У вересні я вперше самостійно подорожувала до Львову, щоб вперше презентувати першу в Україні книгу «Terra інклюзія», спів-авторкою якої я також стала вперше. Так багато «вперше»! Ось як усе відбувалося та як змінила мене ця подія.

Щороку у вересні в чарівному місті Львів відбувається Книжковий Форум. Цього року я стала співавтором збірки оповідань «Terra інклюзія», присвячену тематиці інклюзії. І мене, та ще сімох авторів книги запросили на презентацію.

Це була моя перша самостійна поїздка за межі рідного міста. Мене переповнювало радісне хвилювання. Але водночас, глибоко в душі, страх невідомого: «Як у мене вийде?», «Що буде?», «Яким чином все правильно продумати?» А тут ще й батьки доливали оливи до вогню своїми побоюваннями: «Як ти там будеш у чужому місті?», «А може це небезпечно?», «А чи вийде в тебе?»... Але допомагали зібратися. Одним словом – батьки.

Хоча я переконана, що завжди варто заохочувати людину на більше, тим паче, якщо сходинки вже перед тим певні пройдені: я вже давно і легко орієнтуюся в Києві.

Усвідомила: Я сама можу сказати власне слово

Хтось скаже, що наодинці подорожувати нудно. Неправда! Це зайвий привід, не прив’язуючись ні до кого, завести нові знайомства, спостерігати за людьми і контактувати з ними. Що я і успішно почала робити уже в потязі до Львова. Дуже люблю спілкуватися з людьми, знаходити до них підхід, адже саме люди є моїм джерелом натхнення.

Але мої сусіди по «Інтерсіті» спочатку обережно, навіть бентежно споглядали на мене. Тож я вирішила брати ініціативу в свої руки, заговорила до них першою, й спочатку обережно, але вони пішли на контакт і вже за чверть години ми розмовляли як старі-добрі приятелі. Сила безпосередності!

На пероні у Львові сталася невеличка прикрість – розрядився мій мобільний, тож таксі я викликати не могла. Раптом допомогу запропонували люди, які приїхали з Польщі, але я за звичкою ввічливо відмовлялася. На щастя вони наполягли.

І я зрозуміла: як часто ми ігноруємо, а інколи й відштовхуємо допомогу, навіть якщо нам її дуже люб’язно пропонують. А не варто. Тим паче, якщо людина сама щиро пропонує допомогу.

Отже, я запросила нових знайомих на презентацію книги, яка відбувалася у той же день, і вони прийшли. Уявіть, як мені було приємно!

Усвідомила: Я сама можу сказати власне слово

 

А далі – книжковий форум та знайомство зі Львовом. Щоправда трохи незручно було те, що локації, де проходили лекції-презентації різних книг, були розкидані по всьому місту. На місці я зрозуміла, що треба заздалегідь, ще в Києві, складати свій персональний розклад заходів Форуму, адже я частенько блукала і запізнювалася. Проте в цьому був свій коржик: завдяки проблемам в орієнтирі міста я знайомилася з львів’янами, запрошувала на презентації, а вони й відгукувалися, приходили! Львів’яни, від перехожих на вулиці до таксистів, надзвичайно привітні і комунікабельні, і це надихало.

Так, я познайомилася з Ланою, кучерявою дівчиною, яка погодилася провести мене до палацу ім. Коперника, де відбувалися численні презентації. Дорогою я дізналася трошки про її життя, трошки про різну місцеву бувальщину.

Я зрозуміла, що Львів під час Букфоруму – це величезний майданчик зустрічей зі знайомими, друзями, яких бачиш інколи в рідному місті або дуже давно не бачив. Ти радий усіх бачити, і тебе раді бачити. А буває, перезирнетесь одне з одним на лекціях, вловивши одну хвилю, й опісля йдете разом на каву, або блукати напрочуд прекрасним містом. Я зустріла багато могилянців (своє, рідне – завжди близьке), познайомилися і з новими цікавими людьми. А бродити вечірнім Львовом на самоті, цими маленькими, затишними вуличками – надзвичайно приємно.

Усвідомила: Я сама можу сказати власне слово

Щодо презентацій книги, їх було дві. Перша пов’язана суто з книжкою «Terra інклюзія-2018», друга – з проектом «інклюзія в літературі».

