Любити замість маніпулювати. Будувати стосунки, а не встановлювати диктатуру. У видавництві Vivat готують до друку книгу британської психотерапевтки Філіппи Перрі «Важливо, щоб ваші батьки прочитали цю книжку (а ваші діти радітимуть, якщо ви це зробите)» для тих, хто прагне налаштувати гармонійні взаємини у родині. 

Культура психотерапії в українському суспільстві досі знаходить в зародку. Поскаржитися друзям, пошепки розповісти чарці, заповнити роботою геть всі думки або ж просто включити «мистецтво ігнорування» там, де воно не те що не потрібне, а й є відверто хибним варіантом… На кшталт стиснутої пружини, яка обов’язково вистрілить концентрованим негативним зарядом. Зізнайтеся собі — як часто мішенню вашого настрою стають близькі, а особливо — діти?

Кожна дитина – маленька особистість. Попри вік, стать та особливості, вона потребує розуміння і має право на здорові стосунки з батьками. Батьки ж найчастіше не мають подібних прикладів в своєму оточенні, беруть за основу власні стосунки з батьками … і припускаються тих самих помилок.

Філіппа Перрі розповідає, як батьки традиційно вибудовують стосунки з дітьми, що стає на заваді доброму контакту та що може його покращити. На прикладах історій своїх пацієнтів та на основі власного досвіду материнства авторка пояснює, як:

— прослідкувати зв’язок між тим, як виховували вас, і тим, як ви виховуєте своїх дітей;

— зрозуміти, про що сигналізує та чи інша дитяча поведінка;

— давати раду власним почуттям та почуттям вашої дитини;

— усвідомити і змінити деструктивні моделі взаємодії з дитиною;

— прийняти той факт, що ви припускатиметеся помилок, і як їх потім виправити.

Пані Філіппа у книзі «Важливо, щоб ваші батьки прочитали цю книжку», пише: «Минуле повертається, щоб вдарити по нас (і по наших дітях). Дитина потребує тепла та прийняття, фізичного контакту, ва­шої фізичної присутності, любові плюс почуття міри, розуміння, гри з ровесниками та дорослими, спокійної підтримки й щонай­більшої вашої уваги й часу, проведеного з нею. О, тоді все геть просто — на цьому книжку можна завершувати. Але це не так — завжди щось стає на заваді. У житті можуть пере­шкодити: обставини, сам догляд за дитиною, гроші, школа, робота, брак часу й заклопотаність…І це, як ви розумієте, не вичерпний перелік. […]  Гадаю, проілюструвати те, що я маю на увазі, допоможе ось ця історія. Її розповіла мені Тей, любляча мама й старша лікарка­ психотерапевт, яка навчає інших психотерапевтів. 

Я згадую обидві її ролі, щоб було зрозуміло: навіть найбільш самосвідомі й доброзичливі з нас можуть потрапити в емоцій­ну часову петлю та зреагувати на власне минуле, а не на те, що відбувається тут і тепер. Історія починається з того, що донька Тей, Емілі, якій було майже сім років, покликала її, бо застрягла на гімнастичній драбинці й, щоб спуститися з неї, потребувала допомоги.

Я наказала їй спускатися, а коли вона відповіла, що не може, то я раптом розсердилася. Я подумала, що вона клеїть дурня, бо вважала, що доньці не важко впоратися зі спусканням і без мене. Я наказала їй: «Негайно спускайся!»

Зрештою вона так і зробила. Потім спробувала взяти ме­не за руку, але я досі була сердита на неї й відсмикнула руку, і тоді Емілі розплакалася.

Коли ми повернулися додому й разом випили чаю, донька заспокоїлася, а я подумала: «Боже, з дітьми стільки мороки!».

Тиждень потому: ми в зоопарку, і там ще одна гімнастич­на драбина. Коли я глянула на неї, в мені спалахнуло почуття провини. Емілі теж явно згадала минулий тиждень, адже подивилася на мене мало не з жахом.

Я спитала дочку, чи не хоче вона залізти на неї. Цього разу замість сидіти на лаві, витріщаючись у телефон, я стала біля драбини й спостерігала за Емілі. Відчувши, що застря­гла, вона простягла до мене руки по допомогу. Цього разу я заохочувала її, казала: «Постав одну ногу сюди, а другу туди й хапайся руками ось тут, і ти зможеш зробити це само­тужки». І вона змогла.

Спустившись, Емілі спитала: 

— А чому ти не допомогла мені минулого разу?

Я замислилася й відповіла:

— Коли я була маленька, мама поводилася зі мною, як із принцесою, — скрізь брала мене на руки, постійно казала: «Обережно». Через це я почувалася нездатною зробити щось сама і зрештою стала невпевненою в собі. Я не хочу, щоб і з тобою було те саме, тому й не допомогла, коли ти минулого разу просила, щоб я зняла тебе з драбини. Розумі­єш, це нагадало мені, як я почувалась у твоєму віці, коли мені не дозволяли спускатися самій. Мене охопив гнів, і я зір­вала його на тобі, а це було несправедливо.

Емілі глипнула на мене й сказала:

— А я подумала, що тобі просто байдуже.

— О ні, — відповіла я. — Мені не байдуже, але тієї миті я не зрозуміла, що серджуся на твою бабусю, а не на тебе. Вибач.

Досвід Тей показує, як легко піддатися миттєвим судженням або емоційним реакціям, не подумавши, що вони виникли під впливом подій із нашого минулого, а не від того, що відбу­вається нині.

Та коли ви відчуваєте гнів (або вас заполоняють будь ­які інші складні емоції, зокрема обурення, невдоволення, заздро­щі, відраза, дратівливість, страх, паніка тощо) у відповідь на те, що зробила або попросила ваша дитина, добре було б, щоб ви сприйняли це як попередження, засторогу. Не щодо того, буцімто ваша дитина чи діти обов’язково роблять щось непра­вильно, — ні, просто ви повинні усвідомлювати, що це чинить тиск на ваші вразливі місця».

Поговорімо про те, із чого складається конфлікт

Візьмімо, приміром, типову родинну сварку через миття по­суду. Миття посуду — це контекст, потім іде ставлення до нього людей. Ось що трапляється, коли процес перетворюється на словесний теніс:

ПОДАЧА: Проблема в тому, що якщо залишити посуд неви­митим, їжа на ньому засохне і буде важче відмити її, тож зроби це негайно. 15—0

ВІДБИВАННЯ: Я краще використаю свій час, якщо залишу по­суд немитим на весь день, а потім вимию все разом. 15—15

ПОДАЧА: Негігієнічно залишати посуд невимитим. 30—15

ВІДБИВАННЯ: Усі бактерії, що назбираються, буде вбито, коли я нарешті вимию його. 30—30

ПОДАЧА: Брудний посуд приваблює мух. 40—30

ВІДБИВАННЯ: Зараз зима. Ніякі мухи не злетяться на ці брудні тарілки.Однаковий рахунок.

І таке інше. Коли в когось нарешті вичерпуються аргументи й він таким чином вважається «переможеним», у нього не залишається до свого опонента ані любові, ані тепла. А «переможець», якщо й почувається задоволеним, то тільки коштом свого партнера».

Філіппа Перрі – психотерапевтка з величезним практичним досвідом родинної терапії. Вона закликає припинити перегони на звання ідеальних батьків і впевнена, що дитині не потрібні міфічно-ідеальні мама й тато. Замість цього їй потрібні реальні, люблячі та уважні батьки.

Один з найгостріших за темою розділів книги присвячений розлученим батькам. Він має назву «Оточення вашої дитини» і стосується розлучення як травматичного досвіду не лише для батьків. Діти більш гостро переживають подібні життєві зміни. Тому вкрай важливо в період адаптації поводитись правильно: «Навіть якщо ви живете нарізно з батьком/матір’ю дитини, важливо говорити про них шанобливо, уміти цінувати їхні сильні сторони й не завжди наголошувати на їхніх вадах».

Ми любимо наших дітей. Прагнемо, щоб у них все склалося якнайкраще. Тож обирайте — або битися з химерами минулого у спробах стати ідеальними батьками, або дозволити собі Філіппу Перрі і нарешті стати своїм дітям дійсно близькою людиною, дозволяючи їй лишатися собою. Це ніколи не пізно зробити, зауважує психотерапевтка з 20-річним досвідом роботи.

P.S. 

The Guardian надрукувало свій відгук на книгу, у якому зазначив: «Просто і зрозуміло. Авторка говорить про речі, які до цього існували поза межами нашої уваги».

Ця книжка допоможе зрозуміти, що саме вам заважає у спілкуванні з дитиною та чому дитина не є з вами відвертою. Вона навчить визнавати власні помилки та шукати шляхи примирення, будувати стосунки з дітьми, а не маніпулювати ними.

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram

Поширити у соц. мережах: