Сакура, Хіросіма, ієрогліфи, високі технології, круті розв’язки і гаджети, тротуари з підігрівом, унітази з сенсорними кнопками...
Це перше, що спадає на думку про Японію.
Японського учня уява малює ідеальним. Виходячи з інформації, що країна сонця – одна з найуспішніших у світі. Значить, він: ерудований, працьовитий, знає кілька іноземних мов, займається програмуванням, багато читає.
Приблизно так воно і є.
Але якою ціною?
І чи є альтернатива вимогливим державним японським школам, що виховують конкурентоспроможних солдатів світового ринку?
"Є", – розповідає професор Каґекі Асакура, засновник та керівник альтернативних шкіл Tokyo Shure і першого в світі демократичного університету Shure, який орієнтований на студентів, де шляхом голосування визначаються предмети і кількість часу на їхнє освоєння.
18 студентів отримують завдання дістатися від Тихого до Атлантичного океану. Перед ними лише дві умови – вони мають їхати потягом і побудувати маршрут так, щоб перетнути 6 країн.
Це нагадує сюжет реального українського документального фільму "З табуретом до океану". Однак, це – не сценарій. Не завдання з географії. Це – реальний студентський проект в Токійському демократичному університеті. Вважайте, як у нас курсова чи магістерська робота.
А тепер згадайте свою. Було не так цікаво, правда ж?
Насправді не всі японські студенти так навчаються. Більшість граніт науки гризе традиційно.
"Державна японська школа – це набір строгих правил і засвоєння великих масивів інформації. Це – постійні тести і рівняння одних дітей на інших. Це – оцінки. Це – вивчення матеріалу в початкових класах, який в деяких країнах Європи викладають аж в університетах, – розповідає Каґекі Асакура.
Японський учень має бути ефективним і всюди встигати. Якщо не дотягує – отримує негативне ставлення до себе. Бо люблять і хвалять лише тих, хто добре вчиться.
Через це діти знаходяться в постійному стресі. Дехто кидає школу, дехто замикається в собі, дехто починає булити чи стає жертвою булінгу".
Кількість дітей, які випадають зі шкільної системи Японії, з кожним роком зростає.
На сьогодні 200 тисяч японців не відвідують традиційних шкіл. Таких дітей в Японії називають "футоко". Вони або на домашньому навчанні, або навчаються у демократичних школах.
Каґекі Асакура був одним з перших, хто вирішив змінювати освітню систему. В 1985 році він відкрив у Токіо демократичну школу. В нас такі називають альтернативними.
У Японії 500 таких шкіл. І в них немає булінгу. Професор Каґекі Асакура вважає, що у звичайних школах його причинами є стрес і напруга.
Якщо ж знущань нема, це – важливий показник гармонійного розвитку дитини.
Школа сенсея Каґекі виглядає так. Відкрита з 10 до 18:30. Немає обов’язкових предметів, немає обов’язкового розкладу, немає обов’язкового обсягу знань, який дитина має засвоїти, немає оцінок.
Учень приходить у школу, коли відчуває потребу і бажання. Не хоче вчитися, може сидіти в коридорі, його ніхто не змусить. Він вивчає лише те, що йому до душі й лише тоді, коли відкритий до знань.
Нереально, правда ж?
В його школах з навчанням впроваджена російська приказка "Насильно мил не будешь". Навчаються лише через бажання та інтерес.
Вчителі – фактично спостерігачі, які ловлять момент найбільшої зацікавленості і саме тоді підкидають дитині матеріал для вивчення та осмислення.
Математику вчать не за книжкою, а на практиці.
"Всі діти люблять шопінг. Люблять продавати і заробляти гроші. То чому не скористатися цим і не вчити математику, організувавши ярмарок? – риторично запитує Асакура.
Ми так і робимо. І в процесі пояснюємо "Ну, дивіться, якщо ви хочете заробляти гроші, вам треба вміти їх рахувати, то, давайте, вчитися". І це працює.
Дитина не складає докупи ефемерні числа, які не мають для неї жодного значення, а додає-віднімає з чітким розуміння, для чого це їй потрібно".
Далі, каже Каґекі, знаходяться діти, котрі хочуть пекти і продавати пончики. До них застосовують той же підхід: "Борошно в магазинах продають на вагу, треба визначити, скільки його потрібно, яйця продають десятками, а ціна – за одне, треба зрозуміти, скільки ми витрачаємо на продукти. Отже, слід навчитися рахувати.
Далі потрібно визначити, за скільки нам треба продати, щоб отримати прибуток.
Така математика зрозуміла і цікава дітям".
