“Не люблю казати “інклюзивний клас”. Звичайний клас, де є різні діти. І всі звикли”, – каже директорка НВК “Престиж” у селі Балабино (Запорізька область) Жанна Вінніченко.

У школі навчаються 713 учнів. 30 – школярі з особливими освітніми потребами. Це половина всіх дітей з ООП, що мешкають у районі. Але у школі уникають розмов про особливий статус будь-кого. Говорять про можливості, прогрес і плани на майбутнє кожного.

У ДІТЕЙ ПРИРОДНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Є в цій школі унікальний 4-й клас – шестеро дітей з ООП із 16-ти. “Це порушення, це, можливо, і неправильно, але до цієї вчительки всі хочуть”, – розповідає директорка (згідно з постановою КМУ від 15.08.2011 №872, у класі можуть бути від 1 до 3 дітей з ООП, залежно від порушення – ред.).

Вчителька Ольга Сергіївна показує зошити своїх учнів і про кожного розповідає із захопленням: “Оце Ірин. Дівчинка пише, не зважаючи на рядочки. Але ви подивіться, який у неї виробляється почерк. Я вже можу прочитати, що написано. А Дімин зошит я готова повісити на дошці пошани за склом. Кірюша робить з кольорового паперу свої книги, які ми хочемо занести до бібліотеки”.

На питання чи важко, відповідає: “Я рада, що в цьому класі, бо діти дуже хороші”.

У Балабинській школі діти навчаються у дві зміни. Усього – 14 інклюзивних класів і 30 дітей з особливими освітніми потребами.

Проблеми з пошуком асистентів учителів немає, каже пані Жанна. “Я своїх вчителів повністю забезпечила роботою. Одні, відпрацювавши в першу зміну предметником чи класоводом, на другу зміну залишаються асистентом вчителя, і навпаки. Це такий тандем, коли одна без одної не можуть. Вони обмінюються конспектами, проговорюють усі суперечливі моменти”.

У перший інклюзивний навчальний рік (2015/2016) школа мала лише двох учнів з ООП. “Наша школа була експериментальним закладом у впровадженні інклюзії. До нас багато людей їздили”, – розповідає заступниця директора з методичної роботи Наталя Правда.

Почали крок за кроком виробляти власну документацію, якою нині користуються в багатьох школах. “За нашими кліше робилися накази, плани, програми. Це зараз, коли переступаєш поріг нашої школи, стаєш частиною великої команди. У нас панує атмосфера прийняття, немає якогось відчуження. А спочатку було важко, бо ми були одні з перших”.

Щороку перед початком навчання батькам майбутніх першокласників на зборах розповідають, що таке інклюзія, що буде два педагога на клас, що не треба цього боятися.

“Ми просимо батьків поговорити зі своїми дітьми: ти прийдеш у перший клас, а там буде не одна, а дві вчительки. І вже згодом часто можна побачити – якщо комусь важко нахилитися і зав’язати шнурівки на кросівках, – діти кидаються допомогти. Вони не чекають, поки їм скаже дорослий. Самі приходять на допомогу. У дітей природна толерантність”.

РІЗНІ БАТЬКИ – ШКОЛА ОДНА

Коли інлюзію тільки розпочинали, батьки з обережністю придивлялися, чекали на результати. Та це змінюється.

“Батьки всі різні, – каже пані Жанна. – Спочатку приходять насторожені й напружені. А потім бачать, що до їхніх дітей ставляться з усією душею. Їхні син чи донька, як і всі, – і тоді батьки відкриваються”.

Вікторія Жован – мама п’ятьох дітей. Родина мешкає в сусідньому селищі Кушугум. Двоє старших вже закінчили школу, троє молодших на інклюзії – у дітей затримка психічного розвитку і загальне недорозвинення мовлення 2-3 рівня.

“У мене діти в першому, четвертому і п’ятому класах. Шкодую, що старших не привела сюди раніше. У попередній школі до моїх дітей ставилися як до дефективних. А тут допомагають логопеди, психологи. Вчителі дуже чуйні. Усі йдуть на контакт”.

“Марат не ходив до садочка, і в нього не було досвіду комунікації з дітьми, – розповідає Анна Байманова, мама хлопчика, який навчається у 1 класі. – У перші дні син не ставав з дітками в коло, не робив зарядку – соромився. Зараз уже розповідає – ми з дівчинкою за руку ходили в їдальню. Вона зі мною дружити хоче”.

У Марата – затримка психічного розвитку і загальне недорозвинення мовлення. Вчителька знайшла підхід. Після уроків хлопець розповідає, що вони робили впродовж дня, що він встиг, над чим ще треба попрацювати.

“Зараз він почав малювати. Приніс малюнок додому – квіти у вазі. А до цього малював удома лише крейдою на дошці”.

Тато двійнят Максима і Дениса, Андрій Нестеренко, в яких ті самі діагнози, перевів синів із запорізької спеціалізованої школи до балабинської за один день. “Ми чули, що ця школа особлива тим, що тут немає розділення – з інвалідністю чи здорова дитина. До всіх ставляться з повагою. Усі діти цінують одне одного. До дітей є підхід”.

Пані Жанна пригадує: коли зранку школярі робили зарядку на подвір’ї, тато не міг відвести очей від своїх дітей. “Він наче милувався тим, як його сини комфортно себе почувають”.

ВРАХОВУЮЧИ ІНДИВІДУАЛЬНІ ПОТРЕБИ

Пані Карина – молода вчителька, їй 22 роки. Зараз вона класовод у 2 класі, де навчаються 19 дітей, двоє з яких мають ООП. Планує в найближчому майбутньому отримати диплом історика. Каже, робить це для себе: “Я повинна знати, що дітям розповідати”.

“Є дітки з різними нозологіями і чимало з них потребують багаторазового повторення, – пояснює вчителька. – Для них важливо мати на це час. У нас на уроках така можливість є”. І додає жартома: “Я сама спокійна і дітки в мене спокійні“.

У соціального педагога і психолога Юлії Висоцької, яка працює асистентом вчителя в 7 класі, виробився особливий ритуал з Дмитром – зустрічі біля шкільного фонтану.

Спочатку Дмитро, в якого розлади аутичного спектру, був в іншому класі. Там діти були невтомні й тормошливі. Йому було важко – не міг довго висидіти на уроках, відмовлявся ходити до школи. Тоді директорка запропонувала батькам перевести Дмитра до іншого класу, де було менше дітей, і вони були спокійніші. Якраз до цього класу асистентом прийшла пані Юлія. Тепер кожен учитель знає, що в них є свої домовленості.

“Йому біля пані Юлії спокійніше. Тоді Дмитро може витримати весь день у школі. Цій дитині потрібен певний ритуал, – пояснює директорка школи.

Для Ярослава ж школа спеціально придбала підйомник за кошти місцевого бюджету. У хлопця важкі порушення опорно-рухового апарату. Підйомник закріплено на сходах, що дозволяє Ярославу перебувати не тільки на 1 поверсі.

Учитель фізкультури Олександр Грибов розповідає, що перший раз хлопчик дуже боявся, тримався за маму, не знав, що з ним відбувається. Але звик.

З наступного навчального року у школі буде ще одна учениця на візку.

КОЛЕКТИВ, ЯКИЙ СЕБЕ НЕ ПІДВЕДЕ

“Стасик нерухомою ручкою старається робити масаж, Васильок у нас дуже добрий хлопчик, Кирило у їдальні завжди бере залишки їжі для собак, Єгор так танцює, що очей не відвести, Максима і Дениса тато до нас перевів з іншої школи за один день…”. 

Пані Жанна про кожного розповідає – як потрапив до школи, які життєві обставини, чи прогресують учні, як відбувались її перші зустрічі з батьками.

“Не відкрию секрет, що до кожної дитини треба знайти індивідуальний підхід. У нас був учень, якому навчання не дуже вдавалось. Але він любив куховарити і співати. Тоді ще не було інклюзії у школах. Але ми підтримували його і заохочували співати. Бувало, що з нього сміялися однолітки. Однак, він не зламався. Зараз навчається в Запорізькому університеті на факультеті театрального мистецтва, очолює студентський театр”.

Сама ж працювати до школи пані Жанна прийшла піонервожатою. Спочатку вступила до кулінарного училища, але залишила його. Закінчила педагогічний коледж, університет. Чимало років працювала психологом.

“Ще тоді я усвідомила, що є інший підхід до навчання, до особистості – коли в центі інтереси й можливості дитини. Це так добре, що можна втілювати цей підхід на практиці”.

У Балабинській школі пані Жанна працює загалом 32 роки. Останні п’ять – директоркою. “Де ми можемо, ми всюди беремо участь. У нас у колективі всі активні й ініціативні. Я знаю, що можу покластися на людей, що вони мене не підведуть. Навіть не так. Себе не підведуть“.

Тут активно застосовують інформаційні технології. На уроках математики працюють у хмарних сервісах. У старших класах робота у віртуальному класі – не новинка. Це дає можливість навчатися дистанційно.

У школі немає вчительської кімнати як такої. А є “віртуальна”. Коли треба обговорити актуальні питання, збираються у будь-якому вільному класі.

“Увесь документообіг у нас електронний, – розповідає заступник директора з навчально-виховної роботи Лариса Черкасова. – Спочатку з острахом сприймали технологічні нововведення. Вішали за звичкою оголошення на дошках. А тепер у кожного вчителя є акаунт. У нас немає паперів і ти ніколи не випадаєш з процесу“.

СПІВПРАЦЯ

У школі немає однієї гордості. Пишаються і новим стадіоном, і фонтаном, і ресурсною кімнатою, і сучасною медіатекою, і картою України з портретами дітей, і шахами на підлозі.

Пані Жанна згадує: щойно встановили фонтан у шкільному фойє (за бюджетні кошти!), як діти принесли черепаху і запустили її у воду. “Вони ж не знали, що у воді є спеціальний хімічний розчин і черепаха могла загинути. Добре що Дніпро поряд, то швиденько віднесли її до річки. У нас фонтан – популярне місце. Одні кидають туди монети, інші – збирають”.

Школа повністю забезпечена інтерактивними дошками. “70% бюджету села протягом останніх 4-х років ми віддаємо на школу”, – розповідає селищний голова Володимир Сосуновський.

На завершальному етапі роботи з термомодернізації школи. Усі нагальні питання – що потрібно школі – вирішують разом, директорка і селищний голова.

Щороку на святі останнього дзвоника школярі, які досягли успіхів у навчанні чи спорті, отримують винагороди гранти з бюджету (від 500 до 1000 гривень).

Цього року до 1 класу пішли 100 учнів. Дітей більшає, адже є багато батьків, які возять їх із Запоріжжя.

“У нас не вистачає класів. Школі більше 40-ка років. Треба думати про те, де розміщувати нові. Маємо в планах - добудову на 4-5 класи”, – каже пан Володимир.

До Балабинської школи возять дітей не лише із Запоріжжя, а й сусідніх сел.

“Відмовити ми не можемо”, – каже пані Жанна. Адже дітям з особливими освітніми потребами потрібні навчання у фахових спеціалістів, зручні умови та атмосфера прийняття і поваги.

“Наші діти – вони гідні, вони можуть, – наголошує Наталя Правда. – Їм треба просто допомогти”.

Поширити у соц. мережах: