В’ячеслав Колдовський, керівник компетентностей IT Академії в SoftServe, блогер в Programming Mentor, розповів для DOU про необхідність отримання вищої освіти для тих, хто планує влаштувати своє професійне життя в ІТ.
Уявімо ситуацію. Як кажуть, – всі збіги випадкові
Є дві подруги, Марічка і Христина, обидві мають хист до навчання, логічне мислення та люблять математику. Обидві навчалися в фізматі в одному класі, власне, там вони і познайомилися. Обидві мріяли про роботу в IT – неважливо, чи ідея цього прийшла сама, чи хтось навіяв, але дівчат вона заразила досить сильно, бо навіщо тоді фізмат, якщо не будувати кар’єру програміста (програмістки)?
Однак після завершення ліцею їх шляхи розішлися. Марічка обрала традиційний шлях через університет, причому навіть не розглядала варіант пошуку роботи під час навчання. Просто поставила собі за мету спочатку поступити в сильний технічний університет, завершити навчання з «червоним дипломом», а вже потім йти на роботу.
Христина вчинила по-іншому. Вона знала, що для роботи потрібен не диплом, а знання та навички, і ще в ліцеї любила порозв’язувати задачки на CodeWars та бавитися зі створенням вебсторіночок. То вона просто пройшла деякі курси онлайн, і прямо після того, як відсвяткувала свої 18 років, без зайвих проблем потрапила на стажування в престижну IT-компанію та за кілька місяців почала працювати як джуніор фронтенд-розробниця.
В той час як Марічка сумлінно проходила семестр за семестром і поповнювала залікову книжку відмінними оцінками, Христина наполегливо опановувала сучасні фреймворки та інструменти і легко закривала вимоги у матриці компетентностей, прогресуючи по кар’єрі.
Дівчата спілкувалися мало, але загалом знали про успіхи одна одної за фото в Instagram. Минуло 6 років з моменту завершення ліцею, Марічка нарешті завершила своє навчання та отримала бажаний диплом магістра з відзнакою, а Христина вже працювала як сеньйор фронтендер і мала всі атрибути матеріального достатку – власна квартира, модна автівка та безліч фото з подорожей.
Instagram-сторінка Христини давно викликала сумніви у Марічки стосовно правильності її вибору, але особливо сильно це питання почало крутитися в голові, коли вона спробувала знайти роботу зі своїм «червоним дипломом». Як виявилося, колір диплома взагалі нікого не хвилює, а в описах вакансій та на інтерв’ю питають про речі, які не вивчали в університеті, а ті, які вивчали, навпаки, чомусь не питають.
Так чи інакше, за кілька спроб Марічка змогла пройти на стажування та отримати роботу джуніор фронтенд-розробниці в тій же компанії, де працювала Христина. Завдяки своїм здібностям та не в останню чергу тому, що в університеті все-таки вивчали деякі потрібні для роботи речі, особливо якщо говорити про те, як воно все влаштовано «під капотом», Марічка досить швидко почала кар’єрно зростати, не боялася особливо складних технічних задач, за що її й цінували колеги та керівництво, до Христини доходили чутки про успіхи Марічки також.
Здавалося б, у Марічки все склалося як і планувалося, однак її не покидав певний дискомфорт від розуміння того, що повторити Instagram Христини вона зможе не скоро, бо, виявляється, що джуніорам платять далеко не так добре, як сеньйорам, і до тієї «айтішної зарплати» ще треба дорости.
Хоча на перший погляд у Христини в професійному плані було все добре, насправді її кілька останніх років не полишало відчуття, що щось ніби не так, і сеньйор вона якийсь ніби не зовсім справжній, оскільки у неї в голові ніяк не складалася цілісна картина всіх тих речей, з якими вона працювала. І хоча вона вивчила досконально JavaScript і TypeScript, добре знала React та Angular, а разом з ними ще десятки всяких бібліотечок, інструментів і тому подібного, постійно здавалося, що десь там далі, глибше, живуть якісь гноми, які рухають всі ті фронтенд-штуки, але до самих гномів пускають лише власників якихось таємничих знань, що дають лише в університеті.
Христина відчувала те, що вона сама описала б як «синдром занадто вузького фахівця» – попри високу експертизу і заслужений авторитет серед колег в тих технологіях, з якими вона працювала, їй завжди бракували чи часу, чи достатньої мотивації, щоб вивчити якісь безпосередньо не пов’язані з фронтендом речі, щоб розширити межі власного професійного світогляду, наприклад, принципово іншу мову програмування.
І хоча вона й робила кілька спроб якось самостійно у вільний час опанувати асемблер чи C++, але завжди ті спроби завершувалися нічим, і причина навіть не в тому, що їй це не піддавалося, швидше завжди знаходилися якісь важливіші для вивчення речі, які були потрібні тут і зараз. Відчуття, ніби постійно впираєшся в якусь невидиму стіну, яку відсувати можна, але це коштує надзвичайно великих зусиль, то завжди простіше йти вздовж неї вже протоптаною дорогою.
Точно так Христина ловила себе на думці, що старається уникати якихось особливо складних задач, що передбачають оптимізацію коду, розробку складних алгоритмів і тому подібне – і питання не в тому, що вона не справилася б, швидше в тому, що не почуває себе в цьому достатньо впевнено і боїться зробити гірше за колег, які за подібні задачі братися не бояться і, як вона помітила, дуже часто мають за плечима технічну університетську освіту.
Крім того, Христина почала відчувати, що диплом їй би не завадив з деяких формальних причин. Як виявилося, наявність профільного диплома цінується за кордоном, і, наприклад, виїхати за програмою еміграції Blue Card в ЄС без диплома проблематично, як і отримати певні візи в США. Аналогічно це стосувалося і подальшого кар’єрного зростання, бо є відчуття певного відставання від колег, хто не лише отримав дипломи про повну вищу освіту чи пройшов навчання по програмі MBA, нерідко навіть престижних закордонних вишів, а в окремих випадках ще й захистив наукові дисертації.
І в цій історії склалася парадоксальна ситуація, коли дві дівчини свідомо пішли різним шляхом, але заздрять вибору одна одної.
Якщо коротко, то університети чисто концептуально будувалися, щоб ростити наукові кадри. І просто так трапилося, що ІТ – це індустрія знань, і взялися за підготовку кадрів до неї саме університети. Однак ніхто не поставив собі за мету задизайнити систему навчання з нуля, а просто використав те, що будувалося століттями, навіть попри те, що воно повільне, неповоротке і не пристосовано для формування навичок.
Наявність цілісної системи навичок і готовність випускника максимально швидко вклинитися в робочий процес — це саме те, що очікують від вишів компанії. І не лише компанії, а й абітурієнти та їх батьки, які цілком покладаються на виші в питанні закриття всього необхідного для працевлаштування.
Проте якщо досліджувати питання готовності випускників вишів до роботи, то виявляється, що це біда не лише вітчизняної вищої школи, навіть в розвинених країнах ця проблема є значно болючішою, ніж нам тут здається. Тому що вартість вищої освіти там є захмарно високою, скажімо, в Гарварді/MIT сумарні витрати на навчання легко досягають $80 тис./рік, що зовсім немало навіть для забезпечених американців, а нездатність підготувати до актуальних вимог роботодавців сприймається як обман.
І якщо в США з дипломом MIT чи університету Ліги Плюща, куди входить Гарвард, отримати першу роботу особливо складно не буде, і ключовим чинником тут якраз є не стільки наявність якихось особливих знань, як престижність самого диплому, то в інших вишів з цим далеко не все добре. Наявність диплома нічого не гарантує, а ціна питання змушує власне задуматись над доцільністю такого шляху взагалі.
Цікаво, що самі університети переконують в тому, що підготовка до роботи не є їх задачею, їхня ціль – підготовка до кар’єри. Але я б сказав (вибачайте за лексику), що це – дуже несерйозна відмазка. Бо як можна підготувати до кар’єрних сходів, якщо ви не здатні підготувати навіть до першої сходинки?
Нагадаю, що у нашій історії Марічка вирізнялася особливими здібностями і наполегливістю, а якщо взяти пересічного студента, то не факт, що ці 5-6 років в університеті підуть на користь взагалі, бо можна здобути і зворотного ефекту, коли замість любові до професії буде сформована відраза, а умовне «навчитися вчитися» перетвориться на «навчитися списувати» та «лити воду на іспитах».
Додам ще один далеко не очевидний момент: для тих студентів, що вступили до університету, а потім, не покидаючи навчання, змогли ще й влаштуватися на роботу, часто починається серйозне випробування що називається «між молотом і ковадлом». Бо на роботі очікують максимальну зосередженість саме на робочих завданнях і завантаження на повний робочий тиждень, а в універі ніхто не хоче «відпускати» студента і хоче, щоб той відвідував пари, писав контрольні, курсові та диплом.
Конфлікт інтересів між вишем і працедавцем – один з парадоксів сучасної вищої освіти. Не хочу зараз розбиратися в тому, хто винен, але студенти тут опиняються в заручниках, і нічого доброго в цьому немає.
Але чи дійсно все безнадійно погано і повноцінного симбіозу між IT-компаніями та вищою школою не існує? Звичайно, що ні, такі приклади є, просто в загальній масі — це чомусь більше виключення, ніж правило.
Проте якщо говорити про успішну систему, то тут я б згадав про систему дуальної освіти в Німеччині. Вона має не одне століття історії і її часто називають секретом успішності німецьких інженерів. Детальний огляд подібної системи, ймовірно, вартує окремої публікації, зверну увагу лише на одну ключову відмінність з традиційним університетським навчанням: замість якоїсь формальної практики в кінці року на старших курсах, учасники німецької системи дуальної освіти з самого початку навчання починають практикуватися на базі компанії-партнера за регулярним графіком. Наприклад, проводячи щотижня 3 дні в компанії і 2 дні в університеті.
Сама програма зазвичай менш насичена теоретичними предметами, ніж в традиційній університетській освіті, та все, що вивчається в університеті, відразу може бути застосовано на практиці. По завершенню програми студент майже гарантовано отримує роботу, компанія вже має досить досвідченого фахівця з певним досвідом, а університету зараховується виконання тої задачі, яка від нього очікується. Не дивно, що саме в Німеччині найвищі показники працевлаштування за профільною освітою.
Цікаво, що українські університети та компанії зараз активно працюють в напрямку дуальної освіти. Чи вдасться повторити успіх Німеччини — то інше питання, але загалом, вважаю, шлях дуже правильний. Не буду називати конкретні компанії та університети, але якщо поцікавитися, то варіанти знайти можна вже зараз.
На цю тему можна говорити довго, але пора зробити певні висновки. Якщо звертатися до умовного абутірієнта(-тки), що мусить зараз обирати, то цей вибір для них не є простим. Формальна університетська освіта сама собою нічого не гарантує, але з правильним підходом вона може суттєво допомогти, хоча, дійсно, і не є необхідною.
Зрозуміло лише одне – в професії розробника потрібні знання та навички, і здобувати їх потрібно не лише до того, як потрапити на роботу, а й взагалі, протягом всього життя. Можливо, є сенс до питання формальної освіти повернутися пізніше, коли вже буде певний досвід. Тут важливо обрати свідомо вже такий заклад, який забезпечить саме те, що буде потрібно.
{{read_more|Читайте також| 6569, 6567}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram