За 28 років незалежності бібліотеки звикли жити без читачів і нових книг, а громадяни – без бібліотек.

Про це не можна більше мовчати, й робити вигляд, що ця тема не на часі.

В Україні – катастрофа з публічними бібліотеками. У національних, наукових та університетських своя специфіка.

Кількість публічних бібліотек в Україні – 15916 – найвища серед багатьох країн Європи. Приміром, в Італії 3,5 тисяч бібліотек, в Німеччині 9 тисяч. 

Натомість Україна входить у п’ятірку країн з найменшою кількістю користувачів на одну публічну бібліотеку і з найменшою кількістю відвідувань однієї бібліотеки.

Кількіть жителей на кожну українську бібліотеку – найнижча в Європі – 2597. В Нідерландах одна бібліотека в середньому розрахована на 15 тисяч громадян, в Великій Британії на 13 тисяч, в Данії – на 10 тисяч тощо. 

Середня кількість відвідувачів українських бібліотек одна з найнижчих в Європі – 13 людей в день на одну бібліотеку. Тим часом в Данії 183, у Великій Британії 179, у Фінляндії 148. 

Частка аудіо- та відеоматеріалів у фонді публічних бібліотек Великій Британії становить 8%, в Україні 0,13%, тобто у 625 разів менше.

Утримання бібліотек обходиться Україні в 2,5 мільярди гривень в рік. Це шалені гроші, але їх вистачає лише на злиденне існування бібліотек, більшість з яких живуть без інтернету (70%), без опалення (26%) і навіть без світла (2%), не кажучи вже про нові книги.

А тепер давайте відповімо на одне питання – як давно ви були в бібліотеці?

Ви, ваш чоловік або дружина, ваші сусіди, друзі, колеги по роботі?

Швидше за все, ще в студентські роки. 60% дорослого населення України зазначають, що за останній рік не відвідували ані бібліотеку, ані книгарню. 

І от у мене питання, як у платника податків – що ми утримаємо та з якою метою?

Адже ми живемо не в середньовіччі, коли інформація була в дефіциті та її потрібно було добувати, і навіть не за радянських часів, коли інформацію просто ніде було взяти, окрім як не в бібліотеці. Інформації зараз багато, її надлишок, вона у кожному телефоні.

Бібліотека тим часом давно стала синонімом забутого Богом і людьми пострадянського бідного простору з минулого. Треба дивитися правді в очі – туди не ходимо ми і не ходять наші діти.

Наші гроші йдуть в порожнечу і в соціальну функцію – на зайнятість 30 тисяч бібліотекарів, які отримують мізерну зарплату, а іноді і купують за свої гроші нові книги, щоб через зменшення фонду бібліотеки не закрили.

Бібліотечна система – це така собі священна корова, яку бояться зачепити з поваги до культури, таким чином остаточно знищуючи цю саму культуру. Мікрозаходи не дають ніякого політичного ефекту, а модернізація вимагає сміливих непопулярних рішень. Але хто ж з політиків захоче собі заголовків – "Вони закривають бібліотеки"?

При цьому європейський досвід демонструє, що бібліотеки живуть, розвиваються і процвітають. Там постійно моніторять запити людей і суспільства та перефокусовуються з книг – на людей.

Це місця, де люди зустрічаються і спілкуються, де відбувається діалог між поколіннями, де можна обговорити будь-яку проблему локального співтовариства з сусідами, започаткувати новий проект, відвідати публічну лекцію ну і звичайно взяти книжку.

Формат "складу" для книг давно віджив своє, старі і справді цінні книги в Європі зберігаються в спеціальних сховищах, в публічних знаходяться тільки нові, віком до 10 років, і тільки якщо на них є попит.

Книги, які не користуються попитом, продаються на аукціонах, щоб не займати дороге місце в публічному просторі, адже за нього конкурує багато новинок.

Чи потрібно нам переймати західний досвід – і так, і ні. Бо контекст в складному мінливому світі – наш новий Бог, і наш контекст інший.

Я не вірю, що ми зможемо дуже швидко фінансово і організаційно наздогнати те, що упустили за 28 років і розвинути усю мережу, тому важливо мислити стратегічно. Не наздоганяти, а будувати щось надсучасне виходячи з наявних ресурсів, усвідомлювати який запит у держави, громади і громадянина, що в ньому спільного і тоді з'явиться відповідь на питання – навіщо нам бібліотеки. 

