Два роки тому на лекції з сексуальної грамотності для 10-12-річних дітей після блоку про насильство найсміливіша дівчинка сказала: «Це буде дуже дивно, якщо я прийду до мами і скажу, що мене «там» чіпав дорослий дядько». Решта дітей активно закивали головою і підтвердили: жоден з них не прийде до батьків, якщо подібне трапиться. Тоді Юлія Ярмоленко попросила назвати причини, через які діти бояться або не хочуть звертатися за допомогою до батьків. Пані Юлія записала 6 основних причин в своєму блозі на сайті sexinforia.

1. «На мене будуть кричати»

І тут же діти пояснюють: якщо мене лають за різні дурниці – розбита чашка, двійка з математики, загублений телефон – то за таке мене точно вб’ють! Згадайте себе в дитинстві й підлітковому віці – чи було вам безпечно у всьому зізнаватися батькам, бабусям-дідусям? А зараз ви точно той дорослий, до якого можна прийти з усім, чим завгодно? З будь-якою проблемою або з великою неприємністю? Чи дасте ви потрібну підтримку? Чи знайдете правильні слова? Чи зумієте впоратися з власними емоціями і переживаннями? Чи безпечно вам говорити правду?

«Моя мама класна – замість того, щоб кричати, вона зі мною розмовляє!» – саме так характеризують діти своїх батьків, які зуміли побудувати близькі і довірливі стосунки.

2. «Не хочу їх засмучувати», «Не хочу їх розчаровувати», «Мама буде плакати»

Діти чудово відчувають, що ми з вами, можливо, недостатньо зрілі і спертися на нас не можна. Тому що в складних ситуаціях дитині доведеться рятувати ще й батьків (давати їм підтримку, заспокоювати, допомагати справлятися з ситуацією або інформацією), замість того, щоб отримувати допомогу. І тоді дитина економить сили: простіше самому/самій пережити те, що трапилося, ніж переживати ще й за батьків.

3. «Мені скажуть, що« сам винен/сама винна»

Знаєте, чому так відбувається? Тому що наші діти читають ті ж соцмережі, дивляться і слухають ті ж новини, що і ми. Вони активно мотають на вус, як близькі і рідні розмірковують, коли з кимось трапляється біда.

Обікрали або пограбували?
* Куди дивився/дивилася?
* Навіщо ніс/несла з собою таку велику суму?
* Чому не взяв/не взяла таксі?

Побили?
* Навіщо провокував/провокувала?
* Чому не втік/не втекла?
* У спортзал треба ходити, щоб вміти давати відсіч!

Згвалтували?
* У чому була одягнена?
* Як нафарбована?
* Пила/не пила?
* Навіщо погодилася піти з ним/ними?

Діти це починають розуміти змалечку. І якщо стають, боронь Боже, об’єктом цькування/булінгу/домагань, прекрасно розуміють: безглуздо чекати підтримки від дорослих, які завжди звинувачують жертву, адже «я сам винен/сама винна». Це спрацьовує і в 3 роки, і в 10, і в 18.

Але крім наших дітей коментарі «сама винна» читають і чують ще й ґвалтівники. Ви ж не думаєте, що вони живуть окремою групою в лісі, не маючи доступу до інтернету і ТБ? На жаль, такі люди завжди поруч – це можуть бути наші колеги, сусіди, однокласники, родичі. І звинувачуючи жертву, ми даємо їм посил: творити брудні справи можна безкарно, адже суспільство все одно візьметься з’ясовувати, у що жертва була одягнена, наскільки яскраво нафарбована, як себе вела, був у неї секс до цього чи ні, наскільки активно вона відбивалася… А ґвалтівник так і залишиться невидимкою. І, швидше за все, навіть не буде притягнутий до відповідальності. Ніякої. Ніколи.