Те саме з читанням. "Японські діти люблять комп’ютерні ігри, – розповідає Асакура. – І ми їм пояснюємо "Ти будеш успішніше грати, якщо зможеш читати інструкцію. Хочеш я тебе навчу?"
Коли дитина розуміє, що їй дають отримані знання, вона швидше опановує навички читання".
Ми не накачуємо інформацією, а розвиваємо навички, які будуть потрібні для подальшого життя.
Робимо все, щоб інтерес дитини не згас.
Не вимірюємо, не співвідносимо знання дитини зі стандартами чи зі знаннями іншого.
Зосереджуємось на речах потрібних для щастя: знання про здоров‘я, закони, про стосунки з іншими людьми, вибори тощо.
Іноземні мови тут теж опановують, усвідомлюючи їхню необхідність.
Асакура розповідає про одного зі своїх учнів. Восьмирічний хлопчик дуже любив потяги. На вокзалі він читав назви станцій. А там усе дублювалося латинкою. І він дуже засмутився, що не може прочитати.
В цей момент вчитель сказав йому: "Хочеш, я навчу тебе і ти зможеш все читати сам?".
Хлопчик, звісно, захотів. І дуже швидко вивчив абетку та навчився читати.
"Діти – суцільні згустки інтересу. Важливо розуміти джерело цього інтересу і не пропустити цей час, – пояснює Каґекі.
Тому дорослий має відчувати, що для дитини є "зараз", вдаватися до логіки, до раціо. Наприклад, "ти не будеш вчитися, станеш бомжем", безперспективно. Дитина ще менше захоче вчитися".
Після закінчення демократичних шкіл випускники мають негірші знання, ніж ті, що навчалися традиційно. Але почуваються щасливішими.
Багато учнів вступають до традиційних університетів, або ж продовжують навчання в демократичному.
Студентська робота – дістатися від одного океану до іншого – закінчилася цілком успішно. До Атлантичного океану студенти доїхали, ноги у воді помочили.
А починалося все з великої підготовчої роботи. Кожен складав свій маршрут через країни, котрими хотів проїхати.
Наприклад, хтось хотів через Францію. Тому наводив аргументи – чому; що корисного можна побачити там; заохочував інших розповідями про французьку культуру, їжу та музеї.
Врешті, переміг маршрут через Китай, Монголію, Росію, Польщу, Німеччину та Нідерланди.
Кожен студент, що представляв ці країни, складав детальний список: що вони там будуть відвідувати, мав вивчити розмовну мову, щоб працювати перекладачем для інших, мав дізнатися все про кухню та традиції, щоб підказувати, як поводитися в тій чи іншій ситуації.
Далі прорахували і обговорили всі ризики та небезпеки, які можуть трапитись. Зустрілися з професійними туристами. Вивчили всю теоретичну частину.
На наступному етапі потрібно було знайти гроші. Студенти влаштовували блошині ринки і продавали різні речі, пекли солодощі на продаж, шукали спонсорів. Були підприємці, які профінансували проект з умовою кількаденного відробітку.
Зрештою, одного дня вони таки сіли в потяг. І через місяць дісталися до кінцевої точки маршруту – Атлантичного океану.
В кожній країні відвідували різні місця та музеї. Наприклад, в Монголії побачили покинуті під час Другої світової війни танки. В Польщі побували в Освенцимі, в Нідерландах – в музеї Анни Франк, у Німеччині – відвідали Берлінську стіну.
Повернувшись в Японію, вирішили, що хочуть глибше вивчити все про Другу світову війну і три місяці займалися цією темою.
Далі зацікавилися сучасними конфліктами і ще три місяці вивчали нинішні війни.
Насамкінець написали спільний груповий проект, яким зацікавилось видавництво й видало книжку. Тепер вона продається в японських книжкових магазинах.
Демократичний університет – неакадемічний виш, тому він не видає дипломи. Та за час навчання студенти формують портфоліо з готовими опрацьованими проектами і без проблем знаходять роботу і стають успішними.
Вони самі дають собі оцінку, чи готові приступити до вивчення нового матеріалу і чи досить успішно пройшли старий.
Нема заліковки, а отже і безсонних ночей задля оцінки в "книжечці".
"Думати про власне щастя – от чого ми навчаємо дітей, – каже Каґеті Асакура.
Пізнавати світ. Ставити під сумнів написане в книжках. Формувати власну думку на різні процеси, які в сучасному світі дуже швидко змінюються.
Бо нащо зазубрювати інформацію, яка через місяць, або через рік може втратити актуальність?"