Освіта без школи: історії трьох родин, які обрали домашнє навчання

Закон Ома можна з легкістю вчити сидячи вдома. І це не буде приводом для жартів.

Новий закон "Про освіту", котрий парламент ухвалив ще у вересні 2017 року, дозволяє домашнє навчання абсолютно усім.

Після рамкового закону Міністерство освіти і науки мало б підготувати необхідні підзаконні акти. Для домашньої освіти – це наказ "Про внесення змін до Положення про індивідуальну форму навчання в загальноосвітніх навчальних закладах".

Громадське обговорення наказу тривало до 10 грудня 2018 року. Однак досі батьки, котрі все ж таки вирішили вчити дітей вдома, а не в школі, не мають для цього необхідних законних інструментів. Наказ так і не прийнято.

Нещодавно співзасновниця платформи "Освітній експеримент", викладачка Київської школи економіки Анастасія Леухіна описувала перипетії непростого діалогу громадськості із МОНом щодо розробки згаданого положення.

Здається, відомство боїться відпустити ситуацію на самоплив. Хоча homeschooling (домашнє навчання) досить поширене явище у країнах Західної Європи.

За новим освітнім законом домашня освіта передбачає абсолютно вільний формат навчання дитини без втручання закладів освіти. За навчальний процес та його результати відповідають батьки, а дитина мусить здати тільки зовнішнє незалежне оцінювання та отримати атестат.

Та без згаданого положення про індивідуальну форму навчання замість домашньої освіти офіційно дозволяється обирати екстернат, дистанційне або індивідуальне навчання. А це, як не крути, тісний зв’язок зі школою, де постійно треба звітувати про здобуті вдома знання.

Попри бюрократичні перепони, в Україні все більше родин обирають homeschooling. Чому і для чого – дізнавалася "Українська правда. Життя".

ВТЕКТИ ВІД ШКІЛЬНОГО СТРЕСУ

Олена Пригода з Тернополя власний досвід homeschooling описує у блогах: як пішли у перший клас, як не сподобалося синові Назару в школі та чому вчителем сина зрештою стала мама.

Приклад цієї родини можна вважати класичним. Домашню освіту обрали тому, що не довіряють шкільній.

За словами мами Олени, освіта зараз несучасна, дає лише запам’ятовування фактів, які легко можна відшукати у відкритих джерелах, а про розвиток потрібних у житті навичок не йдеться взагалі. Доки шкільні реформи дадуть перші плоди, діти вже виростуть.

– Ми ходили на підготовку до школи, хотіли дати дитині можливість вибрати, що ось так буває, а є ще альтернативні варіанти. Тому це було рішення і наше, і дитяче. І як показала практика, синові комфортніше вдома, – описує свій старт до homeschooling Олена Пригода.

Син Назар побув у звичайній школі буквально три-чотири місяці, доки батьки оформляли документи на домашнє навчання.

Для хлопчака той час видався суцільним стресом. Мама пригадує, що ніякого інтересу до навчання син не проявляв. Уже вдома процес пішов легше та продуктивніше.

– Психологи кажуть, що навчання можливе у спокої та без стресових ситуацій, коли є почуття безпеки, – продовжує Олена.

Школа нам цієї безпеки не дала. Крім того, учнів вчать в одному темпі, а ми можемо собі підбирати власний темп, заглиблюватись у ті теми, де я бачу нерозуміння.

Протягом цих чотирьох років усе мінялося, це також велика перевага. Був час, коли ми займалися чітко за розкладом, підлаштовувалися під розклад гуртків. Зараз намагаємося вчитися у першій половині дня, але вже немає строгої прив’язки до розкладу.

Цього року Олена вчить не лише свого сина, а ще одного учня. Хлопчик теж перейшов на екстернат.

Крім них, Олена займається ще з двома молодшими дітьми, щось на зразок поширених курсів із підготовки до школи.

Родини хоумскулерів шукають між собою спілкування, часто об’єднуються у сімейні школи. Так одним пострілом убивають двох зайців – гарантують дітям соціалізацію, у що часто не вірять противники домашнього навчання, та полегшують для себе організаційні моменти.

– Назаре, візьми перерву та почитай природознавство, забудь про це завдання, – каже Олена синові, перериваючи нашу розову. Пояснює, що зараз відпрацьовують уміння працювати на час.

Сама ж мама-вчитель звикла працювати у певних рамках та одночасно у кількох напрямках. Побутові справи – на ній. Підготовка до уроків – теж на ній. Плюс, коли Назар тільки-но перейшов на домашню освіту, його молодшій сестричці був один рочок. Для матусі це було ще одне фонове завдання, котре постійно вимагало уваги.

Але впоралися. Тепер жінка опановує інший рівень – працює над власним освітнім проектом та допомагає чоловікові вести їхню сімейну справу – равликову ферму.

Оскільки прив’язок до місця у форматі homeschooling немає, Назар вчиться і в Тернополі, і в селі, де знаходиться ферма.

Головне – аби був інтернет. Звідси Олена черпає чимало матеріалів для навчання. Каже, усього настільки багато, що просто гріх не використовувати.

– Іноді доводиться мотивувати сина вчитися, бо не все в шкільній програмі весело та цікаво, – додає Олена Пригода.

І як би ти не стояв на голові, є речі, які треба відпрацювати, прописати кілька разів. Це робочий процес, який не завжди хочеться робити. Та загалом дитина вчиться контролювати свій час і планувати свої дії. Чим старша дитина, тим більше вона бере на себе.

Єдиний мінус домашньої освіти, на думку родини Пригод, це відсутність державної підтримки.

Сім’я вже не каже, що було б добре, аби гроші ходили за дитиною,  це видається поки фантастикою. Хоча б з’явилася можливість здавати безкоштовно атестацію.

– Ми оформлені на екстернат у приватній школі, тож платимо за кожне тестування. Із  державною школою важко мати справу, це нерозуміння, бюрократія, а нащо вам це треба, тобто повне неприйняття нашого вибору, – пояснила Олена.

"HOMESCHOOLING – ЦЕ НЕ СТРАШНО"

Свобода, індивідуальний підхід, вільний графік та свій темп навчання – основні переваги homeschooling, які лежать на поверхні.

Лякає, що абсолютно за все відповідають батьки. За винятком варіантів, коли домашньою освітою займаються тьютори (організатори дистанційного навчання). Але забезпечення навчального процесу від навчальних матеріалів до здачі тестів у школі – це все зона відповідальності мами й тата.

Не менше важливе – бажання дитини. Якщо вона хоче вчитися вдома, а не в класі з 30 дітьми, батькам не можна цього ігнорувати.

Саме бажання сина вчитися дистанційно перетворило затяту кар’єристку Інну Ахновську на маму хоумскулера.

Обоє батьків працювали в Національному донецькому університеті імені Василя Стуса. Коли після воєнних дій заклад переїхав до Вінниці, за вишем вирушила родина Ахновських.

На час переїздів син-шестикласник Денис вчився дистанційно. Тоді ще МОН готувало спеціальні пояснення, що дітям з гарячих точок дозволяється перейти на кілька місяців на таке навчання.

– Синові так сподобалося, я в житті ніколи не уявляла, що він може так вчитися, – розповідає Інна Ахновська. – Тобто до школи він ходив як усі, не був відмінником. Ми розуміли, що школа для нього, аби пересидіти.

Дистанційне навчання він сприйняв із цікавістю. Я зрозуміла, що це наш шлях. Мені не було лячно, тому що моя подруга двох діток виховувала на домашній освіті. Я бачила, як вона їх навчає, і знала, щоhomeschooling – це не страшно.

Але це було не для мене, бо я вважала, що я кар’єристка, у мене на першому місці була робота, наука. Мені здавалося, що я так не зможу, бо це велика відповідальність. Бо треба ж організувати час та простір дитини. Зараз мені здається, що єдине хороше, що нам дала війна, це homeschooling.

Зараз Дений дистанційно закінчує 11 клас. За цей час змінив кілька шкіл.

Перший рік навчався у школі у Переяслав-Хмельницькому, на той час тут проводився експеримент за сімейною формою навчання.

Експеримент завершився. Тож батьки шукали для сина іншу школу. Зупинились на приватній.

– Оскільки зараз нема положення про сімейну освіту, ніхто не бере на сімейну форму навчання, – пояснює мама Інна.

Ті люди, які вважають, що хоумскулер нічого не робить, а потім прийшов та поздавав щось, насправді це не так. Якісь чотири бали у школі тобі можуть поставити просто за те, що ти був на уроках. А щодо homeschooling, то вчителі бояться, контрольні треба робити так, щоб вони була на 12 балів, а тобі за це можуть поставити 9, це максимум.

Основні вчителі у родині Ахновських – це самі батьки. Як каже Інна, звикли працювати з великими масивами інформації. Якщо треба з сином розібрати нову тему, беруть довідники, підручники та сідають на сімейну нараду. У нагоді стають освітні онлайн-курси.

– Інколи люди думають, що домашня освіта – це дитина сидить удома у чотирьох стінах і нікуди не ходить. Та це не так. Є можливість обирати, що читати, не тільки шкільну програму, є можливість спілкуватися з цікавими людьми, ходити на різні гуртки без прив’язки до школи.

Головна перевага – постійне навчання, але не напряжне, його взагалі не помічаєш, тобто щось почитав, з кимось поговорив, пішов на якісь виставки, конкурси, секції. І це відбувається постійно, – зауважує Інна Ахновська.

За роки домашнього навчання у сина розкрився письменницький талант. У сьомому класі почав писати твори про козаків, створював таку собі міні-енциклопедію.

Цього року пройшов курси письменницької майстерності "Риба" та "Літосвіта". Що важливо для батьків, він почав усміхатися, став розкутим, зникла вічна невдоволеність усім і вся.

"А ЩО – ТАК МОЖНА?"

Безумовно, про дитячі успіхи можна говорити за будь-якої форми навчання, але якщо від цього комфортно і батькам, і дітям, перемоги мають ще більшу цінність.

