Ганна Новосад лише кілька тижнів тому очолила Міністерство освіти та науки України.
До цього керувала директоратом стратегічного планування та євроінтеграції в міністерстві, працюючи в команді Лілії Гриневич. Була радницею міністра Сергія Квіта.
У першому великому інтерв’ю на посаді Ганна розповіла, як продовжуватиме розпочате попередньою командою, чому хоче змінювати дошкільну освіту, фінансування університетів та навіщо наука має бути пріоритетом цілого уряду.
– Нам розповідали, що ви не одразу погодилися стати міністром освіти…
– Я не одразу погодилася стати депутатом.
Все почалося, коли мені запропонували приєднатися до президентської команди на початку червня, перед першими раундами партійних з'їздів. Це було нелегке рішення.
З часом, коли запропонували ще й міністерство, було ще важче рішення.
Погодилася я дійсно не одразу, хоча над депутатством дали трошки більше часу подумати.
– А над посадою міністра трішки менше?
– Щодо міністра треба було вирішувати дуже швидко. Мала кілька днів.
– Що вас підштовхнуло до того, що ви сказали: "ОК"?
– Кілька факторів.
1) Я б не пішла, якби розуміла, що урядова команда є іншою, ніж вона є зараз.
Мені здається, що у своїй більшості цей уряд максимально фаховий і компетентний, а також, принаймні станом на зараз – дуже командний.
2) Якби не було підтримки, у тому числі команди, у складі якої я раніше працювала, це рішення було б набагато складнішим.
Для мене було дуже важливо, що і Лілія Гриневич, і Павло Хобзей, Вадим Карандій та інші колеги, з якими я працювала, підтримували мене, бо ми проговорювали таку можливість (що Ганна стане міністром – УП).
Це надавало більшої впевненості в тому, що буде пул людей, які залишаться зі мною і працюватимуть далі, і які мають авторитет у спільноті.
– Ви хотіли, щоб залишилися усі? Чи одних запрошували, а інших ні?
– Я з усіма консультувалася, чи мені взагалі варто входити в цю історію. Були певні політичні речі…
У якийсь момент я вирішила, що мені потрібна нова команда, але з людей, які точно є моїми однодумцями, зокрема щодо тих реформ, які були започатковані попереднім складом міністерства.
Тому серед моїх заступників ви можете побачити Любомиру Мандзій, яка є однією з активних впроваджувачів НУШ на Львівщині, Петра Коржевського, який активно співпрацював з міністерством і на Рівненщині будував сучасну професійну освіту, Єгора Стадного, який теж є прихильником нової української школи.
Те, що прийшли саме ці люди, означає, що дуже багато речей, які були започатковані, продовжуватимуться.
– Чи ви запрошували Лілію Михайлівну стати, наприклад, вашим заступником і залишитися в команді?
– Я дуже поважаю Лілію Михайлівну і вважаю, що це неетична пропозиція. Міністр є міністр, чи він працює чи ні. Статус зберігається.
Ми залишаємося в чудових стосунках, тому я точно буду звертатися до неї за порадами.
Зараз ми працюємо над різними варіантами і над форматами співпраці.
***
– Тобто ви берете курс, початий попередньою командою, чи будете ще щось міняти, коригувати?
– Нас – партію, з якої я прийшла – часто питали, чи не відмінимо ми Нову українську школу. Такі питання завжди здавались трохи дикими.
Як можна скасовувати те, що має величезний суспільний запит, до певної міри сформовану суспільну довіру і що точно дає відповіді на ті найнагальніші, найбільш кричущі проблеми, які є?
Продовження змін у школі є одним з наших пріоритетів.
Я працювала в МОН, в тому числі в команді Лілії Михайлівни, тому розумію, як створювалася Нова українська школа.
У мене є позитивне упередження – я не можу критикувати те, частиною чого до певної міри була. А навіть якби не була, то політика, особливо в сфері освіти, має бути цивілізованою і послідовною.
На відміну від інших сфер, зміни в освіті страшенно повільні і покрокові.
Якщо ми будемо через кожні 2 роки чи після кожних виборів міняти нашу освітню політику, навряд чи кудись підемо.
Нова українська школа буде збережена як пріоритет, але ми спробуємо додати певні рішення в інших сферах також.
– Реформа освіти була розтягнута в плані на довгі роки. На прес-конференції ви казали, що треба "пришвидшити реформу". Що це означає?
– Вона дійсно була в плані доволі розтягнута. Вона послідовно, з року в рік, запроваджує зміни в кожному наступному класі.
Перший 10 клас НУШ мав бути реалізований у школі 2027 року.
Але є запит на зміни не лише від батьків 1-2 класів, але й всіх інших. І на цей запит треба якось відповісти.
Формат запровадження Нової української школи був відповіддю на часові, ресурсні обмеження. Потрібно було щось зробити швидко з обмеженими ресурсами.
Пришвидшити НУШ – це спробувати пришвидшити початок як базової, так і старшої профільної школи. Однак поки немає кінцевої відповіді, як ми це будемо робити.
Якщо говоримо пришвидшення запуску старшої профільної школи не з 2027-го, а раніше, то маємо чесно казати:
"Друзі, ті, хто з вас зараз ходить до школи і думав, що він буде вчитися 11 років, мусить піти в 12-річну школу. Але ми обіцяємо, що вона буде радикально іншою, якіснішою, профільнішою, матиме індивідуальну освітню траєкторію, у вас буде інше освітнє середовище, інші вчителі".
Тобто маємо переконати всіх, що вчитися на рік довше – це класно. Зараз розробляємо різні сценарії, після чого обов‘язково предствимо їх до широкого громадського обговорення.
Ми мали перший раунд зустрічі з керівниками управлінь освіти, з директорами, які очолюють ліцеї (вони по факту є старшою школою). Обговорювали різні підходи, тому рішення ще немає.
Реформа ж базової школи почнеться через три роки, коли теперішній 2-й клас піде у 5-й.
– Ви казали, що Оксана Макаренко буде займатися цифровізацією освіти. Що маєте на увазі? Є уже електронні підручники, якими діти можуть користуватися?
Зараз ринок електронних підручників розвинутий погано. Просто так взяти і закупити їх, як паперові підручники, не настільки просте завдання.
Оксана була однією з перших, хто починав НУШ, вона знає всі тонкощі процесу. Була однією з тих, хто починав історію національної освітньої платформи.
Вона має відновити роботу над створенням єдиного освітнього ресурсу, який дозволить мати пласт необхідних освітніх матеріалів, підручників, конструювання уроків, який дасть можливість кожному учителю та учню мати свій освітній кабінет, де можна буде готуватися до уроків тощо.
Але спершу її завдання зробити так, щоб у нас взагалі з’явився ринок електронних освітніх матеріалів.
Весь світ зараз живе у двох вимірах: в аналоговому освітньому процесі, де паперові підручники, і це нормально, ми від них не будемо відмовлятися.
Але при цьому є можливість у межах навчання користуватися всіма технологічними здобутками людства. Наші діти - діти, які народжуються зі смартфонами, і робити вигляд, що їх для них не існує, було би неправильно.
– Крім електронних підручників, про що ми ще говоримо в діджиталізації освітнього процесу?
– Ми поки не Нідерланди і не Норвегія, у нас проблема з доступом до інтернету, з комп’ютеризацією. І це вже завдання Михайла Федорова – зробити так, щоб у нашій країні скрізь з’явився інтернет.
За нашою статистикою, є близько 700 шкіл, які станом на 1 січня цього року взагалі не мали доступу до інтернету, а майже 9 тисяч мали дуже низьку швидкість.
Просто зробити освітню платформу – це чудово, але ще треба мати до неї доступ. Тому треба почати з базових речей – з доступу до інтернету, з наявності ґаджетів.
– Ви казали, що треба змінювати дошкільну освіту. Як?
– Ми почали говорити про дошкільну освіту, бо стає зрозумілим – ми не можемо успішно починати Нову українську школу з 1-го класу, якщо туди приходять непідготовлені діти.
Мозок дитини, її сприйняття світу формується значно раніше, ніж у 6-7 років.
Дошкільна освіта – вік, коли дитина починає досліджувати світ, розуміти себе, починає розвиток емоційного інтелекту. Це все закладається там.
Ранній розвиток має бути якісним – це показують світові дослідження.
Є тренд, що все більше країн звертають увагу на дошкільну освіту як на обов'язковий елемент успішного майбутнього розвитку дитини.
Ми б хотіли почати зміни в цій сфері.
Я розумію, що прямого впливу на мережу дошкільних закладів у нас нема. Ми не зможемо прямо вплинути на те, аби стало більше садочків.
Треба буде тісно працювати з місцевою владою, переконувати їх, що потрібно більше місць.
Хочемо почати з загальної концепції дошкільної освіти, яка б привернула увагу суспільства, політиків, батьків, управлінців до того, що це має бути важливим пріоритетом в сфері освіти.
Хочемо змінити зміст дошкільної освіти – на це ми безпосередньо впливаємо.
А також працювати з вихователями, адже з закладів педагогічної освіти вони виходять не з тими компетентностями, з якими би мали, для роботи з сучасними дітьми.
Плюс одним із пріоритетних завдань у частині законодавства є прийняття нового закону про дошкільну освіту.
– Коли говоримо про дошкільну освіту, перше, на що зреагують освітяни – зарплати вихователів, які зараз на "мінімалках". Чи плануєте щось робити з зарплатами освітян найближчим часом?
Зараз усі освітяни, на жаль, поєднані тарифною сіткою, яка не дає можливості гнучко рухатися з зарплатою.
Вихователі дошкільних закладів зараз отримують дійсно найменше з усіх. Мовляв, "це ж маленькі дітки, що ж там з ними займатися". Це дика ситуація, бо ця ланка закладає основи основ, і ця робота однозначно не є простішою.
Для нас точно буде пріоритетом підвищення соціального статусу та зарплат педагогів.
Ми будемо дотримуватися положень Закону "Про освіту", де чітко вказано, що до 2025 року маємо вийти на 4 прожиткові мінімуми найменшого посадового окладу педагога.
Було окреме рішення про зарплати, яке вимагає великого підвищення, великих додаткових видатків з Держбюджету. Його затвердив попередній уряд, воно чинне. Ми зараз з Мінфіном, з прем'єром думаємо, як знайти ці кошти і де.
Є різні оцінки, яка це сума. Мінфін давав зведену інформацію з регіонів, що це додаткових майже 45 млрд грн.
Для нашої економіки це гігантські кошти, які треба звідкись витягнути, у когось їх забрати і віддати сюди. Я як міністр освіти була б дуже рада так зробити, але інші міністри, мабуть, не дуже зрозуміють.
Працюємо з Мінфіном, з прем'єром, щоб підвищити зарплати освітянам, але найближчим часом буде трошки інший інструмент, як це зробити.
Точно вийдемо з рішенням до другого читання Бюджету.
– Тобто те, у проекті Бюджету на 2020 наразі не закладено підвищення зарплат від 20 до 70% освітянам...
– Не буду казати фантазії, з Бюджету все видно. У нас була чітка позиція – працюємо з тим проектом бюджету, який нам дістався (від попередників – УП).
Ми за півтора тижні зробили максимум, щоб трішки змінити механізм.
Великі зміни будемо вносити, якщо буде на це згода, між першим і другим читанням.
– Ви не ображені на Лілію Михайлівну і попередній уряд за те, що вони прийняли таку постанову?
Вони ухвалили документ про підвищення, який складно реалізувати. І негатив щодо того, що підвищення зарплати з 1 січня 2020 року не буде, виллється на вас як на нового міністра.
– Я не можу бути ображеною на Лілію Михайлівну, в нас є природні наміри як в міністрів, аби зарплати в освітян були вищими.
Можливо, тут мав прем'єр трішечки по-інакшому керувати цією ситуацією і, наприклад, не підписувати саму постанову в останній вечір перед призначенням нового Уряду, а підписати її хоча б трохи раніше.
Тому не можу говорити про образу. Складність у тому, що зараз нам потрібно пояснювати, чому постанова не врахована в проекті Бюджету.
Якби в постанові сказали, з яких джерел можна взяти ці десятки мільярдів гривень, було б легше. Сподіваюся, ці кошти знайдуться.
З одного боку, нам потрібно власні видатки на освіту використовувати ефективніше, а з іншого – будемо чесними: якщо економіка в нашій країні не буде працювати, якщо ми всі разом з вами не ставатимемо багатшими, наш сімейний бюджет не збільшуватиметься, тоді жоден не буде отримувати більше, особливо ми - бюджетними-освітяни.
– Перейдімо до профтехнічної освіти. Вона була одним з пріоритетів попереднього складу МОН. Що там відбуватиметься далі?
Після школи випускник чи випускниця мають обирати: вони хочуть здобути робітничу кваліфікацію і швидко вийти на ринок праці, чи отримати вищу освіту.
І та, і та сфера мають бути адекватно, ефективно побудовані. Не може бути пріоритетом або те, або те.
Ми дуже б хотіли перевернути піраміду, коли у нас величезний відсоток іде в заклади вищої освіти, а всього близько 30% іде до закладів професійної освіти. Це неправильно хоча б тому, що багато дітей втрачають можливість отримувати в майбутньому кращу зарплату.
Нещодавно мала зустріч з представником великого аграрного бізнесу, який вкладає зокрема в професійну освіту. У нього банально немає трактористів та інших працівників.
Він каже: в мене тракторист у літній період отримує 70-80 тисяч гривень зарплати. Ця зарплата вдвічі більша, ніж моя зарплата міністра.
Тому дітям треба показувати їхні майбутні можливості, якщо вони підуть в професійну освіту.
Але професійна освіта має надавати ті кваліфікації і вчити тим професіям, які є дійсно затребуваними на ринку праці і гнучко реагувати на потреби бізнесу.
Наприклад, аграрного, де техніка розвивається шаленими темпами. Мабуть, навчившись на старому тракторі, що є в профучилищі, ти нічого не зможеш зробити в великій агрокомпанії.
Зміст програм і самі напрямки підготовки мають бути більш гнучкими, більш сучасними – це те, над чим ми будемо точно працювати.
Інше завдання – освітній простір. Це питання ставить кожен уряд, і кожен уряд його частково вирішує, але його складно так швидко пофіксити, це величезні інвестиції.
Тому маємо сконцентруватися на тому, аби інвестувати держкошти в меншу частину закладів професійної освіти, але найкращих. Фінансувати багатопрофільні центри підготовки, які матимуть нормальну оплату і хороших фахівців, які відповідатимуть запиту роботодавців.
Тобто професійно-технічна освіта залишиться нашим пріоритетом. Ми продовжимо працювати з Європейським Союзом, з проектом, який починали минулого року.
Хочемо підтягти кредити інших фінансових інституцій для власної модернізації професійної освіти.
У мене є заступник, який займається суто професійною освітою. Він підняв цю систему на доволі високий рівень на Рівненщині. Тому, думаю, впораємося і в інших регіонах.
Ще ми дуже хотіли б розвинути державно-приватне партнерство в сфері освіти – це те, чого просять роботодавці: дайте можливість мати більший вплив на заклади професійної освіти і допомагати там, де держава не справляється.
Зараз хочемо краще вивчити, які є механізми зараз і який запит у роботодавців. І тоді співставити.
– Ви сказали, що треба інвестувати в меншу кількість профтехучилищ. Як відбуватиметься цей процес змін?
– Зараз у нас понад 700 закладів професійно-технічної освіти. Чи дійсно нам потрібна така кількість закладів, чи дійсно є сенс тримати в області кілька закладів, які готують за однією й тією ж професією? І той, і інший заклад ми утримуємо або з державних, або з місцевих коштів.
І що маємо на виході? Відсутність обладнання, жалюгідний стан приміщень і утримання будівлі ні до чого хорошого не приводять.
Тому маємо чесно казати, що в нас велика мережа на багатьох рівнях закладів освіти і з цим потрібно щось робити.
Тут питання не просто закрити чи когось звільнити, а як обмежені кошти спрямовувати у найкращі заклади, підтримувати найкращих, робити спроможних успішнішими. Це адекватна мета політики.
В межах проекту з ЄС в кожній області ми маємо подивитися, які є заклади і де вони перетинаються своїми профілями. І тоді сідати разом з ними і думати, як ми можемо їх стимулювати до об'єднання і підтримувати тих, хто об'єднується.
У нас є субвенція на заклади професійної освіти, на освітнє середовище, на закупівлю обладнання. Ми могли б її спрямовувати цільово, наприклад, саме тим, хто об'єднується.
***
– Гаразд, тепер до вищої освіти. Попередньому керівництву МОН закидали, що не було такої уваги до вищої освіти, що є ректорський феодалізм, погані, застарілі програми у студентів.
Лілія Михайлівна, коли нам давала інтерв'ю, казала, що вища освіта буде одним із пріоритетів вашої каденції.
У кожного міністра освіти є свій пріоритет – це певною мірою нормально, що пріоритетом (минулого міністра – УП) була школа.
Але коли говоримо про "феодалізм", неефективність, погані навчальні програми, мені здається, що причиною цього є, те, що ми не маємо механізмів, як стимулювати здорову конкуренцію і розвиток найкращих.
Є принцип зрівнялівки, замішаний на преференціях окремим закладам вищої освіти. Вони сформувалися не за останні два чи три роки, а за десятиліття.
Хтось отримує більше, хтось – менше, при цьому ми ні від кого не вимагаємо певних показників якості.
Тому хочемо шляхом зміни системи фінансування і управління почати стимулювати заклади вищої освіти до розвитку.
До кінця року подамо ряд проектів-актів по зміні фінансування, держзамовлення у вищій освіті, засноване на показниках якості.
Зокрема, ми хочемо, щоб на фінансування закладів впливали показники працевлаштування випускників, якість наукової діяльності університету, присутність у міжнародних рейтингах тощо.
– А можете пояснити – от я, наприклад, студент в університеті. Що це мені дасть?
Чому ви як студент в таких поганих умовах? Бо, незважаючи на те, що ми витрачаємо на вищу освіту близько 20 млрд грн, вона недофінансована.
При цьому, якщо ми подивимося на вартість підготовки одного студента – в університеті у Львові й у Києві на одну спеціальність вона може бути різною.
Чому? Пояснити складно. Просто так історично склалося.
Але цієї суми недостатньо. Фактично з коштів, які ідуть на університет з держбюджету, нічого не залишається для розвитку освітнього простору.
Тому в нас такі погані лабораторії, тому такі погані корпуси. Там, де ви бачите непоганий простір – це певні кошти зі спецфонду, які сам університет шукає.
Інше питання, що наша система не дає можливості нагороджувати кращих викладачів.
Ви як студентка будете лише сподіватися, що до вас прийде мотивований викладач. Але фінансових стимулів мотивувати кращих у нас немає.
Зараз діє фіксований формат оплати праці викладачів, зав'язаний на кількості студентів.
Є норматив, який каже, скільки має бути студентів на одного викладача. Це дивно, бо це як мінімум призводить до того, що природна мотивація викладача – не відраховувати найгірших студентів.
"Якщо я відрахую цього студента, який не ходить на більшість пар, то втрачу частину зарплати".
Тому зміна системи фінансування має призвести до того, що:
а) критерії якості університету, які ми як міністерство маємо відслідковувати, будуть враховуватись при розподілі видатків держави, вони будуть стимулювати кращі університети
б) буде впроваджена система, яка дозволить кращих викладачів винагороджувати за їхніми результатами.
Якщо ви дійсно класний викладач, мали стажування за кордоном і хочете викладати, наприклад, в Могилянці – ми маємо мати можливість дати вам кращу зарплату, ніж тому педагогу, який просто відбуває лекції.
Інше питання – управління. Наша мета: аби ректор був справжнім менеджером, якого держава наймає, щоб управляти закладом вищої освіти, і може вимагати від нього певних показників якості.
Тому в контракті кожного ректора має бути чіткий перелік KPI (Key Performance Indicators – ключові показники ефективності – УП), які він має досягати.
МОН має моніторити, чи дійсно це робиться, чи університет досягає своїх стратегічних цілей, чи ректор виконує KPI, і чи це ефективний ректор чи ні.
– Якщо ректор виявиться неефективним, міністерство зможе розірвати контракт?
– Так. Модель зміни системи управління презентуємо трохи пізніше, почнемо з фінансування.
– Зараз є автономія у вишах, вони обирають собі ректорів.
Ми неодноразово чули про випадки, коли колективи обирають ректорів так, аби зміни їх не зачепили.
Чи плануєте ви якось давати цьому раду?
Ми дискутуємо щодо кількох різних моделей. Коли приймали Закон про вищу освіту, це був 2014 рік, міністерство досі мало шлейф Табачника. Усі хотіли зробити максимум, щоб заклади вищої освіти стали незалежними від МОН. Тому вибори були важливим інструментом на той час.
Пройшло п'ять років, і ми бачимо, що дуже часто вишівська спільнота, студентство не настільки активні, як би цього хотілося, і серйозно не впливають на вибір керівництва університету.
Часто обирають тих самих, які працювали і до цього десятки років.
Тому інструмент виборів ректора слід переосмислити і думати, які запобіжники можна впровадити, аби одні й ті самі ректори, які дуже часто не є ефективними менеджерами, давали можливість іншим спробувати свої сили.
– А якщо говоримо про якість навчальних програм?
– Якість програм залежить суто від університету.
– Так, але від студентів іде запит, у тому числі до МОН, що вони хочуть хорошу освіту.
Часто буває, що студенти прийшли в університет і побачили там застарілі навчальні програми, які дають набір навичок, з якими ви не вийдете успішно на ринок праці.
– Тут ми повертаємося до фінансування. Щось має мотивувати університети сучасні програми впроваджувати. Гроші – дуже потужний стимул. У формулі, яку буде подавати Міністерство, одним із критеріїв, індикаторів успішності університету буде працевлаштування випускників.
Ми закладаємо в бюджет наші плани на наступний рік, де працевлаштування випускників буде одним з індикаторів, який визначатиме об'єм фінансування закладів вищої освіти.
Якщо університет випускає випускників, які потім без проблем працевлаштовуються в кращі компанії, є популярними серед хороших роботодавців і це відслідковує система, ми бачимо, що цей університет має класні програми, які відповідають умовам ринку праці, тут хороші викладачі, це показник якості.
Зараз є багато університетів, які вже мають сучасні програми. Але, на жаль, це не поширена практика.
***
– Днями ви зустрічалися з науковцями у цьому кабінеті, бачила ваше фото в Антона Сененка. Чи це означає, що наука буде одним з пріоритетів і науковці, які займаються пушем науки, можуть бути спокійні й активно включатися до вас у роботу?
– Про Антона і компанію.
Мені дуже імпонує активна команда людей, які просувають зміни, які часто критикують міністерство, і часто заслужено.
Вони є драйверами змін, я просто хочу бути з цими людьми в неформальному спілкуванні, чути їхні ідеї. Бо вони користуються тим, що ми напрацюємо.
Я б хотіла, щоб наука була пріоритетом не лише для нас, а й для уряду. Потужна наука драйвить економічний ріст, інноваційний розвиток країни. Якщо ми справді хочемо зростати, без науки буде складно.
Думаю, налаштування уряду таке, щоб це був інноваційний науковоємкий хід розвитку країни.
Мені дуже важливо, аби молоді науковці мали такі умови роботи тут, аби не виїздили за кордон. А якщо виїздили, то на якесь наукове дослідження, стажування, і поверталися додому.
Політика уряду має бути спрямована на те, щоб не говорити голослівне: "Розвиваємо науку", а казати: "Друзі, наш стейкхолдер – молодий дослідник чи дослідниця, і ми хочемо створити максимум умов для них".
Починаючи від того, щоб у цієї людини були можливості багатоканального фінансування для своїх наукових колективів, завершуючи максимально дебюрократизованими процедурами проведення досліджень. Будемо створювати такі умови.
– Коли ми говоримо про реформування науки, не можемо оминути питання імітації науки, коли за наукові дослідження видають те, що насправді ними не є, за плагіат у науці тощо.
Чи буде це у вас в пріоритеті? Як ви працюватимете з НАЗЯВО, яке зараз перезапускається?
– Це повноваження Нацагентства, яке має формувати таку політику, яка упереджувала б будь-який плагіат, тому перша скрипка в них.
Але ми готові бути партнером у цьому процесі.
Нам важливо відійти від імітації і припинити фінансувати те, що наукою назвати не можна.
Тому процедура атестації наукових напрямів у вишах, яка розпочалася зараз, є дуже важливим інструментом оцінки того, що ж відбувається в закладах вищої освіти. Хоча над самою процедурою ще також треба попрацювати.
Хочемо скликати Нацраду з питань науки й технологій, зустрітися, поговорити, з яких кроків почати, аби реформування науки було не лише на словах.
– Як вам як міністру, що підтримує академічну доброчесність, працюється з головою комітету з питань освіти та науки Сергієм Бабаком, чий плагіат доведений?
– Стосовно цієї історії має сказати слово НАЗЯВО. Тому не можу коментувати.
Але з тієї співпраці з Сергієм, яку бачу, є готовність бути партнерами і допомагати в речах, які хоче розвивати міністерство. Мені потрібен активний партнер в Комітеті освіти, і наразі Сергій таким і є.
– Коли можемо говорити про конкретні терміни конкретних рішень? Ви сказали, що опрацьовуєте кілька моделей по вищій освіті і профтехосвіті.
– Готуємо план для Уряду. За законом, маємо його презентувати не пізніше початку жовтня.
У нас є чіткий дедлайн – максимальна кількість рішень, у тому числі законодавчих, має бути зроблена до кінця року.