До подорожі я хвилювалася, проте на власне презентаціях почувала себе на диво дуже гармонійно, піднесено. Кожна письменниця-співавтор збірки розповідала свою історію написання, своє уявлення про літературу та інклюзію. І кожна розповідь була іншою, як і оповідання в збірці є неповторним за стилем, манерою написання. А я наважилася і продекламувала вперше публічно свій недавно написаний вірш. Це складно назвати «високою поезією», але мені здається, все ще попереду, адже вірші почала писати зовсім недавно.

Публіка настільки тепло нас приймала, що ми самі випромінювали суцільну любов.

Не обійшлося і без казусів, звичайно! Всіх учасників-номінантів конкурсу «Коронації слова», яка й вперше ініціювала номінацію «Інклюзивні оповідання», запросили на вечірку-знайомство. Мала бути там уся команда, причетна до видання нашої збірки. Початок о 19.00. Я планувала бути вчасно, але злегковажила. Розумієте, я була у Львові та на Форумі вперше?! Так хотілося побачити-почути якнайбільше. Тож затрималася на презентації, а по дорозі до ресторану, де мала відбуватися зустріч, зустріла подругу, а мобільний знову розрядився. За сим, за тим зайшла в хол ресторану десь о 19.40… Лише переступила поріг, бачу, на сцені стоять наша видавчиня і всі авторки книги, збиралися виголосити промову, і не вистачало лише мене. Уявлення не мала, що хтось має виходити, все сталося так спонтанно! Навдивовижу за кілька секунд я опанувала себе (у мене просто насправді вибору не було), і мені дали слово як учаснику!

Я й досі дивуюсь, навіть сміюсь, як вчасно прийшла, саме в той потрібний момент, ніби мене привело якесь провидіння! Звісно мені було дуже соромно перед видавчинею та колегами-письменницями, але цей випадок мене й досі вражає.

І відверто кажучи, змушує вірити у власну щасливу зірку і те, що по життю я там, де маю бути, в тому самому часі.

Усвідомила: Я сама можу сказати власне слово

Загалом у Львові мене оточувала суцільна радість, якась безмежна, всеохопна, просто нескінченна радість. Навіть, якщо видавалося якесь нестикування, воно дивовижним чином перетворювалося на благо. Я схильна вірити і враз переконуюся в тому, що оптимізм, посмішка, бажання жити і певна дитяча безпосередність таки в сотні разів покращують якість життя. Головне – впіймати цю хвилю щастя і нестися, як серфінгіст, розсікаючи хвилі, несеться вперед.

Щодо книги «Terra інклюзія». Це – особлива книга для мене. Це – моє перше надруковане дитя, що завжди гріє душу. І книга справді прекрасна навіть ззовні – ніжні кольори, тендітна обкладинка, якісний, приємний на дотик папір, навіть розмір літер для «щадного читання». Просто мрія кожного письменника! І мені приємно, що я потрапила до збірки як початківець і моє слово надруковано поряд із уже відомими письменницями – Мар’яною Лелик, Людмилою Охріменко, Оксаною Драчковькою та іншими.

Хвилююче усвідомлювати сам факт, що я причетна до створення збірки «Terra інклюзія», бо розвиток тематики власне інклюзії в Україні вважаю особистою справою честі і життя.

Я відчуваю в собі сили та потенціал багато чого змінити в цьому напрямку за допомогою мистецтва. Безпосередньо в книзі закладені інструменти взаєморозуміння, поваги одне до одного, прийняття «інакшості». Зрештою ми всі різні і кожен з нас потребує прийняття та любові.

Після поїздки на Форум я краще усвідомила, що дуже хочу бути публічною, виступати, читати свої твори на загал, не боятися людей, бути максимально відкритою до публіки, наскільки це можливо і доречно. Це для мене великий стимул, окрім створення різноманітних проектів, ще й самій презентувати їх. Раніше оточуючі пропонували сказати за мене «кілька слів», звичайно, з найкращих мотивів. Але тепер я розумію, що це зайве.

Усвідомила: я сама можу сказати власне слово. І це, я вам скажу – велике щастя.

Все ще найяскравіше – попереду!