Анастасія Леухіна радить не приміряти на себе чужий досвід. Крім того, що вона веде бюрократичну боротьбу з Міносвіти за розвиток альтеративного навчання, має власну історію homeschooling.

Її син Клим, коли почув про те, що буде вчитися вдома, запитав маму: "А що – так можна?". Виявилося, так. Хлопець нині у восьмому класі, половину шкільних років провчився вдома.

Хоч родина живе у Чернігові, він "прив’язаний" до київської школи, тому їздить раз на місяць з Чернігова до Києва здавати контрольні роботи, при чому самостійно.

Також мандрує поїздами "Інтерсіті", приміром, у літні табори. Це певною мірою не тільки заслуга домашнього навчання, а й довіри мами до сина та його самостійності.

Нещодавно Анастасія Леухіна провела зустріч із батьками, котрі цікавляться темою homeschooling, щоб пояснити власну мотивацію та порадити, на що зважати, коли робиш перший крок до домашньої освіти.

Одна із мам розповіла нам, що у державну школу не хоче віддавати доню категорично, хоча сама любила школу та закінчила її на відмінно. А от чутки про нинішній стан освіти, досвід знайомих, котрі водять дітей до звичайної школи, жінку не надихають.

– Я хочу зрозуміти, як працює реформа, начебто перші роки розвантажили і не все так погано, – додала наша співрозмовниця Оксана Прокопчук.

Думаю, що у  перший клас ми все-таки підемо, а це вже цієї осені, бо через 12 років донька  житиме у суспільстві, де діти закінчували традиційну школу, вона має розуміти хоч якийсь компанізм.

Не думаю, що вона сильно зіпсується за один рік, але зрозуміє систему та якісь базові навички комунікації. А далі будемо обирати: домашня освіта чи альтернативна школа.

Для мам і тат, що стоять на роздоріжжі, Анастасія Леухіна радить чесно відповісти собі на кілька питань: навіщо вам школа, навіщо школа дитині, навіщо дитина вам і ви дитині, та й що таке школа взагалі?

Тобто перш ніж зробити вибір, а обирати сьогодні є між чим, дайте відповідь на питання – навіщо все це вам?

ДОВГА ДОРОГА ДО УСПІХУ

До домашньої освіти Леухіни теж прийшли не відразу. Клим починав навчання у звичайній школі. Та коли вчителька у третьому класі сказала мамі, що сина треба навчити писати, це стало першим дзвіночком.

– Мене не влаштовувала шаблонність. Я бачила, що вчителі очікують від дітей шаблонних відповідей на шаблонні запитання. Мене також турбувало, як вони проводять час. Частину уроку вони дивилися мультики, – описувала власний досвід Анастасія Леухіна.

У нашій школі задля економії вимкнули світло в коридорах. Для мене це не окей. Але дискусія з адміністрацією нічого не вирішила.

Мене розглядали як кишеню, не хотіли входити діалог, чи нам потрібен плазмовий телевізор у класі. Коли я запитувала – навіщо? Ці питання взагалі не обговорювалися.

Я зрозуміла, що не маю здорового діалогу з адміністрацією та батьками, і що нам треба піти.

За таких умов домашня освіта стала проблиском світла у кінці тунелю. Справді, таке навчання може стати рятівним кругом, коли дитині треба відновитися після травми, стресу чи навіть підготуватися до ЗНО. Та не факт, що все піде відразу як по маслу.

– Два роки ми вчилися вдома з тьютором, кожного дня було чотири години занять за скайпом, – продовжила Анастасія.

Тьютор потім сказала, що як не любить мене та Клима, більше не може продовжувати навчання, вже вигоріла.

Весь цей час дитина була без мотивації, без сил, не хотіла займатися самостійно. Це було дуже важко. Уже не було стресу, пов’язаного зі школою, але в нас був свій стрес. І це все твоя проблема і твоє рішення.

Вирішити дилему, як же бути далі, допоміг підручник з граматики Реймонда Мерфі. Оскільки син не звик працювати самостійно, але хотів залишитися на домашньому навчанні, домовилися з мамою, що все літо займатиметься англійською. Сто тем з підручника Клим пройшов.

Зараз опанувати шкільну програму йому допомагають тьютори, але усі завдання виконує сам. Технічно все виглядає просто: отримали від школи усі контрольні роботи за півріччя, а їх близько 40, та розпланували у Google Docs, скільки та у які місяці треба зробити.  

Зараз Клим встигає із навчанням, і зі спортивною секцією важкої атлетики, і з грою у джазовому оркестрі.

– Для нас було важливо, що він може сам себе дисциплінувати, – додає Анастасія. – Для Клима це означає відсутність диктату, він може розпланувати свій графік, домовитися з викладачами, але до цього ми прийшли через п’ять років. Це теж довга дорога, але вона варта того, принаймні у нашому випадку.

У будь-якому разі, де та як буде вчитися дитина – особистий вибір усієї родини. Важливо бачити, що заплановане з часом стає реальністю.