У цьому матеріалі В’ячеслав Колдовський, Competence Manager, Programming Mentor в SoftServe розмірковує для DOU про ефективне навчання в онлайні: які засоби використовувати для втримання уваги, як визначити успішність, чому варто автоматизувати освітній процес і користуватись чужим якісним контентом, навіщо і як бути ментором.
Похвально, що в умовах карантину державні керманичі не забули про освіту і запустили «мегапроєкт» з централізованого навчання школярів онлайн. Хотіли як краще, а вийшло — як завжди. На записані уроки відразу полився шквал критики, бо в наспіх зроблених відео виявилося чимало помилок. Тут і «білий ведмідь з Антарктичного півострова», і некоректні арифметичні обчислення, і нісенітниці на уроках фізики.
Але особисто я не акцентував би на цьому увагу. Немає нічого дивного в тому, що зроблена нашвидкуруч робота містить купу помилок. Мене більше цікавить концептуальне питання: чому хтось вирішив, що можна просто записати перформанс вчителя біля дошки на камеру і назвати це школою онлайн?
У мене це питання виникло одразу, бо освітні проєкти — моя спеціалізація як архітектора навчальних рішень і менеджера компетенцій SoftServe IT Academy. Тривалий час я працював розробником, створював проєкти для десктопів, серверів, мобільних і, звісно, вебу. Постійно вчуся сам і люблю навчати інших, мене знають також як Programming Mentor. Останні кілька років я займаюся тим, що намагаюся бігти попереду поїзда, що рухається на повній швидкості, вивчаючи трендові технології та передаючи їх у всіх можливих форматах (онлайн/офлайн/змішаних формах) людям, що будуть застосовувати їх у майбутньому.
Освіта як тема для розмови особлива тим, що вона всім знайома: кожен має власний досвід, якісь упередження та особисте бачення, як її варто впроваджувати правильно. Проте найчастіше найбільш категорично висловлюються люди, які на практиці ніколи не пробували професійно вчити інших. Бо той, хто такий досвід має, чудово розуміє, що на відміну від комп’ютерів, для яких один і той самий код завжди працює однаково, у людей все по-іншому.
Стаття буде цікавою кожному, хто хоче вчитись або навчає інших. Тож поговорімо на цю непросту тему — навчання в онлайні. Звузимо предметну галузь до професійної підготовки в IT, насамперед розробників. Поїхали.
Почати варто з цілей, досягнення яких будемо вважати успіхом. Ключова теза: робота розробника — це інтелектуальна професія, що більше тяжіє до роботи інженера-конструктора і навіть техніка, ніж до наукового дослідника.
Звернемо увагу на важливий нюанс: інженер-конструктор створює нові продукти, використовуючи визнані рекомендації та практики, а не займається винайденням раніше невідомих науці підходів. Тобто від інженера вимагаємо наявність навичок, за допомогою яких він буде розв’язувати прикладні задачі, а не займатися науковими дослідженнями та генерувати нові знання, що характерно для роботи науковця.
Навичка — це те, що описується словом «вмію», а знання — «знаю». Просто знати недостатньо, процес навчання досягає своєї мети тоді, коли у студентів формується навичка, яку вони здатні продемонструвати на практиці, а не тоді, коли вони зможуть відповісти на теоретичне питання на задану тему.
В ідеальному випадку ці компоненти мали б перебувати в гармонійному симбіозі, проте часто це буває не так.
Уявімо, що на проєкт, де потрібно займатися версткою вебсторінок, ви шукаєте спеціаліста. І на інтерв’ю приходять два кандидати: один студент старшого курсу технічного вишу, який може розказати про принципи ООП та архітектурні патерни, порівняти мови програмування, перелічити теги в HTML і розповісти про способи верстки в CSS, але зверстати навіть простеньку вебсторінку не здатен, хоча й говорить, що це в нього було на парах, треба лише пригадати. А другий — людина без вищої освіти, яка, однак, ще зі школи підробляла створенням сайтів, вчиться за відео на ютубі, закінчила кілька коротких курсів, але не чула нічого про патерни й знає зовсім трішки про ООП, однак з легкістю верстає складний макет, ще й називає типові проблеми, з якими стикаються старі браузери. То кого оберете ви? Риторичне питання, бо всім зрозуміло, що «вмію» — це краще, ніж «знаю».
Тож навряд чи хтось буде сперечатися про те, що основні цілі професійного навчання розробника — це формування навичок, які можна застосувати на практиці тут і зараз для вирішення конкретних прикладних завдань, а не просто створення системи академічних знань, яка є підґрунтям для можливого професійного зростання людини в майбутньому. Другий складник теж важливий, але саме як другий, а не основний.
Думаю, ви вже здогадалися, в чий город летить камінь. Формально виші займають позицію тієї інституції, що мала б готувати фахівців для галузі, однак вони не лише не справляються з цим завданням, а й навіть не намагаються усвідомити, в чому полягає основна проблема.
Не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно: я не проти вищої освіти загалом. IT існувати і розвиватися без правильної вищої освіти не може, однак її цілі та методи досягнення мають трансформуватися, щоб слугувати каталізатором розвитку, а не бути валізою без ручки. Про варіанти трансформації поговоримо далі. І ключове слово — «правильної».
Досягати цілі треба певними засобами. Вони мають бути ефективними, економічно обґрунтованими та відповідати реаліям сучасності. Кількасот років тому людство не мало інших засобів для переміщення, окрім як мускульну силу — власну чи тварин. Лише обрані могли використовувати примітивні транспортні засоби, що залежали від сили вітру чи течії. Сьогодні нас перевозять літаки, швидкісні потяги та авто, якими керує штучний інтелект. Людство навіть дісталося космосу і планує подорожі на інші планети.
Колосальний прогрес відбувся у багатьох галузях, деякі з них взагалі не існували раніше. Ще років тридцять тому просто уявити було неможливо, що кожен матиме в кишені пристрій з такими можливостями, як сучасний смартфон.
Але чи відбувся такий прогрес в освіті? Чи використовуємо ми ті можливості, які маємо сьогодні, щоб здобувати знання і навички? Чи справді немає нових навчальних форматів, які можна застосувати для більш ефективного навчання?
А може, настав час задизайнити все з чистого аркуша, відмовитися в освіті від багатьох понять, які вже давно втратили суть, але передаються з покоління в покоління, наче фетиш.
Говорячи про навчальні формати, почнемо з мого «улюбленого» — лекцій.
Можливо, якби тисячу років тому мені запропонували створити університет, я навряд чи б винайшов щось краще для передачі інформації за лекцію. Тут маємо лектора як джерело інформації та слухачів-реципієнтів, які уважно конспектують.
Лекція в середньовічному університеті. Придивіться, чим займаються студенти
Але навіть тоді ефективність лекції варто було ставити під сумнів, бо кожен учасник має індивідуальний темп розуміння та сприйняття інформації, і лише незначна частина слухачів робить це в темпі лектора. Хтось банально не встигає все схоплювати і конспектувати, а хтось навпаки, починає нудитися від того, що подача інформації відбувається занадто повільно.
Ймовірно, вже з 1440 року, коли Гуттенберг винайшов друкарський верстат, ефективність лекції в університетах варто було кардинально переглянути. Але лише 1954-го в США опублікували результати досліджень про ефективність різних підходів до навчання, згідно з якими ефективність лекції аж... 5%.
Ефективність різних підходів до навчання
У «досмартфонні» часи у лектора була фактично монополія на увагу студентів. То що говорити про це нині, коли у кожного студента в кишені доступ до всієї інформації світу, а лекції продовжують залишатися основним інструментом передачі знань у навчальних закладах. Багато студентів відбувають її як покарання, а самі перемикають увагу на щось цікавіше. В результаті ефективність навряд чи становитиме навіть п’ять відсотків, як пів століття тому.
Фото сучасної лекції. Спробуйте визначити, скільки студентів присутні на ній не лише фізично, а й ментально
В аудиторії лектор має монополію на увагу, особливо якщо може позбутися конкурентів у вигляді портативних електронних пристроїв. Відповідно ті півтори години заняття у студентів немає іншого вибору, окрім слухати все, що він говоритиме, навіть якщо матеріал незрозумілий, нецікавий чи взагалі не відповідає дійсності.
Однак якщо перенести цю лекцію в онлайн, то виключне право на увагу зникає і конкурувати доводиться з найсвітлішими головами світу, які ту тему готові донести виразніше, зрозуміліше та загалом краще, а найголовніше — швидше.
І коротке відео на 2-4 хвилини з легкістю замінить 20-30 хвилин звичайної лекції. Якщо з першого разу це не буде зрозуміло, то ролик можна переглянути кілька разів або знайти інший, іще коротший, щоб його тривалість збігалася з часом, протягом якого людина здатна зосереджено сприймати інформацію.
Під час курсу у форматі марафону кодування ми з колегами провели цікавий експеримент: записали серію відео на 5-15 хвилин і зібрали статистику їх перегляду учасниками. Думаю, навряд чи здивую когось результатом: що довше відео, то менше часу в середньому учасники його дивилися. Цікаво інше — середня тривалість перегляду становила близько 5 хвилин на людину. Думаю, ця величина значною мірою показує реальний час, протягом якого ми можемо розраховувати на увагу студентів сьогодні.
І як би революційно це для когось не звучало, висновок такий: від лекцій у їхньому традиційному розумінні треба взагалі відмовитися і замінити їх іншими, більш ефективними способами передачі інформації.
Продовжуючи розмову, закинемо наступне твердження — контент, який ви створюєте для курсу, насправді не вартий тих зусиль, які ви на нього витрачаєте.
І мова не лише про лекції. Взагалі саме поняття розробки курсу, що будується на власному контенті, настав час переглянути. Ми вже говорили про те, що в дописемні часи вчитель був носієм знань і навчаючи передавав знання.
Книжок не було, і все найцінніше містилося лише в головах обраних. Але вже з появою писемності з’явилася можливість накопичувати, передавати та примножувати знання іншими способами. З винайденням друкарського верстата робити це стали в промислових масштабах.
Століттями гарні вчителі використовували одну чи кілька найкращих книжок для свого курсу, і для учнів не мало значення, хто її автор, головне — результат. І лише тоді, коли по-справжньому класного контенту не вдавалося знайти, створювали власний.
В інтернетно-смартфонні часи студенти мають доступ до всіх знань людства, а ще часто захоплюються авторитетами. Ви можете бути майстром своєї справи і пояснювати складні речі простими словами найкраще у світі, але студенти значно уважніше сприйматимуть пояснення, якщо воно йтиме не від вас, а від когось з інфлюенсерів. Того, хто у них на слуху, кого вони фоловлять і чию думку поважають.
І в сучасному розумінні контент — це далеко не лише текст з ілюстраціями. Це і відео, і інтерактивні вправи, і навіть функціональні симулятори, розробка яких власними силами доступна лише людям, що мають для цього достатні бюджети. Замість того щоб витрачати купу часу на створення власного контенту, значно ефективніше знайти найкраще з доступного в мережі, особливо якщо ваші студенти визнають авторитет автора. Крім того, з’являється чудова нагода покривати одну й ту ж тему матеріалами від різних фахівців і в різних форматах. Студенти ж зможуть обрати той формат і стиль подачі, який їм більше до душі.
Можливо, для когось це буде суттєвим ударом по самолюбству, але сучасний світ працює саме таким чином. Якщо схоже зачіпає, ставайте інфлюенсерами самі, збирайте фоловерів, виступайте на конференціях і генеруйте контент, який люди будуть обирати тому, що він їм подобається, а не тому, що був нав’язаний.
Чи не найбільше враження щодо онлайн-навчання на мене справив виступ Салмана Хана, засновника Khan Academy, на TED Talks у 2011 році. Родичка, для якої він почав створювати короткі відеоуроки, сказала, що їй більше подобається, коли Хан робить для неї відео, а не проводить уроки наживо.
І в цьому є сенс. Короткі, попередньо записані ролики дають інформацію значно сфокусованіше, а ще їх можна ставити на паузу та переглядати по кілька разів.
Однак автоматизація в навчанні — це не лише запис відео. Щоб не давати завдання, яке потім доведеться перевіряти вручну, використовують середовище, що пропускає рішення через автоматизовані тести прямо в процесі його виконання. Такий підхід не лише зменшує завантаженість учителя, а й дає учню можливість відразу перевірити коректність виконання чи й покроково проводить до бажаного результату. Підтримку схожої функціональності інтегрують у сучасні LMS, застосовують сторонні сервіси, наприклад GitHub Classroom, де виконання завдання можна зробити максимально подібним до роботи на реальному проєкті.
Якщо поглянути на всі типові складники навчання з погляду автоматизації, то виявиться, що воно піддається цьому чи не на всі 100%. А засилля різноманітних онлайн-курсів для самостійного проходження — зайве тому підтвердження.
Уже сьогодні до Slack чи Discord додають ботів, які ставлять питання і комунікують з учасниками груп так, що не завжди зрозуміло, що то несправжня людина. Може, людина взагалі зайва в цьому процесі? За відповіддю йдемо далі.
Парадокс, але що більше ми автоматизуємо процес навчання, то більше людського можемо до нього додати. Про це говорив Салман Хан ще тоді, у 2011 році, я ж важливість цього процесу зрозумів значно пізніше, вже із застосуванням і першими результатами на практиці, що підтвердили справедливість такого підходу.
Метод, який називається «обернений клас» (flipped classroom), відомий давно. Його суть у тому, що ми міняємо місцями класну та домашню роботу. Замість того щоб використовувати дорогоцінний час вчителя в режимі «голови, що говорить» на лекцію, виносимо тему на самостійне опрацювання, а дорогоцінний час в класі витрачаємо на те, щоб попрактикуватися, причому в найбільш ефективний спосіб — через взаємодію одне з одним.
З переходом в онлайн такий підхід став ще актуальнішим. Кращими за малоефективні онлайн-лекції є структуровані bite-sized (розміром з «укус») матеріали, які студенти мають опанувати до живого заняття. А в класі розібрати особливо складні завдання і способи їх розв’язання, розглянути найкращі варіанти чи типові помилки, зайнятися живим кодингом, подискутувати на якусь тему тощо.
Учитель повинен зрозуміти, що його роль трансформується, він має не служити тою «головою, що говорить», а давати студентам те, що вони самі не можуть нагуглити. Йдеться про максимально персоналізовану підтримку, зворотний зв’язок і індивідуальне скеровування. Саме тому не дивно, що нині часто використовують термін «ментор» на противагу «вчитель» і «викладач». Але замінити термін мало, важливо правильно використовувати його суть.
Є різні визначення менторства як підходу. Мені найбільше імпонує той, у якому ментор — це людина, що допомагає своєму підопічному досягати цілей, використовуючи для цього всі можливі доцільні засоби (так би мовити, by any means necessary).
У цьому підході безпосередньо навчання — всього лише одна зі складових і далеко не завжди основна чи взагалі потрібна. Можливо, для когось з «традиційними» поглядами на освіту це звучить занадто революційно, але в сучасній реальності студентам не так важливо, чи викладач сам пояснить якесь питання, чи дасть посилання на відео, де є пояснення. Нерідко достатньо скерувати людину чи підбадьорити, коли це потрібно. Ментор — це значно більше, ніж просто вчитель, і це саме те, чого очікують сучасні студенти.
Менторство — це допомога в досягненні цілей всіма необхідними засобами
Досвідчені наставники можуть розказати безліч історій, коли було достатньо кілька правильно підібраних слів, щоб людина повернула віру в себе і продовжила йти шляхом, що здавався їй нездоланним. Роками пізніше люди приходять і дякують за той момент, який, можливо, став вирішальним у їхньому подальшому житті.
Давно відомий факт про університети Ліги плюща: більшу цінність дають зв’язки, отримані під час навчання, ніж власне знання, які можна без проблем здобути в навчальному закладі іншої цінової категорії.
У процесі навчання люди гуртуються і здобувають собі зв’язки та друзів нерідко на все життя. Мало того, навчання — це процес безперервний, і навіть якщо ти закінчив курс чи виш, тобі все одно потрібно періодично повертатися до матеріалів, щоб освіжити пам’ять, заповнити прогалини чи дізнатися новинки. Якщо ти сам досяг зрілості, корисно прийти вже в іншій ролі й надати підтримку тим, хто лише йде цим шляхом. Живий приклад — завжди найкращий.
Першу спільноту для .NET-розробників я заснував приблизно півтора десятиліття тому, поєднуючи роботу в університеті з роботою розробника.
Пригадую атмосферу драйву і позитиву, яку ми відчували, коли збирали разом студентів і розробників, що ділилися власним досвідом. Попри те, що часто спільноту відвідували авторитетні та заслужені спікери, особливо популярними серед студентів ставали ті, хто ще вчора був студентом чи навіть продовжує ним бути, але вже має «справжню серйозну» роботу. Живий приклад надихає найбільше, і спадкоємність поколінь — найцінніше, що дає спільнота.
А коли ми збиралися в іншому, більш лайтовому форматі «гуртка з програмування», який відвідували студенти не тому, що «треба», а тому, що «цікаво», і робили разом класні проєкти, це було найбільш продуктивне навчання. Не спотворене часовими рамками у вигляді пар, лекціями чи лабораторними.
Ми гуртувалися і працювали над тим, що цікавило, а здобування необхідних для побудови проєкту знань було супутнім процесом, що відбувався легко і невимушено, і то була найкраща мотивація.
З моїм переїздом в інше місто зв’язок зі спільнотою втратився, та й вона з часом припинила своє існування. Схоже, спрацював bus factor. Але це недолік офлайн-формату. В онлайні є можливості зовсім іншого рівня, не обмежені в просторі та часі. Наприклад, я вже кілька років успішно розвиваю онлайн-спільноту на фейсбуці Learning Web Development.
Тут важливо, щоб спільнота була справді спільнотою, де люди і за цікавим контентом будуть приходити, і щоб питання поставити чи навіть ментора запросити (є така опція в групах на фейсбуці), а не перетворювалася на черговий рекламний майданчик.
Прикро, що навіть сьогодні, нерідко доводиться чути, що з переходом в онлайн освіта суттєво втрачає і досягти того рівня, який є в класах, неможливо. Тут згадується історія восьмирічної давності, коли на одній з вітчизняних конференцій з електронної освіти авторитетний доповідач зі слайдами і графіками доводив те, що така освіта неможлива загалом, бо люди здатні продуктивно навчатися лише в класах. І це в той час, коли у світі вже вибухово зростала кількість онлайнових освітніх проєктів, а Салман Хан рік до того виступив на TED Talks, поділившись успішним досвідом кількарічної роботи в цьому напрямі.
Насправді онлайн-навчання, коли порівнювати з офлайн-підходом, дає купу переваг, які ми раніше не помічали. І в правильних руках воно буде не просто не гіршим, а й істотно кращим, позбавленим недоліків і обмежень традиційного формату.
Наприклад, коли проводимо будь-який офлайновий захід, ми завжди обмежені кількістю місць. Та й має значення, чи людина сидить у першому, чи останньому ряді. В онлайні у цьому ми не обмежені, а кожен учасник завжди має найкраще місце.
Якщо використовувати асинхронний підхід у навчанні, записувати кожну живу зустріч, автоматизувати окремі його складники, можна добитися від студентів відчуття повного занурення в навчальний процес, що називається «в режимі 24/7». Цікаво, що при цьому самі студенти здатні керувати своїм рівнем залученості, приділяючи навчанню стільки часу, скільки потрібно в кожному окремому випадку, дотримуючись власного темпу. І це разюча відмінність із навчанням в офлайні, де є постійні обмеження в просторі та часі.
Нерідко саме технічні засоби дають нам цікаві можливості. Наприклад, у Zoom є функція розбити учасників по кімнатах, щоб вони попрацювали невеликими групами. Організувати щось схоже в офлайні з великою кількістю людей вартує незрівнянно більших зусиль, а робота таких груп не завжди достатньо продуктивна.
Онлайн-сервіси, що допомагають створити інтерактивні вікторини, наприклад menti.com, kahoot тощо, додають азарту в окремі елементи навчання. Також існує безліч різноманітних інструментів колаборації, коли учасники одночасно працюють над певним документом, графічною дошкою чи прямо в IDE. Таким чином в онлайні досягаєш високого рівня залученості, часто навіть вищого, ніж в офлайні.
Цікаво, що, підтримуючи спілкування в чаті на сторонні теми, в онлайні на противагу офлайну ми радше заохочуємо студентів до навчання, ніж відволікаємо від нього.
Якби у вас запитали про найбільшу проблему під час переведення навчання в онлайн, чи назвали б ви перевірку знань? Можливо, здивуєтеся, але схоже, для більшості викладачів вишів і шкільних вчителів у цьому полягають найбільші труднощі. Таке враження у мене склалося на основі коментарів, які вдалося почути чи прочитати.
Ще б пак — тепер студентам під час контрольної роботи не треба ховатися зі шпаргалками від очей викладача, який з тим нічого не міг вдіяти. Ви навіть не уявляєте, наскільки креативно педагоги намагалися розв’язати цю «проблему»! Доходило навіть до використання камери смартфона, щоб знімати процес збоку.
А розв’язати цю проблему просто — перестати бути суддею для своїх студентів. Навчити і проконтролювати — це різні функції. Щойно в навчанні акцентуємо увагу на контролі, наші студенти починають вважати його успішне проходження результатом навчання. Відбувається підміна понять, що, власне, навчанню тільки заважає.
Нагадаю, що основною метою навчання ми вважаємо формування навичок. І їхня перевірка досягається насамперед не теорією, а практикою. Ще цей процес має бути не одномоментний, а тривалий: коли ви певний час спостерігаєте за тим, як людина виконує завдання, і формулюєте власний фідбек. Це й буде найбільш об’єктивною оцінкою її успішності. Для того треба не контрольні чи опитування проводити, а попрацювати з людиною пліч-о-пліч і дослідити результати її роботи. І дати такий зворотний зв’язок, який допоможе їй стати кращою, зберігаючи при цьому повагу і тональність на тому рівні, що й під час рев’ю коду досвідченого спеціаліста.
Але чи означає це, що в онлайн-форматі ми взагалі не можемо перевірити теоретичні знання? Звісно, ні, просто це завдання варто розглядати окремо від навчання. Наприклад, у SoftServe IT Academy під час проведення марафонів з кодування ми не акцентуємо увагу на тому, що будемо перевіряти знання під час марафону.
Навпаки, марафон — це підготовка, а для перевірки пропонуємо пройти окрему програму сертифікації, що розроблена і проводиться незалежно від курсу. Процес сертифікації супроводжується професійними прокторами, які забезпечують якісний контроль знань навіть віддалено, а тому виконувати цю роботу менторам курсу немає сенсу.
Мало того, коли ти не береш на себе роль судді, а працюєш разом зі студентами як їхній партнер, вони сприймають тебе зовсім по-іншому, між вами встановлюється рівень довіри, який потім зберігається і після завершення навчання. До вас будуть звертатися за порадою, давати рекомендації для нових учнів. Репутація працюватиме на вас, але за умови, що ви її побудуєте правильно.
Не можу завершити розмову про онлайн-навчання в IT, не повернувшись до теми вишів, які історично позиціонують себе як інституції, що мали б готувати фахівців для галузі.
Про існування проблеми найкраще свідчить той факт, що великі IT-компанії мають власні навчальні центри, де «довчають» людей після вишів. А менші компанії не мають їх не тому, що це не потрібно, а радше тому, що не можуть собі цього дозволити. Правда в тому, що після закінчення університету більшість випускників не може піти на роботу, бо їм чогось бракує — досвіду, актуальних знань і навичок тощо.
Щоб довести своє право говорити про виші, варто сказати, що я добре ознайомлений з цією системою зсередини. Я пройшов шлях від студента до доцента, не оминаючи жодної сходинки, в різних вишах і навіть різних містах. Завжди проявляв ініціативу і, засукавши рукава, запускав щось нове та реформував старе. Студенти мене любили, бо, крім роботи в університеті, я працював розробником і завжди міг порекомендувати найкращих на роботу, особливо якщо вони довели свої здібності, працюючи над дипломною роботою під моїм керівництвом.
Але в якийсь момент почав запитувати себе, чи не займаюся я чимось, позбавленим сенсу? Чи, можливо, є кращі способи застосування свого таланту, ніж робота у виші та нескінченна боротьба з повітряними млинами в цій системі. Ухваливши рішення піти, я жодного разу не пошкодував про це, бо моя робота принципово не змінилася, але вона набула значно більшого змісту, зокрема в питанні, що робити й навіщо.
То поговорімо про виші й те, яку роль вони могли б відігравати в сучасній IT-освіті, враховуючи значний попит на навчання онлайн і з поправкою на моє персональне бачення.
На мій погляд, одна з ключових проблем вишівської освіти міститься у тривалих ітераціях у 4-6 років, які заклади вимагають, щоб вручити людині диплом. В IT все змінюється настільки швидко, що, вступаючи на якусь спеціальність сьогодні, ти не можеш бути певним, що вона буде потрібна навіть за 5 років чи хоча б у тій формі, в якій її бачили розробники програми на момент відкриття спеціальності.
Розгляньмо DevOps. Як окрема професія в IT вона виникла близько десятиліття тому разом зі зростальною популярністю хмарних сервісів. Перші DevOps-інженери з’явилися на ринку зовсім не тому, що в якомусь з провідних університетів дослідили потреби галузі й почали готувати відповідних фахівців. Потреби галузі почали закривати фахівці, що готові були вчитися самостійно. Уже потім запустили різноманітні курси, а за кілька років підтягнулися і виші. Та й то поки далеко не всі.
Інженерів DevOps ще років 10 тому не існувало взагалі, і з’явилися вони не завдяки вишам
Оскільки IT як галузь стрімко розвивається і змінюється, то ітерації навчання, тривалість яких формувалася століттями у минулому, абсолютно не відповідає сучасним потребам. Технології з’являються і зникають з такою швидкістю, що треба кардинально переглянути весь підхід до навчання, у тому числі його тривалість і послідовність.
Звісно, в IT є багато фундаментальних знань, що не змінюються десятки років, зокрема дискретна математика, на фундаменті якої вся галузь і побудована. Однак молоді студенти бачать лише вершину цього айсберга у вигляді сучасних технологій і фреймворків, а тому їх складно змотивувати на вивчення фундаментальних концепцій, якщо вони читають у переліку вимог конкретної вакансії, наприклад, react, а не дискретну математику.
Ще мотивацію зменшують випадки, коли однокурсники знаходять роботу під час навчання і пропускають заняття з «неважливих» предметів. Та й взагалі розповідають, що реальна робота суттєво відрізняється від того, що вивчають в університеті. Цікаво, що викладачі та й вишівська система загалом стають в опозицію до цих студентів-«вискочок», хоча, здавалося б, мали б ставити їх у приклад як живу ілюстрацію досягнення мети навчання.
То чому б вишам не трансформуватися таким чином, щоб заохотити студентів якомога швидше знайти свою першу роботу й дати потрібні та актуальні на ринку навички за максимально короткий період? Бо насправді, щоб навчитися робити джуніорську роботу, достатньо кількох місяців інтенсивного навчання після закінчення школи, для цього не потрібні роки. А от коли вже студент отримає роботу джуніора, то він збагне, що на шляху професійного зростання йому бракує ще багато знань і навичок, зокрема розуміння фундаментальних концепцій, тої ж дискретної математики чи навіть філософії.
І саме тоді, коли з’явиться ця правильна мотивація, вишу варто запропонувати зручний спосіб вивчити все необхідне для професійного зростання. А оскільки в IT цей процес ніколи не зупиняється, то освітні заклади могли б стати платформою, що такі можливості надає — from hire to retire.
Я бачу величезний потенціал вишів у тому, щоб стати своєрідними центрами, які дають актуальний набір теоретичних знань і практичних навичок для IT-фахівців на всьому кар’єрному шляху. Якби вони використовували комбінацію офлайн- і онлайн-підходів, відмовилися від архаїчних, взятих із середньовіччя форматів і часових рамок, могли б стати справжніми драйверами знань у галузі, а не йти за нею. Для цього вишам треба реформуватися настільки кардинально, що, напевне, простіше все створити з нуля. Саме університет як спільнота, яка не обов’язково обмежена стінами, але здатна зібрати разом людей, що можуть запалити факел знань, і заохотити розкрити той потенціал, що є в кожного, — це і є правильний виш майбутнього.
{{read_more|Читайте також| 6583, 6566}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram