Президент скасував указ про обов'язкову шкільну форму в державних середніх закладах освіти. Дискусія противників і прибічників “ділового стилю” в школах отримала нове дихання.

Під час Другої світової війни на острови в Тихому океані доставлялись вантажі, необхідні для армії. Літаки транспортували одяг, їжу, медикаменти, намети. Коли війна закінчилась, вантажі припинили прибувати. Місцеві жителі почали будувати дерев'яні літаки, злітно-посадкові смуги, та поклонятися їм. Вони вірили, що так можна повернути на острів божественні літаки з корисними вантажами. Ці ритуали отримали назву карго-культу (від англ. cargo – вантаж).

Коли я чую, що форма – це дуже добре, тому що найпрестижніші школи Європи та США мають свій фірмовий одяг, то згадую про релігію поклоніння літакам. Де форма важливіша за зміст. В даному випадку – шкільна.

Престижні школи Європи та США є престижними, тому що там навчають за найкращими, найсучаснішими методиками. Бути учнем чи ученицею такої школи – почесно. Цю елітарність, належність до найкращих, покликаний підкреслити одяг. Чи зробимо ми наші школи кращими, більш престижними, якщо добровільно-примусово вберемо учнів в світлий верх, темний низ?

Також зауважте, що мова йде про приватні дорогі школи.

Я закінчила школу сімнадцять років тому. Мої найгірші спогади про той час пов'язані з одягом. І грубим втручанням в мій особистий простір.

Перший урок. Обхід старших класів. Учнів, що прийшли в джинсах, піднімають і соромлять. “Якщо завтра так прийдете, підете переодягатись додому”.

Лише в дорослому віці я зрозуміла, чому саме джинси викликали таке несприйняття. Тоді нам це ніхто не пояснив. Очевидно, це все ще з часів, коли ці штани вважались символом світового імперіалізму. Союз розпався, а привиди комунізму в українських школах залишились.

Я йду в школу в нових штанах (не джинсах!), які пошила мама. Вони яскраво-коричневого кольору з принтом. На вході мене зупиняють зі словами: “Ти глянь на себе! Це ти куди зібралась в такому вигляді? Ану бігом переодягатися!”. Мені образливо, соромно і хочеться плакати від безсилля. Я йду додому.

Ані джинси, ані інший “неправильний” одяг не завадили мені закінчити школу із золотою медаллю. Брюки, піджаки, білий верх і чорний низ у мене досі викликають несприйняття.

Насправді, указ про обов'язковість форми ніколи не виконувався повністю. Ані в частині забезпечення державою дітей шкільною формою. Ані в частині пошиття шкільної форми українським виробником.

Однак, в квітні 2019 року громадське об'єднання "Батьки СОС" зареєструвало на сайті президента України петицію про скасування указу. Оскільки він, на думку об'єднання, був дискримінаційним і давав змогу деяким авторитарним директорам шкіл тиснути на учнів та батьків.

Одяг – це те, що легко обмежити і контролювати. Та карати за невиконання. Особливо, якщо мова йде про підлітків. В цьому віці зовнішній вигляд – це спосіб вираження себе. А також, подекуди, і спосіб протесту.

Там, де є бажання надмірного контролю і жорстокої дисципліни, там дітей виховують страхом та соромом. І там форма важливіша за зміст.

Для дітей це дуже травмуючі методи. Можу стверджувати з власного досвіду.

Для тих, хто хвилюється через розшарування учнів за матеріальним статусом, у мене є три слова: попередження і протидія булінгу. Причини цькування лежать значно глибше різних кросівок чи штанів. Діти завжди мають способи відрізнятися: гаджети, іграшки, навіть різна їжа в їхніх ланч-боксах.

Цього року я була на святі останнього дзвоника в одній з київських гімназій. Директор прийшов на свято у вкорочених хіпстерських штанах та яскравій футболці. Це прекрасна державна гімназія, яка входить в десятку найкращих шкіл міста. Чи пов'язані ці два факти між собою? Я гадаю, абсолютно ні. Тому що одяг – не найважливіше.

Найважливіше – це повага до дитини і право вибору.