Олена Северенчук, керівниця комунікаційного офісу Малої академії наук України підготувала приблизні відповіді на найпоширеніші дитячі питання.
Говорити з дітьми про базові ціннісні поняття в контексті війни не менш важливо, аніж дбати про їх фізичну безпеку.
Питань вони мають купу.
І чують купу різних варіантів відповідей та інтерпретацій. Від абсолютно різних людей. У школі, надворі, на гуртках, у гостях у друзів.
Але те, що вони чують у сім’ї – це фундамент їх (і нашої) психологічної стійкості та самозарадності.
Найчастіше дитячі питання спонтанні. Вони звучать зненацька, і ми губимося, шукаючи правильні слова.
Я підготувала приблизні відповіді на найпоширеніші дитячі запитання. Ваші можуть бути іншими, це не претензія на єдино правильну позицію. Мій посил у тому, щоб бути готовими.
І говорити. Обов’язково говорити всією сім’єю.
Війна почалася 8 років тому. У цій війні загинули понад 13 000 людей. Це ціле невеличке містечко. Війна вигнала з домівок десятки тисяч людей. І забрала в нас велику частину наших земель.
Так, ти в безпеці. Ми поруч. Ти не чуєш пострілів і вибухів. І ми робитимемо все, щоб тебе захистити, якщо війна прийде в Київ [обрати своє місто].
Але війна триває з 2014-го.
І зараз є загроза нападу на інші території. Загроза «великої» війни. У небезпеці вся країна.
Може змінитися чимало. Навчання швидше за все буде дистанційним.
Гуртки будуть дистанційними.
Ми не зможемо так вільно пересуватися містом.
Можливі обстріли. Ти це знаєш. Ви в школі на такий випадок збирали «тривожні» наплічники і ходили дивитися підвал, у якому можна прихиститися і перечекати.
Може не бути зв‘язку. Не бути інтернету.
Не бути світла, опалення, газу.
Ми не зможемо ходити в шопінг-моли і в кіно.
Можливо, деякі будівлі зазнають ушкоджень.
Можливо, ми на певний час будемо змушені лишити нашу квартиру.
Доведеться себе обмежувати, менше собі дозволяти.
Але точно не зміниться те, що ми будемо разом. Разом ми можемо гори звернути.
У нас найбільша і найпотужніша армія в Європі. Вона нас захищатиме. І вона переможе. Я не маю в цьому жодних сумнівів.
Не зрадники і не погані. Це їх вибір. Вони таким чином захищають себе і свою сім’ю. Вони мають на це право. Сім’я і її безпека – найбільша цінність. І якщо люди виїхали, це не означає, що вони не люблять Україну. Ти ніколи не знаєш, як вони компенсують цей від’їзд. Можливо, вони перераховують значні суми на нашу армію. Можливо, роблять інші добрі справи.
Є компанії, які власним коштом вивозять всіх своїх співробітників. До Львова, до Франківська, до Тель-Авіва, до Лісабона… Бо для них люди мають значення. Це теж не погано. Це не означає, що вони зрадники. Ці люди й далі працюватимуть для України. Вони захищатимуть нашу країну на іншому фронті. Іншим чином.
Так, є ті, кому плювати. Ті, кому байдуже, під прапором якої країни жити. Ті, для кого Україна не значить нічого. Але таких дууууже мало. І такі нехай собі їдуть назавжди.
Зараз українці по всьому світу згуртовані як ніколи. У кризових ситуаціях ми здатні гори вернути. Ми здатні боротися за свою правду, як навіжені. Ми супернація. І я хочу, щоб ти це знала/знав. Щоб, як і я, пишалася/пишався тим, що українка/українець.
Я розумію, ти хвилюєшся. Тобі тривожно, що війна стане ближчою.
Але ми будемо лишатися тут доти, доки буде можливість. Тут наш дім. Тут бабусі й дідусі. Якщо ми відчуватимемо, що є пряма загроза життю, ми маємо план Б.
Ми відвеземо вас у безпечне місце. А самі робитимемо все можливе, щоб допомагати Україні.
До того ж переїзд, особливо за кордон, – це велика відповідальність. У першу чергу перед вами. Гроші мають здатність швидко закінчуватися. Ми не зможемо довго винаймати житло і забезпечувати побут.
Ми усвідомлюємо цей ризик і не готові на нього йти.
Є військовозобов‘язані. Вони за законом мають йти воювати. Можливо, буде мобілізація – збір усіх, хто фізично здатен скласти військо або бути підтримкою армії.
Але загалом точно не кожен має йти воювати зі зброєю в руках. Не кожен здатен на це. І це нормально.
Я от банально не вмію. Не знаю базових речей. Яка з мене користь на передовій? Це мають робити професійні військові.
На війні є дуже-дуже різні фронти і армії, на яких дорослі можуть бути корисними.
Армія медиків. Армія психологів. Армія бізнесів. Армія кухарів. Армія водіїв. Армія культурних діячів. Армія айтішників…Купа різних «армій», без яких не може бути ефективного протистояння.
Люди мають тисячі можливостей підтримувати свою країну і допомагати їй йти до перемоги. І більшість із них не передбачають зброї в руках.
Ні. Така позиція програшна для всіх. Кожен може щось робити. Кожен. І діти теж. Ти, наприклад, можеш знімати свої відео на тік-ток і агітувати робити внески на патреоні. Або написати лист підтримки військовим. Або зібрати книги і передати їх дітям у прифронтовій зоні.
Просто сидіти і чекати не можна. Перемога – це завжди синергія зусиль. Різних зусиль.
Хтось записується в територіальну оборону. Хтось займається якісною комунікацією. Хтось пише промови Президенту. Хтось створює круту соціальну рекламу. Хтось перераховує кошти.УСІ можуть і мають щось робити.
Справді.
Х…ло. Путло. Лисий ботокс. Недопалок. Психопат…
Не стримуйся, дєтка! Вчися називати речі своїми іменами. Абсолютне зло не заслуговує носити людське ім’я.
Я можу помилятися. Але мені здається, що чесні розмови з дітьми – це найважливіше і найдієвіше, що ми можемо зробити в контексті того самого патріотичного виховання, навколо якого так багато дискусій.
А не спів гімну за наказом о 10.00 і парад вишиванкових фотозвітів для чиновників.
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram