Як обрати університет та спеціальність, якщо нічого особливо не цікавить, а також про ризики необдуманого навчання за кордоном в інтерв’ю УНІАН розповів директор аналітичного центру CEDOS Єгор Стадний.
Які головні помилки роблять абітурієнти та їхні батьки, визначаючись з вищою освітою?
Перша типова проблема – це поспіх. У нас найчастіше недооцінюють, скільки насправді часу потребує усвідомлений вибір, обирають щось в останній момент. Маю припущення, що українці вибору машини приділяють більше часу, ніж вибору університету для своєї дитини.
А коли треба починати перейматися цим питанням?
Взагалі ще в кінці десятого класу. Бо все-таки треба намагатися готуватися до ЗНО не в останній семестр навчання в школі. Чим пізніше ви починаєте, тим більш стресовим є цей етап. Крім того, готуватися до ЗНО та добре його скласти – це лише половина успіху. Ще одна важлива складова – роздобути і успішно проаналізувати інформацію про різні університети та спеціальності до того, як щось обирати.
… і, повертаючись до типових помилок вступників та їхніх батьків…
Ми не ставимося до вищої освіти з належною серйозністю, як до інвестиції. Сприймаємо, як просто поширене явище, яке роблять всі. Це фундаментальна помилка.
Якщо тридцятирічній людині запропонувати записатися на якісь курси, вона запитає – навіщо їй це потрібно. Людина усвідомлює, що буде витрачати час, тому хоче розуміти користь від цього. А тут ми, сімнадцятирічні, готуємося зробити крок, як мінімум, на чотири роки бакалаврату, але чомусь про це не замислюємося. Ніби це менш важливо, ніж в зрілому віці проходити якісь тренінги.
Третя поширена помилка – наші люди не хочуть йти туди, де, за замовчуванням, високі конкурси. Ми шукаємо де нижчі конкурси, щоб було легше вступити. Так, до певної межі, відносно низький конкурс – це не страшно. Якщо середній конкурсний бал вашої майбутньої групи на межі 170-180 балів – це нормально. Якщо 160-170 балів, то треба вже бути настороженим. Але якщо середні бали 150-140 та нижче – це невиправдана інвестиція. Чим гірший рівень знань одногрупників, тим більше доведеться витрачати зусиль, щоб стрибнути вище цього рівня. Проста і чітка закономірність.
Зазвичай, батьки знають, що в школі краще віддати дитину до сильнішого класу на паралелі, бо краще вчитися з сильнішими, ніж бути сильним серед слабких. Будеш або підтягуватися до рівня сильніших, або падати до рівня слабших. А коли мова йде про вступ до університету, такий підхід чомусь геть не працює. І в цьому парадокс.
Так само, ведмежою послугою є прохідний бал на бюджет на спеціальність 100-120 балів. Особливо, на спеціальностях, які передбачають накопичувальне здобуття знань (інженерні, фізико-математичні). Там ви маєте навчатися поступово, на відміну від тієї ж філософії, історії чи маркетингу. Відповідно, коли вступаємо на бюджет на інженерні спеціальності з дуже низькими прохідними балами, поганим знанням математики та фізики (наприклад, ЗНО з цих предметів 130 та 120) – в університеті потім не знають, що з нами робити. Починають давати нульові курси, тому, протягом відведеного часу на бакалавраті, не встигаємо пройти основну програму. В результаті, маючи погані знання на старті, випускаємося з недоотриманими знаннями.
Тому, насправді, якщо маєте низькі результати ЗНО з певних предметів, краще просто не пробувати вступати в цьому році. В цьому немає нічого страшного. Підготуєтеся, та наступного року складете тести краще.
Ви пропонуєте не йти навчатися абикуди, а взяти поширений за кордоном gapyearна підготовку?
Саме так. Звісно, це розрив шаблонів, у батьків виникає багато питань. Вони кажуть щось на кшталт: «Він/вона забуде всі знання, наступного року взагалі ЗНО не складе». Але насправді острах, що людина не зможе підготуватися та скласти краще, не виправданий.
Наприклад, здавали ви українську мову, математику та англійську. З математики маєте поганий бал, а з інших предметів – хороший. Ваші сертифікати з українською та англійською з нормальними балами будуть діяти ще протягом двох наступних вступних кампаній. Тобто, щонайменше двічі зможете їх використати. Вам не треба буде заново складати англійську та українську. А от до теста з математики треба підготуватися, довчитися та наступного року скласти краще.
Які ще переваги такої річної відпустки?
Знаєте, другий поширений острах у батьків, коли мова йде про рік перерви, – дитина почне гульбанити і за цей рік «пропаде». До речі, радив би батькам частіше приїздити в гості до своїх першокурсників. Бо вони відстали від життя, якщо вважають, що ті не розважаються. Так от, за рік перерви дитина може, навпаки, подорослішати. Бо зазвичай з’являється робота, підліток починає відчувати цінність власне зароблених грошей та інвестованого часу. Потім ці більш зрілі люди зможуть зробити якісніший та усвідомлений вибір щодо закладу вищої освіти.
Єгор Стадний зазначає, що не треба в 17-річному віці прирікати себе на вузьку професію / фото УНІАН
Як правильно обирати спеціальність? Нерідко абітурієнти обирають собі майбутню професію навмання чи тому, що професія «модна», має попит.
У нас немає реальних прогнозів, які професій будуть мати попит. Найбільше, що ми зараз можемо зробити, це звернутися до актуальної інформації на сайтах рекрутингових компаній, поспілкуватися з родичами та знайомими в бізнесі, або піти навчатися за бабусиним рецептом: «Зуби завжди у людей болітимуть – поступай на стоматолога, не пропадеш».
Втім, насправді спектр професій значно ширший, ніж такі варіанти. І більшість спеціальностей вас ніяк не спрямовують. Адже всього спеціальностей понад сто десять, і мало з них чітко пов’язані з певною професією (пілот, вчитель тощо). Наприклад, є аж шість IT-спеціальностей, в IT галузь ще йдуть працювати після фізики, прикладної математики, статистики тощо. Постає питання, яку зі спеціальностей обрати?
Тому, якщо не маєте конкретної дитячої мрії чи твердого переконання, ким хочете стати, ми радимо обирати щось найширше. Поясню на прикладі: думаєте ви про спеціальність «міжнародне право». Зробіть крок назад, що там трошки загальніше? Це – правознавство. Коли в сімнадцять років ви вступаєте на «міжнародне право», то забираєтеся на одну гілочку на дереві. А краще піти по стовбуру «правознавства». Після бакалаврату вже знатимете про різні галузі права, тонкощі професії, перспективи, можете зробити вибір – піти в міжнародне право чи в якусь іншу сферу. Маємо не обрубувати собі варіації, а залишати можливості. Тому радимо ширші спеціальності. Хоча цього у нас досі намагаються уникнути через переконання, що конкретна професія – це набагато краще.
Досі превалює радянський тип мислення, коли все було передбачено і наперед прописане, була прив’язка кожного інституту до певного заводу, індустрії. Ви закінчуєте інститут «А» і йдете працювати на завод «Б». Але зараз ситуація інша. Тому не варто себе в 17-річному віці прирікати на вузьку професію, якщо тільки не маєте твердого потягу до чогось конкретного.
Чи варто абітурієнтам проходити тест на профорієнтацію?
На сьогодні в Україні немає якісних тестів на профорієнтацію. Крім того, тест не може бути корисний сам по собі. Так, є сила-силенна таких тестів, навіть більш-менш нормальні. Але вони не мають жодної дослідницької цінності, адже проінтерпретувати результати немає кому.
Ось це «немає кому» – це системна проблема в Україні. В інших країнах батьки та учні й учениці періодично відвідують консультації спеціальних радників, які розкривають їм можливі траєкторії руху для молодої людини після завершення старшої школи. Мова йде не лише про вибір університету, а загалом про вибір майбутнього. Вони обговорюють бажання учня та учениці, займаються тлумаченням перспектив, використовується не тільки профорієнтаційний тест, але інформація про ринок праці.
До речі, в Україні такої інформації немає – це ще одна системна помилка, яку треба вирішувати. Ми з вами вже згадували, що у нас ніхто не займається прогнозами щодо ринку праці, а це треба робити.
Як обирати навчальний заклад? На що треба зважати?
Слід з самого початку відкинути університети, де хабарі для викладачів є стандартною практикою. У такі заклади просто не можна вступати, бо ви інвестуєте свій час та гроші, вам не потрібні заклади, де культивується практика хабарництва. Доведено, що в молодому віці ми краще засвоюємо інформацію. Тому, купуючи свої оцінки, ми просто крадемо у самих себе наш майбутній час. Коли ця інформація вам знадобиться, заплатите набагато більше власним часом. Адже, наприклад, в тридцять років треба буде приділити набагато більше зусиль, щоб розібратися з різними речами. Коли платите хабар, то робите собі ведмежу послугу. Це буде вашою персональною проблемою в майбутньому.
Відсіявши заклади за цим загальним правилом, залишиться не більше двох-трьох десятків. Тепер слід зважати на побудову освітнього процесу. По-перше, питати у старшокурсників про викладачів. Чи є круті викладачі, до яких вони за власним бажанням ходять навіть в кінці семестру? Якщо такі викладачі покривають сім-вісім предметів протягом навчання – це прекрасно. Університет вартий вашої уваги.
По-друге, зважайте на можливість самостійно обирати дисципліни (і я говорю не про вибір, який за вас робить кафедра). Дуже важливо мати таку можливість, бо зможете забезпечити власну траєкторію навчання. Десь з третього курсу розумітимете, що частина навчальної програми відстає від вимог ринку праці. А маючи можливість вибирати дисципліни, зможете заповнювати актуальні потреби. Законом передбачено, що, мінімум, чверть програми має бути обрана студентом самостійно. Це крута можливість, але гарантується не всіма університетами. Звертайте на це увагу.
Також старшокурсників треба розпитувати про практику. Чи справжня вона, як і де відбувається? Навіть назви компаній будуть вам підказувати, чи вартий університет уваги. Бо, на жаль, дуже часто до практики ставляться як до формальності просто «на папері». На спеціальностях, де є дослідницький рух, питайте, чи справді університетські викладачі займаються наукою. Бо дослідники-практики зможуть долучити вас до цікавих проектів.
Крім того, університет – це певне коло соціалізації, знайомства та зв’язки, ваша інвестиція в майбутнє. Треба розпитувати про можливості створення студентських проектів. Про ініціативи, пов’язані з місцевими громадами, міжнародними проектами, екологічними ініціативами, суспільно-корисною роботою… Розвитком справжнього активізму, а не лише дозвільного – дискотеки та концерти. Справжній активізм – це супер круто. Вам потрібні такі навички, і їх не здобувають в аудиторіях. Якщо університет каже студентам, о котрій годині входити до гуртожитку та гасити світло, – цей заклад ставиться до студентів, як до дітей. Тобто, не дає розвиватися.
Директор CEDOS вважає, що у багатьох вступників викривлене уявлення про навчання за кордоном / фото УНІАН
Що робити, якщо вступник не може визначитися між двома рівнозначними, на його погляд, закладами?
Треба підходити індивідуально і шукати щось для себе. Я б, знову-таки, поговорив з випускниками обох закладів.
Також хотів би зауважити фундаментальну засаду, з якої ми почали нашу розмову – похід в університет треба розцінювати, як інвестицію. Всім раджу справді рахувати в грошах. Бо навіть, навчаючись на бюджеті, ви маєте витрати. Проживаєте, харчуєтесь, купляєте літературу. Що важливіше – протягом навчання у нас зростає певний мінус недоотриманої зарплатні. Ця теза нова для українців, але саме так треба до цього ставитися. Попри, можливі студентські підробітки, якщо я пішов не на роботу, а в університет, то не отримав зарплату. Відповідно, після випуску маємо на руках диплом і символічний «мінус» – зарплату, яку потенційно могли отримати за ці роки. Чим краща вища освіта, ти швидше цей «мінус» відіб’ємо та вийдемо в «плюс». З таких позицій треба ставитися до своєї вищої освіти.
Звісно, такий підхід не типовий, бо мова йде про абстрактні речі. Тоді як в тих самих Сполучених Штатах для переважної більшості студентів освіта є платною. Люди беруть кредити на навчання, і «мінуси» для них реальні. Тому там з самого початку усвідомлюють, що краще вкластися в хорошу освіту. Закінчують навчання з круглою сумою боргу перед банком або фінустановою, і намагаються швидше повернути ці гроші. Переконаний, що ми також маємо сповідувати такий підхід. Не варто забувати про «мінус», нехай у вигляді недоотриманої зарплати, а не реальної позики.
Чи завжди виправдане бажання вступників вчитися за кордоном?
На превеликий жаль, тут та сама історія, що з вибором університету в Україні. Чесно кажучи, я дивлюся на все це з великим острахом. Адже дуже часто наші вступники їдуть вчитися за кордон, маючи викривлені уявлення про своє майбутнє.
Які у нас є правила для навчання за кордоном? По-перше, безоплатна освіта – краще, ніж платна. Це просте правило варто запам’ятати. Конкуренція і конкурс за безоплатну освіту будуть набагато вищими, ніж коли будете платити за власну освіту. Відповідно, якщо пройдете відбір, будете навчатися в сильнішому університеті. Друге золоте правило – мова навчання. Всім українцям, які хочуть навчатися за кордоном, треба спочатку опанувати мову на достатньому для цього рівні. «Можу в магазині купити продукти», – це не той рівень. Маєте вільно писати, виконувати лабораторні та студентські роботи, слухати лекції, читати профільну літературу. Для цього кількамісячних мовних курсів не достатньо.
Насправді, зараз складається кризова ситуація. Наші випускники в Польщі, яка серед закордонних країн приймає найбільше українських студентів, після випуску і навіть на старших курсах самі декларують, що принаймні половина з них не володіє мовою на достатньому рівні для навчання. Вступали, купившись на обіцянки про «подібну до української польську мову».
По-третє, не треба куплятися на кон’юнктурні спеціальності. Ринок праці в Польщі (на відміну від нас, у них є система прогнозів) потребує лікарів, IT-шників, будівельників, архітекторів, спеціальних працівників. А українські студенти масово вступають на «менеджмент» та «міжнародні відносини». Я з жалем дивлюся на це. Втім, є попит – буде пропозиція. Адже польські університети не відповідають за працевлаштування. Взяли гроші за контракт – «до побачення».
І останнє правило таке – треба щиро спитати себе про мету навчання за кордоном. Якщо хочеш кращої вищої освіти, а в Україні немає пропозицій, які тебе задовольнили б, – окей. Нормальна мотивація. Але якщо просто хочеш виїхати, то не варто для цього вступати навчатися до провінційного містечка в Словаччині, Польщі чи Чехії. Краще закінчити мовні курси, і потім поїхати працювати. Треба тричі подумати, чи варто вкладатися в абияку вищу освіту, просто щоб виїхати.