Редакторка Wonderzine Ольга Дуденко проаналізувала причини, чому вигорають 20-річні і як цьому зарадити.
У якийсь момент я почала помічати, як друзі та знайомі навколо мене вигорають. Більшість мого оточення – це прекрасні, талановиті, творчі люди 19–25 років, які завжди пробували себе в усьому, мали тисячу й один проєкт для реалізації, після роботи ходили до спортзалу, спілкувалися з друзями й паралельно вивчали іноземні мови – у якийсь момент заявили про втому, небажання взагалі щось робити, нерозуміння, куди рухатися далі, і чи є це «далі» взагалі.
Я дуже солідарна з ними в цьому плані. Мені 20 років, і стереотипно в цьому віці я нібито повинна бігати містом й вирішувати безліч справ, а потім повернутися додому, писати дипломну роботу, поспати всього-на-всього дві години й заново по колу. Попри молодий вік, я дедалі частіше відчуваю нестачу сил навіть на те, щоб просто відповісти друзям у телеграмі чи прослухати чиєсь голосове. Згадую момент, коли тікток наповнився жартівливими відео з двадцятирічними, які збираються разом, щоби розказати одне одному про свої болячки. І ці жарти стали реальністю :).
У дитинстві я не могла чітко відповісти на питання, ким я хочу стати. Але відповідала, що хочу бути відомою. У дитячому та підлітковому віці мої амбіції лилися через край, я вірила, що для мене нічого неможливого немає (і досі вірю!), і моє бачення майбутньої роботи вкладалося в зображення оплесків і нагород. Ці амбітність і шалене прагнення до визнання зараз розбиваються об оголошення в соцмережах про пошук фермерів, флористів, доярок, пастухів на роботу на Закарпатті. Я несерйозно, але дедалі частіше я забуваю про свій колишній обрис успіху й думаю про те, як же хочеться простого людського життя, кинути все, орендувати житло десь у селі на заході України, пити вино на терасі, малювати, спілкуватися з класними людьми й просто насолоджуватися життям.
Маю додати важливу деталь: я щиро люблю всі роботи, на яких працюю. Для мене це справді важлива частина мого життя, моєї особистості, мого зростання. Тому вигорання чи втома точно не виникають від того, що я не на своєму місці.
Мені щиро цікаво, чому в моєму поколінні є аж такий потяг до дауншифтерства, бажання кинути все та споглядати простір навколо, чому виникає таке вигорання. Я доволі часто аналізую якусь, якщо чесно, хронічну втому, і чому в нас іноді немає зусиль на виконання якихось простих дій. Беручи до уваги свої досвіди та досвіди людей, із якими я спілкуюся, я виділила для себе кілька причин, чому все відбувається так, як відбувається.
Якщо мої батьки ходили в бібліотеки, щоб написати університетський реферат, то мені вже нікуди виходити не потрібно. Зумерам часто говорять, що їм пощастило через доступність інформації, але ідеалізувати це теж не варто. Іноді всі ці інформаційні вибухи настільки гнітять, що твоє вікно так і просить, щоби через нього ти викинула свій ноутбук. Так само важко вихопити з усього потоку інформації, яка ллється на тебе щосекунди, щось справді вартісне. Тому від принципу бібліотеки ми теж далеко не відійшли – ти мусиш ретельно відбирати те, що читаєш, бачиш і слухаєш, якщо хочеш осмислювати це критично й не загрузнути в інформаційному смітті.
Страхова компанія Cigna у 2022 році провела дослідження стосовно того, чому впродовж останніх трьох років люди відчувають значне вигорання. Вони залучили до опитування 12 тисяч дорослих і виявилося, що 91% людей віком від 18 до 24 років відчувають стрес, а 98% із них – вигорання. Для покоління зумерів стрес відчувається найбільш гостро, і основна причина цього стресу – прагнення фінансової безпеки. 34% зумерів ключовим чинником стресу назвали непевність щодо власного майбутнього. Цю невизначеність, зокрема, можуть поглиблювати й глобальні кризи – пандемія чи війна.
Щиро не люблю естетику, яка в соцмережах отримала назву that girl. Це про дівчину, яка прокидається, завжди знаходить час для спорту зранку, у неї є макбук і купа товстих підручників, які вона встигає прочитати після сніданку. Вона робить конспекти, вчить мови, готує здорову їжу та реорганізовує кімнату так, що в ній блищить кожен куток. Це образ людини, у якої немає нічого, до чого б можна було причепитися. Насамперед не люблю цю культуру, бо вона занадто романтизує роботу, показує її як щось, що не потребує зусиль. І коли ти порівнюєш оцю романтичну навчальну атмосферу зі своїм шляхом, у якому були сльози, розчарування, невпевненість, бажання припинити все, – відчувається, що тебе десь обманули.
Ось чому так багато двадцятирічних уже спробували себе в 5 сферах одночасно й змінили кілька робіт – ти мусиш встигати за цим динамічним світом, його трендами й трансформаціями. У соціальній культурі є термін FOMO (fear of missing out) – страх пропустити щось, зокрема, якийсь контент чи повідомлення в соцмережах. Думаю, моєму поколінню це більш ніж притаманно. На противагу, за іронією долі, є термін, до якого ми прагнемо, – JOMO (joy of missing out) – радість пропустити щось, насолода не поспішати й бути в моменті. Коли я виросту, я хочу бути JOMO.
Через засилля соцмереж, джерел інформації, варіантів дозвілля наша увага розпорошується. Колись у мене була ситуація, коли я три хвилини слухала подкаст, потім три хвилини читала книжку, потім відповідала комусь на повідомлення, потім знову дослуховувала подкаст, і жодне з цих занять я не робила поодинці. Дослідження від Scribd показує, що зумери можуть зосереджуватися на чомусь без відволікання не більш як 8 секунд.
У багатозадачності є свої плюси, і, якщо ти достатньо гнучка, то, найімовірніше, матимеш успіх у робочій діяльності. Однак зворотна сторона медалі – відчуття, що ти недостатньо працюєш, недовивчаєш чогось, засвоєна інформація часто здається поверховою й базовою. Іноді хочеться досягти всього відразу й водночас.
Не відчувати провину за недостатню продуктивність і давати собі відпочивати, коли в цьому є потреба
Мабуть, той час, коли професійне зростання може здаватися взагалі недоречним. Час, коли може нічого не хотітися. Час, коли ти стривожений із приводу багатьох речей у житті, зокрема, своєї безпеки, і стає не до продуктивності. Наприклад, підлітки, які під час повномасштабної війни вступали до університету, мали вибирати, як рухатися далі, і, окрім відчуття якоїсь професійної невизначеності, їхні переживання загострювала війна. Врахуємо й те, що дуже багато молодих людей пішли на фронт.
Від називання причин вигорання чи постійної втоми зумерам не стає легше. Але це точно привід задуматися й приділяти більше часу своїм відчуттям, емоціям, ментальному здоровʼю. А ще – нормалізувати всі свої почуття та стани, не відчувати провину за недостатню продуктивність і давати собі відпочивати, коли в цьому є потреба.
{{read_more|Читайте також| 5504, 5974}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram