Школі ThinkGlobal лише рік, а розвивається вона стрімкими темпами, чим викликає багато розмов на ринку альтернативної освіти. Вже відкрито 5 філіалів у Києві, очікується відкриття в регіонах, подано документи на отримання власної торгової марки тощо. Богдан Олександрук, засновник школи, має багаторічний досвід в IT-індустрії і застосовує стартаперські навички до ринку альтернативної освіти. Що з цього виходить, як знайти баланс між якістю освіти та прибутковістю незалежної школи, чому власне варто навчати дітей та яким чином – в нашій бесіді.
Ми – новачок. Але можна сказати, що SpaceX або Tesla також новачки на ринку космічних технологій та електромашинобудування відповідно. Ми певною мірою така ж вискочка. Прийшли з digital-бізнесу, IT-індустрії, якою займався 15 років, а не з освітнього ринку. Проте на новому для себе намагаюсь застосувати системний підход для налагодження бізнесу. Вірю, що успіх залежить від того, як налагоджений процес, а не не від того, 10 років досвіду за спиною чи 20.
На рівні підсвідомості ідея давно крутилась. Напевне, недарма я, навчаючись у вузі, викладав інформатику школярам. Але все чекав, коли досягну потрібного рівня, щоб займатися такими важливими речами, як освіта.
Спочатку щось інтуїтивне мене направило в Громадську раду при Міносвіти. Подивився, як йде обговорення оновлення шкіл, як відбувається робота в робочих групах, активно брав участь в одній з них.
Хоч романтичних очікувань у мене не було, там я зрозумів, що точка прикладання зусиль не досить правильна.
Маємо неефективну управлінську модель, яка не літає та не почне злітати. Сіяти ідеї в цій структурі потрібно, але реалізовувати – не бачу для себе доцільним.
Я бачу, що очільник міністерства дійсно хоче запровадити необхідні зміни. І вони відбуваються, хоч і повільно.
Але ми говоримо про зміни системи, яка нараховує майже півмільйона співробітників – вчителів, і 4 млн школярів з їхніми батьками. Хто намагався трасформувати систему навіть зі 100 людей, розуміє, що часто процес завершується втратою половини персоналу або ж з’їданням топ-менеджерів, і останнє стається частіше.
Система інертна. Я не вірю в короткостроковій перспективі навіть у не надто значні зміни. Не говорю вже про те, що система фінансово обмежена в ресурсі.
Тому паралельно з реформами системи потрібно вибудовувати щось нове.
Фундамент, або філософія нашої школи – це те внутрішнє, що визріло само собою. Досліджувати досвід інших почав вже як наслідок.
Найбільше вразило мене на світовому ринку те, як формулює свої задачі міністерство освіти Сінгапуру – досить чітко на кожну школу - молодшу, середню та старшу, на кожен вік, завдяки чому вони дійсно розуміють, в якому напрямі йдуть.
Зараз переглядаю все, що відбувається в Києві в цій сфері. Встиг відвідати школи Фінляндії, які вразили мене своїм змістовним підходом саме до процесу навчання та спілкування з дітьми. Вони – не про форму школи, а про зміст, контент, кардинально новий формат викладання дисциплін. Це вражає.
У нас поки що я часто чую питання батьків і власників шкіл нового формату саме про форму школи: “Яке приміщення?”, “Як проходить урок?”, “Які перерви”, “Хто готує обід?” тощо. А так мало цікавляться тим, про що саме розмовлятимуть діти, сидячі в школі без класів на подушках або за звичними партами.
Проте форма не так важлива, як зміст, правда? Особисто мені цікавий саме зміст, а форма вже поступово підлаштується під нього.
Проілюструю на одному прикладі. Уявімо, що ми хочемо навчити дітей читанню. Ми пропонуємо дітям почитати новини світу. Вони зустрічають незрозумілі категорії, географічні поняття, персоналій тощо, і починають самостійно шукати інформацію про це, робити висновки, ставити питання.
Пам’ятаєте, загорялися пристрої Samsung? Це була дуже популярна та цікава дітям тема. Читають новини і починають з’ясовувати, що це за компанія, велика чи ні, де розташована. З’ясовували, що в Кореї. Якій – Північній чи Південній? Перші гіпотези – Північній. Викладач пропонує подивитися, як виглядають ці країни. З’ясовували, що в Північній не може, і дізнаються тепер про Південну Корею тощо. Тобто за одну ниточку потягнули клубочок, а потім йде глибоке осмислення речей. Замість того, щоб просто вивчити нові слова і написати диктант.
Ми від форми перейшли до змісту. І так реально проводимо уроки читання.
Спершу потрібно задатися питанням: “Що таке правильний шлях?” Єдиним мірилом правильності є відповідність організації тим цілям, які вона поставила. Кожна організація має право поставити будь-які цілі і вони є правильними.
З цієї точки зору на правах засновника школи мені не потрібно підтверджувати правильність цілей, а потрібно підтверджувати, працює це чи ні. А ось це вже питання об’єктивізації результатів.
Наприклад, діти провчилися рік і ми маємо зворотній зв’язок – чи зрушилася система у напрямку тих цілей, які ставимо. Універсальний критерій – чи щасливі діти в цьому процесі, адже тоді розвиток, який є, схожий на здоровий.
Загалом, доки ми не матимемо випускників і не побачимо їхню долю, як ми можемо перевірити результат? В цьому сенсі система освіти завжди працює наосліп – отримує результат тоді, коли з ним вже нічого не можна зробити.
Що зрозуміємо через надцать років, вже не зможемо застосувати, адже світ надто сильно зміниться.
Важко, в першу чергу, через те, що це – стартап. Школі лише рік, а темпи роботи дуже стрімкі. Тут потрібно мислити не квартальними категоріями, а днями. Насправді це був важкий рік, коли вночі прокидаєшся від вантажу відповідальності, й так іноді вібдувається місяцями щодня, то психологічно непросте навантаження. Але дуже цікава галузь.
З точки зору змісту, а бізнес-складова є гігієнічним фактором, не є ціллю. Освіта – не найпростіша тема для бізнесу. В IT-компанії майже гарантовано маєш валютну виручку, там працювати простіше. Освіта – заморочливий бізнес з багатьма ризиками.
Починаючи з ризиків нижнього сегменту піраміди, як-то тілесні пошкодження. З дітьми завжди щось трапляється. І це нормально, бо вони підходять до межі ризику, де і мають бути – це їхнє призначення. Але питання, пов’язані зі здоров’ям, – це ризики. Алергії, дієти, показання чи протипоказання у когось, специфічний догляд – також.
Далі. При роботі з дітьми ризики вигорання більші, ніж при роботі з дорослими, адже у дітей зовсім інший ритм і психодинаміка. І психічне здоров’я людини, яка більшу частину дня перебуває в середовищі дітей, піддається серйозному впливу. Абсолютно неромантична робота, як це декому уявляється.
Величезний ризик – кадри. Система освіти налічує півмільйона вчителів, які звикли працювати за старими схемами. Ми постійно шукаємо “білих ворон” - людей, які працюють в старій системі, але ще не прийняли ці шаблони. І беремо ще не зіпсованих старою системою людей. Шукаємо і світчерів – людей, які реалізувались в інших галузях, але не реалізували свій поклик до викладання.
Отримали результати державного оцінювання, і вони мене порадували. Незважаючи на те, що ми йшли альтернативним шляхом навчання, а я сам хвилювався, як діти складуть іспити, адже оцінки – індикатор, на який батьки зважають, отримали високі бали. Нижче оцінки “9” немає, а загалом – 10-12 балів. Приємний сюрприз.
Наразі набираємо 5 шкіл по Києву – Теремки, Позняки, Оболонь, Петропалівка, Березняки. Мали запускатися ще в Тернополі, але у партнерів виникла проблема із приміщенням. Є партнери в Бучі та Дніпрі, але гадаю, швидкості реагування у партнерів не вистачить, аби запуститися в цьому навчальному році.
Але у нас не звична система франчайзі. Це скоріше не про “готову коробочку”, а більше про сервісну підтримку.
В усіх школах ThinkGlobal ми займаємо роль управління освітою, тобто академічно викладачі усіх шкіл підпорядковуються безпосередньо нам. Розвиток вчителів, контроль якості навчання, підбір, створення навчального контенту – наша відповідальність. Ми задаємо основні дисципліни та напрям, щоб реалізовувалися наші основні цілі навчання, культура, яку закладаємо та спосіб навчання.
А у партнерів-франчайзі лишається адміністративна функція – приміщення, утримання його в належному стані, забезпечення усіх господарських і навчальних процесів. Та факультативна частина, де очільники шкіл можуть реалізувати свою творчість. Наприклад, адміністрація школи вважає, що дуже важливо викладати шахи. Чому б і ні?
Вона включає в себе результати, які вимагає міністерство, безумовно. За винятком тих, вдосконалення в яких ми вважаємо абсолютно недоцільним, і можемо закрити на це очі.
Скажімо, якщо дитина не буде пам’ятати героїв якогось конкретного літературного твору, ми це переживемо. Або якщо вона не пам’ятатиме, як правильно виділити суфікс, а якою лінією закінчення, це ми теж переживемо.
Загалом мене дивує, що вивчення гуманітарних наук у школі прирівнюється до запам’ятовування історій, фактів, масиву дат, постатей тощо. Гуманітарні науки зовсім не про це.
Наприклад, одна з наших студенток при зарахуванні до школи мала на меті стати співачкою і мала невисоку мотивацію до шкільного навчання. Відповідно, на вході в неї були досить низькі результати з точних дисциплін. Ми з цим не боролися, і не потрібно боротися. Однак цей рік вона закінчила вже з високим балом з математики.
На зборах з батьками, підводячи підсумки року, усі без виключення сказали, що бачать позитивне психологічне дорослішання дітей за цей рік, вони розкрилися, позбулися деяких зажимів – почали послаблюватися деструктивні програми. Це якщо не брати позитивні академічні результати.
У нас 20 хвилин першого заняття щоденно проходить “вранішній брифінг” – час для обговорення організаційних питань, правил внутрішнього життя школи. Ми бачимо проблему і виносимо її на обговорення, діти самостійно шукають рішення, виробляють правила та те, як вони будуть впроваджуватися тощо. Модерує дискусію викладач.
Наприклад, завдяки такому підходу діти усвідомили та обмежили можливість булінгу, розробили шкалу балів, які можуть бути списані з людини, яка порушила правила.
Причому спершу ми чули версії покарання – “закрити порушника у приміщенні”, але коли модератор пропрацьовув варіанти, діти перешли до більш демократичних способів. І це – лише один приклад.
Тож чи даємо ми дітям можливість самостійно та колективно приймати певні рішення? Так. Але в обранні ключових дисциплін діти участь не беруть.
Є романтичне сподівання, що “діти знають, чого хочуть, тільки не заважайте їм це реалізувати”. Не знаючи повного меню, як можеш зробити вибір? Обиратимеш те, що знаєш або гарно виходить. Наша задача – познайомити з усім меню, щоб діти дійсно усвідомили кожен пункт, а тоді змогли обрати те, що їм подобається найбільше.
Наша школа – це не будівля, в першу чергу, а контент та культура викладання. Можливо через деякий час перейдемо більше до того, щоб перейматися стінами та простором школи, але не зараз.
Основна проблема української освіти точно не в просторі. Чи будуть садочки круглими, як в японців, чи квадратними, не сильно впливає на результати дітей.
Перший рік – це експериментальний варіант, який фінансувався з моїх власних збережень. Вона не є прибутковою, поки що дотаційна, хоча ми вийшли в невелику дотацію.
Основна причина – це те, що формат був досить невеликим. Запустилися з командою з 11 дітей, що є дуже малим форматом. Тому говорити про прибуток зарано.
Почуваються добре школи, які вирішили задачі з нерухомістю і масштабом. Якщо це школа на 10-20 дітей, вона не може бути прибутковою. На цьому масштабі модель не літає.
Мінімальна межа, за якої модель починає летіти, хоча б 50-60 дітей. Навіть якщо приміщення взато в оренду.
Оренда з’їдає до 30% в економіці школи, ще 30% – робота викладачів. А якщо взяти в оренду комунальне приміщення для школи за 1 грн, можна сподіватися на надприбутки.
На мій погляд, якщо будувати масштабний освітній бізнес - це бізнес не великої маржинальності, а великих обертів, або великої кількості навчальних місць.
Наприклад, як Uber – не маржинальний бізнес, але він має великий потенціал до зростання обсягів перевезень, тому має велику капіталізацію. Тут та сама історія. А можна й вибудовувати приватну високомаржинальну школу, наприклад, у котеджному містечку, де вона буде єдиною, з гарним сервісом тощо. Власе приватні школи такого формату фінансово гарно почуваються.
Але якщо хочете побудувати масштабну історію, великої маржинальності там не буде, однак потенціал до розширення досить великий. В Індії, наприклад, ринок приватної освіти налічує $100 млрд на рік, при тому що внутрішній ринок IT – $150 млрд на рік. А очікують, що до 2020 року ринок освіти зросте до $180 млрд на рік. Обидва ринки зростають, проте освітній ринок починає обганяти IT. Можливо, динаміка зміниться і цей пузир лусне, як колись було з IT, але наразі вона така.
Для України освітній ринок має потенціал для побудови досить масштабної бізнес-історії. Якщо не ставити собі за мету маржинальність зараз і не обмежувати самих себе у масштабуванні штучно.
Так, ми такий собі low coster. І цей рівень є оптимальним для масштабування.
6 тис. грн – це те, що може дозволити собі наша цільова – переважно, це не діти прокурорів чи співробітників органів внутрішніх справ, а діти айтішників, топ-менеджерів бізнесів, орієнтованих на створення доданої цінності, діти “хіпстерів” (жартує), тобто середній думаючий клас. Якщо в родині двоє дітей, то 12-14 тис. грн на місяць – це вже істотна стаття для сімейного бюджету.
Цей чек, плюс-мінус 20%, балансує на межі маржинальності.
Але ми і не ставимо задачу прибутків. Маємо амбіцію створити за 5 років 40 тисяч навчальних місць за нашою філософією. Це – наша мета. Безпосредньо, або опосередковано, але щоб вони відповідали тим цілям, які ставимо перед навчанням.
Я почав справу з власних збережень, наразі долучаються партнери. Бачу, що динаміка по партнерах досить непогана, багатьом цікава тема. Але очевидно, що більш значні інвестиції будемо залучати вже на другому раунді, на наступний навчальний рік.
Тобто наразі частина фандрайзінгу – це пряме партнерство, а частина – через франчайзі. Плануємо вийти на грантове фінансування, але це процес нешвидкий.
40 тисяч місць – це незначна частина ринку, обсяг якого майже 4 млн навчальних місць. Це – лише невеличка доля. Ринок поки що надто порожній, щоб говорити про захоплення.
В першу чергу на бізнес-досвід, інсайти і зворотній зв’язок щодо стратегії, який дає зовнішнє середовище. Запускаючи стартап, можна або два роки робити дослідження ринку перед початком запуску, або ж можна почати робити все просто зараз та використовувати живий зворотній зв’язок від ринку для корекції своїх дій. Я прибічник другого підходу.
Мабуть, що так.
Ми можемо багато фантазувати про сценарії майбутнього і сильно помилитись, як переважно помилились наші бабусі і дідусі щодо того, яким буде наш з вами світ і що в ньому буде актуальним. При формуванні цілей школи я намагаюсь спертись на сталі тенденції.
Зокрема я переконаний, що роль людей з масштабним, стратегічним мисленням суттєво зросте.
Якби випуск зі школи ThinkGlobal був вже сьогодні, то я переконаний, що це були би люди, яких дуже бракує Україні і яких можна було би віднести до новітньої інтелектуальної еліти - якісні топ-менеджери, новатори, підприємці, політики, філософи або ж творці сенсів, які переосмислюють галузі, якими займаються. Тобто це люди, які мислять та діють на принципово іншому рівні, міркують категоріями глобального світу.
Не обов’язково, що йдеться саме про керівників. Це може бути, наприклад, і архітектор, який переосмислюватиме свою галузь, а не буде лише гарним графіком. Або юрист чи будь-хто. Важливо, що це – людина, яка ставитиме питання до своєї галузі: “А заради кого та чого ми досі робимо саме це і саме таким чином? Для кого, чому і в який спосіб це буде актуальним завтра?”
Однак випуск тих, хто сьогодні піде у 1 клас, буде лише у 2027 році. До того часу наші освітні цілі, які поки мають дещо елітарний відтінок, на мій погляд, стануть у світі більш-менш загальним освітнім стандартом.
З роботизацією та інформатизацією економіки і суспільства ролі фахівців-виконавців зникають. Парадоксально, але незважаючи на те, що виконавців значно поменшає, управлінців, навпаки, потрібно буде значно більше. Проте і роль управлінця буде переосмислена. Це вже не будуть в традиційному сенсі ієрархічні керівники. І навіть не завжди йтиметься про управління групами людей, йтиметься про управління в більш широкому сенсі. Від управління собою та інформаційними системами до управління великими соціальними і бізнесовими екосистемами, управління інформаційними полями.
Зараз популярною є професія програміста, та й інші айтішні професії. Проте популярність цих професій швидкоплинна. У свій час писар був у дефіциті та цінувався за вміння писати тексти. Так зараз кодер цінується за вміння писати програмний код. Проте з часом цінність кодування зникатиме, якщо руки програміста не під’єднані до голови, яка реалізує свої сенси через кодінг. Як професія писаря маргіналізувалась у фахівця з каліграфії, а писати сьогодні вміє кожна освічена людина, так роль кодера розчиниться через те, що вмінням писати код буде володіти переважна більшість освічених людей. Звісно, сучасні кодери не охоче будуть підтримувати таке бачення, як і писарі в зеніті своєї затребуваності навряд чи погодились би з думкою, що їх цінність з часом зійде нанівець.
Світ переходить від форми до сенсу. Як було свого часу з мистецтвом, яке пройшло цей шлях з випередженням більше як на століття. Тоді відмовилися від форми та прийшли до сенсів, з’явилися твори накшталт “Чорного квадрату” тощо.
Також гадаю, що від програмування машин фокус зміститься до програмування людей. Наприклад, ми з вами розмовляємо, а насправді займаємося взаємним програмування: ви щось закинули в мій інформаційний простір, я – вам.
Відбуватиметься переосмислення когнітивних процесів людини. Зараз ми мислимо скоріше явищами світу, об’єктами, а буде великий попит на мислення іншого типу - усвідомлення точки зору, суб’єктивної реальності, через яку ми дивимося на певні явища чи об’єкти, та яка може наділяти ті самі об’єктивні феномени абсолютно різними сенсами. Увага більше приділятиметься способу мислення, суб’єктивним реальностям, системам координат, а не об’єктам – це більш потужний інструмент. Від зміни способу мислення змінюється все.
Критичне мислення – це не універсальна компетенція. Немає універсального критичного мислення. Наприклад, ви можете бути критично мислячою людиною в галузі журналістики, а в родині – абсолютно не критично мислячою. Тому навчити дитину критично мислити в усьому – неможливо. Є дослідження, які це підтверджують.
Але є мета-стратегії мислення, яким можна навчити, і тут вже є методології. Наприклад, в журналістиці ви не можете згадати цифру “300” і не поставити питання про джерело інформації. Перевірка джерел - це один із проявів критичного мислення журналіста. В іншій галузі потрібно ставити інші питання, щоб критично осмислювати її явища. Цьому навчати можна.
Найбільш близький до критичного мислення – це науковий стиль мислення. Але його потрібно розширювати, долучати практичну психологію. Науковий стиль дуже об’єктний, в ньому намагаються все поставити на якесь підгрунтя. Цього замало.
Тому по суті для навчання критичному мисленню ми поєднуємо науковий стиль мислення і додаємо психологічні компетенції та експерименти.
Тому що для мене – це важливо, філософія школи важливіша за її стіни. На семінарах бачу, що деякі батьки досить непогано розуміють, про що я говорю. Більшість не розуміють, але інтуїтивно відчувають, що тут є щось правильне. Насправді, на семінарах я даю вершину айсбергу, далі йде величезний пласт роботи з усвідомлення та реалізації сказаного. І я не очікую, що батьки одразу з повним розумінням прийматимуть нашу школу. Тому апелюю до підсвідомого, до інтуїції батьків, і це дає змогу надалі ставити правильні питання.
Ірина Порецька, “Освіта Нова”