Як повинні змінитися публічні бібліотеки?

Приблизно 80% бібліотек у нас сільські, а реформа децентралізації передбачає, що бібліотеки фінансуватимуться і управлятимуться громадою.

Успіх цієї реформи залежить безпосередньо не тільки від правових і економічних факторів, а й від соціально-психологічних: вміння громадян збиратися разом, управляти своєю власністю, активами, бюджетом, обговорювати і вирішувати проблеми, які раніше вирішувалися нагорі.

Такої успішної поведінкової практики у жителів України не було більше 100 років, вона повинна напрацьовуватися і практикуватися, питання – де і як?

Де збираються жителі ОСББ, районів, громад щоб вирішувати питання спільного життя?

І цей контекст відрізняє нас від європейських країн, де будинки давно керуються жителями і локальні питання вирішуються на місцевому рівні.

Тому я за те, щоб трансформувати бібліотеки в центри розвитку громад – місця для спілкування та навчання, де громадяни спільнот, районів, громад зустрічаються, щоб вчитися разом вирішувати локальні питання.

Завдання – стратегічний розвиток ОТГ, а коли люди збираються навколо важливих для них питань – тоді легше залучати їх до читання у міру того, як фонди відповідатимуть їхнім потребам та потребам часу.

І тоді бібліотекар із зберігача книг – стає модератором (фасилітатором) розвитку громад, соціальним працівником і менеджером з організації подій.

Він звичайно ж багато читає, справляється з функцією видачі книг і пошуком інформації. Але його головна задача – налагоджувати зв'язки між людьми в громаді, що є дуже важливим для нашого атомізованого суспільства, сприяти тому, щоб люди виходили з своїх родинних та професійних бульбашок в ширший світ.

Інформації в суспільстві надлишок, тож бібліотека повинна стати місцем, яке допомагає фільтрувати і обробляти інформацію навколо завдання – розвитку дорослих протягом життя та формування свідомих громадян.

Фокус зміщується на запит відвідувача – як скласти резюме, написати бізнес-план, проектну заявку, знайти партнера, фінансування, підготуватися до вступу до вишу або насолодитися художньою літературою.

Процес трансформації буде болючим:

  • для цього потрібно чесно зізнатися, що така велика мережа бібліотек нам не по кишені;
  • списати всі книги, видані до 2000 року і подивитися правді у вічі – які у нас реальні фонди (наразі у нас в бібліотеках 60-70% книг з радянських часів);
  • переосмислити роль бібліотекаря і осучаснити програму його навчання, запустити програму перекваліфікації працюючих співробітників;
  • зв'язати завдання бібліотек з потребами громад та громадян, тоді у останніх буде мотивація їх утримувати;
  • сформувати гуманітарну стратегію країни та визначити роль бібіліотек в її реалізації. 

Чому мені не все одно.

Я давно бібліотечний романтик – познайомилася з чоловіком в бібліотеці в далекому 1989 році, у мене вдома бібліотека більше ніж на півтори тисячі книг, я із задоволенням скуповую, читаю і дарую книжки.

З 2014 року я спочатку самостійно, а, потім з однодумцями поповнювала бібліотечні фонди, вірячи, що приватна ініціатива важлива. 

Романтизм скінчився, коли з'ясувалося, що на оформлення книг в кожній бібліотеці йшло по півроку, бібліотекарі пояснювали – так влаштована система. Для порівняння – в США нова книга може бути доступною в бібліотеці вже за місяць після видання.

Якщо ж ви подаруєте книги в сільську бібліотеку, то бібліотекар повинна відвезти їх на маршрутці в районну бібліотеку, заплативши за проїзд свої особисті кошти, а потім через кілька місяців забрати таким же чином… 

Невеликі поповнення фондів не впливають істотно на динаміку відвідувань, крім того цей індикатор простіше підробити, ніж досягати – про це бібліотекарі діляться в приватних розмовах.

Тож я зрозуміла, що без перезапуску системи інвестиція в книжки та приміщення не дасть ефекту.

Я впевнена, що зараз у нового уряду в зв'язку з реформою децентралізації та іншими факторами відкрилося вікно можливостей розпочати суспільний дискурс на цю тему та зробити сміливу якісну реформу, і ми, читачі нарешті, перевідкриємо ці простори для себе в новій якості.