Ви ж розумієте, що ми з вами стаємо співучасниками злочинів, коли звинувачуємо жертву? А я не хочу бути співучасницею таких страшних речей. Я хочу, щоб у жертв був голос! Щоб вони не боялися заявити в поліцію, прийти до батьків або інших близьких людей і одержали не звинувачення, а підтримку! І мали можливість почути найголовнішу фразу: «Ти не винна (-ен) в тому, що сталося».

Адже жертви насправді ні в чому не винні. У них немає вибору. Я даю вам 300 відсотків гарантії, що ніхто з нас не хоче бути пограбованим, побитим, вбитим, зґвалтованим, приниженим. Тільки злочинець має можливість обирати: грабувати або не грабувати, вбивати чи не вбивати, ґвалтувати чи не ґвалтувати… А як же ті, хто провокує злочинців? Наприклад, кладе мобільний в задню кишеню або одягає коротку спідницю? Читаючи такі коментарі, мені хочеться запитати: чи правильно я розумію, що ви цупите телефон кожного разу, коли він стирчить у когось із кишені, і ґвалтуєте дівчат, які одягнені зухвало (на вашу думку)?

Не можна спровокувати людину на злочин, якщо вона не здатна це зробити.

І коли кожен з нас все це зрозуміє і перестане звинувачувати жертв, ми раптом виявимо, що діти стали звертатися до нас за допомогою (навіть в якихось дрібницях – але це теж важливо!), що жертви отримали голос і право на допомогу, що насильства стало менше, що ми раптом навчилися давати підтримку тим, хто її потребує. Утопія? Можливо, але мені хочеться вірити в краще. Для нас і наших дітей.

4. «Вони мені не повірять»

«А раптом дитина фантазує?», «Раптом він/вона все придумав (-а)?» – ці питання часто мені задають на тренінгах батьки. Окей, уявімо, що це дійсно так (і слава Богу!), але при цьому ви стали на сторону сина або доньки. Що буде відчувати дитина? Сором, провину за обман. А що буде думати? «Мама й тато мені повірили, і якщо зі мною щось трапиться по-справжньому, вони будуть на моєму боці, за мене!». А тепер інша ситуація: насильство є, а ви не вірите…

Батьки завжди повинні бути адвокатами своїх дітей. В будь-якій ситуації. Потім можна обговорювати те, що сталося, проводити роботу над помилками. Але головне завдання – бути поруч, бути опорою і підтримкою.

5. «Мені заборонять гуляти, контролюватимуть кожен крок»

Потрібно усвідомити і прийняти, що надмірний контроль і заборони завжди будуть працювати проти нас. Згадайте себе дітьми або підлітками: якщо батьки щось забороняли, ми не переставали це робити, ми просто ретельніше ховалися.

Перед батьками не стоїть завдання уберегти дітей від усіх проблем, труднощів, неприємностей, тому що це просто неможливо. Наше спільне завдання – навчити підлітків з ними справлятися, дати підтримку та ресурси, щоб будувати своє життя далі (іноді з нуля). Побудувати довірливі стосунки, щоб діти могли звертатися до нас за допомогою в будь-якій ситуації! І це набагато складніше.

6. «Ми ніколи з ними не говорили на цю тему!»

Дійсно – якщо ви ніколи не торкалися в розмові теми кордонів, насильства, тілесності, то дитина, швидше за все, до вас і не прийде. Ні з проблемою, ні з проханням допомогти/захистити/підтримати. Ніколи. Але можна жити у світі ілюзій, переконуючи себе, що «моя дитина в цілковитій безпеці», «у нас дуже довірливі стосунки», «моя дочка/мій син мені все розповідає». Так, я постійно чую це від батьків. Але діти говорять зовсім інше. На жаль… Тому обов’язково обговорюйте питання безпеки, запобігання насильству, фізіології, «хороших» і «поганих» дотиків, щоб дитина розуміла: у вас можна отримати підтримку і розуміння абсолютно в будь-якій ситуації!

{{read_more|Читайте також| 2889, 5163}}

Джерело фото Depositphotos

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram

 

 

Поширити у соц. мережах: