працювати з книжкою: «Я буду писати задачі Серьожі із тої теми, яку знаю», а Серьожі зможе їх розв’язувати.

Є уроки, на яких вчителі, майстри хочуть чимось поділитися. Вони організовують заняття і рекламують його дітям у форматі: «Добровільно, за бажанням, приходьте, мені хочеться з вами чимось поділитися». Є елементи брудної маніпуляції та шантажу, звісно, але ж це – життя. Заманюємо дітей. Але вони можуть не займатися тим, чим пропонують вчителі, а займатися своїм видом діяльності.

Так і відбувається навчання. Кожен з дітей під час уроку має можливість займатися свою справою. Тим, що йому лежить до душі найбільше.

Ярослав Коваленко: «Моя основна задача на днях відкритих дверей школи – всіх відлякувати»

Питання: Вася сьогодні хоче ліпити танки, і завтра, і ще місяць. А як же математика? Як Ви вирішуєте ці питання с батьками?

Хтось займається математикою, якщо йому це потрібно. А якщо не потрібно – він не займається математикою. Саме тому я завжди розказую батькам, що наша школа підходить 10% батьків і 90% дітей.

Моя основна задача на днях відкритих дверей школи – всіх відлякувати.

Я кажу: «Друзі, в разі, якщо ви очікуєте, що дитина буде ходити на уроки – вам не до нас. Якщо ви будете очікувати високий рівень знань з академічної програми – вам також не до нас. Є маса шкіл, які справляються з цим краще, ніж ми».

Потім в процесі навчання ми збавляємо їхню тривогу. Хоча не знаю, наскільки успішно.

Я вважаю, що цей конфліктний стан, коли у батьків виникають відчуття «що щось не те», корисний для того, щоб вони усвідомлювали свої власні цінності, могли краще зрозуміти, прояснити свої власні наміри і сказати: «Господи, где были мои мозги, я сделал явно какую-то ошибку, надо было идти совсем в другую школу».

Це – добре у довгостроковому періоді. А в короткостроковому характеризується певними мікроконфліктами, тому що не так-то просто на позитиві приймати серйозні зміни парадигми в освіті дитини і своїх власних цінностей.

Чи є у нас діти, яких не пинають і у яких слабкий рівень академічних знань? Так, звичайно. Чи приходять до нас батьки, які кажуть: «У Серьожі слабкий рівень академічних знань»? Так, звичайно. Що я їм відповідаю? Таке життя, воно бентежне. Таке буває. Ми нічого не обіцяємо. У нас чітка ієрархія того, що для нас важливо. На першому місці – місія школи, яка була у всієї школи: «Вільна, свідома, щаслива особистість». Це те, над чим ми працюємо, і яку задачу для себе ставимо. На другому місці – це навики навчання. І лише на третьому місці – академічні знання і навики.

Ми говоримо батькам, що діти будуть в порівнянні зі своїми однолітками на середньому рівні знань по всім загалом інтегральним предметам. Тому що не ті задачі ставимо. І до нас приходять саме ті батьки, яких це влаштовує. Чим далі, тим більше. Наразі працюємо на 95% з людьми, які для нас комфортні.

Питання. Як готуєтесь до річних екзаменів, тестів, ЗНО? Все одно ж діти їх мають скласти.

Таке запитання задають часто, дякую за нього. І мені приємно, що я можу на нього відповісти так само поляризаційно.

У нас в минулому році були двоє четверокласників – Ігор і Женя. Ігор – хлопчик, а Женя – дівчинка. Ігор за весь 4 клас не відвідав жодного заняття з української мови. Женя відвідувала їх більше. Ігор здав ДПА в 4 класі на 1 бал, Женя на 12. Власне навіть невідвідування уроків дає можливість… скласти іспит на 1 бал, якщо знаєш, який предмет складаєш. Плюс наші діти за рахунок того, що вони більш відкриті, комфортно себе почувають і у всіх майже «підвішений» язик. Таким чином, можна іспит і на 9 балів скласти, якщо трошки постаратися.

Питання: А якщо дитина ну ніяк не розуміє, що тепер їй потрібно вчитися, немає мотивації, хоче просто гратися у танчики… Що Ви робите?

З практичного досвіду: за 8 років не пам’ятаю жодної людини, яка б ліпила танчики весь час. Скільки б ми не казали «хочеш ліпити танчики – ліпи танчики», більше ніж на пару місяців не вистачає практично ніколи. В якийсь момент тошнить від пластиліну і він думає, що б ще робити. Буває, починає ліпити пінгвінів.

Це – діти. Якщо давати їм можливість займатися, чим їм важливо і потрібно, то вони займаються. Елементарно їм стає скучно займатися якимось одним видом діяльності.

В школі є розклад занять, є майстри, які ведуть уроки за загальноосвітньою програмою. Проте вони добровільні для дітей. Діти якщо хочуть на ці заняття йти, йдуть. В якийсь момент вони всі туди доходять. Здорова цікавість перемагає.

Час, за який вони доходять до уроків знаходиться в прямій пропорції до того, скільки дитина перебувала у звичайній школі. Чим більше вона жила в примусовому порядку в звичайній школі, тим довше вона доходить до уроків. І з досвіду, років після 12 – це вже дохлий номер. Якщо дитина до підліткового віку була в класичній школі, теоретично, ген самостійності десь настільки вже забивається, що нереально щось змінити.

Ярослав Коваленко: «Моя основна задача на днях відкритих дверей школи – всіх відлякувати»

Питання: Чим Ви безпосередньо займаєтесь в школі? Викладаєте якісь дисципліни?

Я працюю в школі на різних позиціях. Як і діти, займаюсь в школі тим, чим мені подобається.

Спочатку я працював вчителем молодших класів, але за рік мені набридло. Звільнив себе з даної позиції і взяв себе на позицію вчителя середньої школи. На вчителя середньої школи мене також вистачило на рік, і потім так само набридло. На третій рік я просто керував школою, але також набридло керувати школою. Зрозумів, що я з цим погано справляюся, незадоволений результатами і звільнив себе з даної позиції, і управлінням школою тепер займаються інші.

Але мене тягнуло до школи, і я придумав собі роль менеджера з розвитку. Це така класна роль тому, що ти власне ні за що не відповідаєш, а можеш давати різноманітні цінні рекомендації, казати, як можливо краще зробити, маєш право повчати інших. Така дуже комфортна роль.

Основна моя задача в цілому в школі – це робити щось нове. І мені це подобається. Наприклад, у нас постійно змінюються якісь штуки в педагогічній системі. Я знаходжу щось цікаве і ми це апробуємо. Тобто школа постійно змінюється.

Відкриваємо нові школи. Відкриваємо нові системи шкіл. В цьому році ми відкрили DiXi-Академію (http://www.parkschool.com.ua/structure/academy/ , яка вже не є демократичною школою. Вона побудована на досвіді міжнародних шкіл у Києві. Ми взяли систему Ново-Печерської школи, тому що вона прикольна, і апробуємо.

Наступного року, з вересня, відкриваємо спортивну школу. Є маса активних дітей. Я подивився, що є спортивні інтернати, спортивні школи для дорослих, але для молодших дітей практично немає. А моїм улюбленим уроком у школі була фізкультура. Я зрозумів, що концепція такої школи дуже проста: два уроки щодня – це фізкультура і спорт, три уроки – академічна програма. Ми знаходимося біля парку Феофанія, там приватний будинок, велика територія. Але оскільки спортивні штуки вимагають командної роботи, відвідування спортивних занять буде обов’язковим для дітей. В разі, якщо з 8 чоловік 4 не хочуть грати в футбол, то 2 на 2 нецікаво. Щодо академічної роботи, вона буде добровільною, проте з додатковими домашніми завданнями. Ти маєш право не приходити на урок, але на кінець тижня, кінець місяця обсяг роботи має бути виконаний. В звичайній школі DiXi такого немає.

А ще я працюю кочегаром. Коли мені хочеться дивитися на багаття, в школі Хотові, яка знаходиться в приватному будинку, розпалюю замість газового твердопаливний котел. Діти допомагають, бігають навколо…

Питання: Ті 10% батьків, які залишаються в Вашій школі, яку роль відіграють у навчанні дітей? Як вони мають ставитися до навчання дітей загалом, враховуючи майбутнє, яке нам передрікають – появу нових професій та зникнення багатьох сучасних тощо?

Це складне питання, в мене немає на нього відповіді. Воно розділяється на дві штуки. Перше, що воно просто складне. Друге, що воно різниться в кожній окремій сім’ї, з різними дітьми.

Універсальна штука, про яку я кажу батькам: ми б хотіли, щоб батьки були в курсі, чим живе їхня дитина, і цікавилися нею, її життям. В принципі, це – питання мотивації. У разі, якщо батькам неважливо, як вчиться дитина, і вони умивають руки, то і дитині неважливо вчитися.

Наш досвід говорить, що під час молодшої школи вольові якості дітей ще практично спільні із волею батьків. В разі, якщо батьки себе штучно забирають із процесу, вольових якостей дитини не вистачає для того, щоб справлятися з викликами. Та й навіть елементарно зі своїми планами.

Коли батьки цікавляться і їм важливо, чим займається дитина, чим вона живе, як вчиться, що робить, тоді дитині простіше справлятися зі щоденними викликами.

У цьому і складність питання, адже говорю про відповідальність, яку ніхто не любить. І дуже часто діти є «гарячою картоплею»: «Тепер це – ваша відповідальність, а ми можемо вас допитувати, чому він не знає математику, а чому він гуляв там»… Це постійно така якась зона військових дій з батьками, повертання відповідальності, її розподілу.

Демократична школа значить, що ніхто тебе не буде вчити нічому, якщо в тебе немає внутрішнього потягу. А ті речі, які активна дитина справді захоче вивчити, вона справді зможе легко дізнатися. І щоб навчатися у такій школі, необхідно мати дуже велику сміливість батьків і довіру до дітей.

Ніхто не знає майбутнього. Ніхто не знає, що буде за рік-два-три. Є точка зору, що можна шляхом різноманітних досліджень, експериментів, опитувань все дізнатись про дитину: чим вона хороша, чим погана, що їй треба робити і що не робити, і в 35 років за кого виходити заміж. Такі технології існують, сто відсотків.

Але ми користуємось значно простішими «технологіями»: «Ти – людина, це – твоє життя, твоя відповідальність, що хочеш, те і роби». Дитина – це особистість, і має право робити свій власний вибір.

 

Текст – Ірина Порецька, Марія Іващенко, “Освіта Нова”

Захід проводить та відбувається у ZELENKA - коворкінг з дітьми