Зараз країна перебуває в очікуванні введення воєнного стану. Після тарану, обстрілу та захоплення українських кораблів у Керченській протоці російськими військовими, Рада національної безпеки і оборони України рекомендувала ввести в країні особливий стан на 60 днів. Верховна Рада розглядатиме це питання 26 листопада о 16:00 на екстреному засіданні.
В такій ситуації потрібно розуміти, як боротись із стресом. Особливо, коли йдеться не про дорослих. Тому ми збираємо коментарі і поради психологів, як батькам максимально зберігати спокій самим та допомогти впоратись з напругою дітям. Перший коментар від дитячого і сімейного психолога Світлани Ройз.
Я писала цей матеріал – як говорити з дітьми про тероризм – кілька років тому. Зараз контекст інший. Але важливі дії і наші реакції і в разі введення воєнного стану – незмінні. (Дитині ми можемо сказати: “У нашій країні біда. І зараз величезна кількість дорослих думають і роблять усе можливе, щоб ми були в безпеці”). Акцент у розмовах з дітьми – на безпеці.
Базова потреба будь-якої людини – потреба в безпеці. Тільки відчуваючи безпеку, дитина дозволяє собі досліджувати світ, віддалятися від батьків, дорослішати. Вибити опору – відчуття безпеки – означає позбавити людину життєвості. Різниця дорослого і дитини – сила і досвід, реакцій, дій. Можливість усвідомленого вибору цих реакцій і дій.
Ми не можемо вплинути на світ – ми можемо вплинути на себе у світі і на те, яку ми формуємо проекцію у внутрішньому світі своєї дитини. Ми зіткнулися з тим, що в сучасному світі, на жаль, є тільки ілюзія безпеки, але ми можемо стати безпечною опорою в житті дитини. Важливо, щоб у зовнішній нестабільності була хоча б наша внутрішня стабільність.
За будь-яких складних подій і тем дитина намагається на нас покластися. Важливо, щоб ми змогли впоратися зі своєю тривогою і вмістити в себе напругу дитини. Внутрішні слова і образ: я впораюся, я дорослий, я розміром від землі і до неба та широкий, як океан – дуже великий, – можуть стати помічниками.
Теракт – це завжди несподіванка. Це завжди травматизація. Будь-яка дія, що має загрозу життю, цілісності, безпеці, впливає на всі наші внутрішні структури – тіло, емоції, самооцінку… Теракт покликаний вибити нашу звичну і раціональну опору та спровокувати ПАНІКУ, ступор АБО АГРЕСІЮ І ПОМСТУ.
Будь-яка новина, пов’язана з “життям і смертю”, впливає на нашу найдавнішу частину – рептильний (рептілійний) мозок. Вона відповідає за виживання і швидке реагування. Давнім рептиліям потрібно було вижити – відібрати їжу, завмерти, відбитися від небезпеки. Вони не вміли говорити, будувати плани й співпереживати. Як тільки включається ця частина мозку, ми перестаємо раціонально мислити. Ми або метушимося і панікуємо, або впадаємо в ступор, або проявляємо агресію і нетерпимість.
У цей час ми, на жаль, не усвідомлюємо, що відбувається. Усі панічні вкиди розраховані на це, усі теракти провокують у нас стан травматизації – постійна напруга та відчуття тривоги й паніки. Якщо ми знаємо, що це усвідомлені дії – наша задача позбавити терористів задоволення – не спровокувати. Усіма силами зберегти відчуття стабільності.
Будь-яка дитина будь-якого віку перебуває в контакті з почуттями дорослого. Навіть якщо ми нічого не говоримо, але хвилюємося, дитина “втягується” в нашу воронку. Чим активніші емоції, тим важливіша раціоналізація – пояснення.
Дитині до двох років можна просто говорити (навіть подумки) “Я з тобою. Ти в безпеці. Я впораюсь. Я можу подбати про тебе і про себе”. Дитину важливо обіймати або хоча б торкатися до тіла, важливо, щоб ніжки дитини й спинка відчували опору.
Дитині до 10 років можна сказати: “Мама / тато засмутилися, бо дізналися новини. Далеко (важливо дистанціювати дитину від події) кілька (важливо визначити кількість) людей, які дуже зляться, зробили іншим боляче. (Вони вчинили погано, пошкодивши, зруйнувавши, зробивши боляче). Зараз багато людей піклуються і виправляють те, що можна виправити. Дуже шкода постраждалих … Ми можемо про них (подумати, помолитися, побажати чогось доброго, поставити свічку, покласти квіти). Але ми в безпеці. Тато і мама поруч з тобою. Ми про тебе дбаємо і будемо дбати”.
Дуже важливий акцент: від того, що у світі є група жорстоких людей, сам світ не поганий. І більшості людей можна довіряти.
Звичайно, якщо дитина зовсім не ставить запитань, ми обмежуємося короткою фразою. Якщо дитина поставила запитання – коротко відповідаємо, чекаючи наступного запитання.
Відповідати на запитання дитини обов’язково. Якщо відповіді в нас немає, її важливо разом зі старшою дитиною шукати в інтернеті, в авторитетних знайомих. Говорити можна тільки зі стану своєї дорослої стабільності. Дитині будь-якого віку небезпечно дізнаватися про трагедії з телевізійних новин. Кордон між фантазійним (екранним) життям і об’єктивною реальністю розмита. Багато дітей переносять усе, що бачать на екрані, у свій внутрішній світ. Для них це може бути позамежним навантаженням.
Поговорити про те, що робити в екстремальних ситуаціях, привід уточнити: знає чи пам’ятає дитина свої прізвище, адресу, телефон.
Слова, які важливо чути дитині:
Зараз ми в безпеці. Я і багато людей зробимо все, щоб ми були в безпеці. У всіх своя доля і своє життя. Я вірю в твою та нашу щасливу і добру долю. Поганих людей набагато менше, ніж хороших. Давай згадаємо тих, хто тебе любить, і тих, хто про тебе піклується.Важливі дії:
Якщо є можливість дій – подумати, яка допомога, які посильні дії-можливості є в цій ситуації.
Грати. Лімбічна система мозку – активна під час страху та гри. Нехай у дітей там буде гра. Обіймати: кожен раз обіймаючи дитину, ми створюємо навколо неї додаткові кордони безпеки. Дозволити, якщо це необхідно, проявити напруга тілесно – побігати, пострибати, покричати. Малювати й розмальовувати мандали (малювати в колах), описувати долоньки, стопи, усе тіло, розмальовувати розмальовки з широкими межами – усе це допомагає повертати відчуття кордонів. Вибирати матеріали, над якими можна відчувати контроль – пластилін, глина, хлібний м’якуш, кінетичний пісок, тісто, малювати олійною пастеллю або восковою крейдою. Використовувати обривну аплікацію (руками рвати кольоровий папір на дрібні шматочки і з цих шматочків за допомогою клею-олівця робити колаж). Малювати олійною пастеллю на темному папері. Стрибати, масажувати ніжки. Робити дихальні вправи (видих довший за вдих) – свисток, флейта, мильні бульбашки, кульки. Малювати – майструвати будиночки, робити істот з будиночками на спинках (наприклад, равликів), грати зі сірниковими коробками. Фантазувати – малювати, моделювати, створювати уявний чарівний безпечний світ. Якщо зараз немає можливості трансформувати страх, створити для нього сейф – скриню, папку. Намалювати, покласти в “надійне місце”, міцно-міцно закрити. (Це дає тимчасовий перепочинок від страху). Створювати образ Зберігача (чогось більшого, ніж просто людина), Ангела, чарівного-провідника, Собаку тощо. Говорити щиро. Грати з водою. Уявляти воду, водний простір, спостерігати, як бурхливі хвилі трансформуються в баранці, малювати водний простір (нехай цей малюнок буде динамічним – починаємо з сильних хвиль, які поступово заспокоюються, тримати руки під водою, поступово зменшуючи натиск, тарабанити по воді долонями, знижуючи інтенсивність).
32 міні-практики для дітей (і дорослих) для повернення опори, стабілізації у разі психологічної травми і просто для ресурсу.
1. Простий спосіб безпечно повертатися “в себе” – обмальовування долоньок і будь-які ігри з долоньками. Відбиток долоні – це перша ідентифікація малюка. Перші відбитки брудної дитячої долоньки на шпалерах – це перше “Я є в світі”. Відбитки в тісті, глині, піску, будь-якій крупі, на папері. Вирізання, розмальовування долоньки – це відчуття і заповнення внутрішньої території. Долонька – як мандала, що повертає і зміцнює “Я”.
Долонька – уособлення всього тіла дитини. А потім – і її самості. Коли нам потрібно допомогти дитині повернути можливість кордонів і одночасно безпечного контакту – ми для неї придумуємо ігри, де долоньки різних діток могли б стикатися, плескати, торкатися одна одної. Де пальчики могли б вітатися, де вони торкалися б один до одного ребром, тильною стороною, всією поверхнею. (Тут чудова ідея Предрага Скакіча)
2. Дітки, які пережили травматичний досвід, можуть не допускати дотиків, боятися фізичного контакту. З ними можна і потрібно – намалювати “пряничену людинку” і її розмальовувати. Іноді з підлітками ми описуємо контури тіла на шпалерах, можна купити промислові іграшки, на яких можна малювати й потім змивати намальоване.
3. З дітьми обов’язково ліпити – з глини, тіста, гірше – пластику і пластиліну. Ліплення трансформує напругу, знімає затиски, дає відчуття контролю (що важливо для тих, хто втратив контроль над ситуацією, життям, реальністю), ліплення корисне за будь-яких психосоматичних хвороб.
4. Кожен раз, коли ми щось “творимо” – ми створюємо – повертаємо себе. Лялечки з ниток, прості мотанки, людинки з поролону (або з губок для миття посуду), виліплювання лялечок і фігурок з тіста-глини – все це дуже дієва терапія.
5. У разі, якщо дитина почала поводитись, як дитя більш молодшого віку (так підсвідомість намагається повернути безпеку). Якщо в руках у дитини виявиться щось, що “менше” її, щось, що сприймалося б як дитина більш молодшого віку – лялечка, маленька машинка, іграшковий звір, навіть клубок ниток – сама дитина автоматично переміщається в дорослішу позицію.
6. Дітки, які пережили травматизацію, часто перестають відчувати контакт ніжок з землею (втрачають опору, приземленість). З ними добре грати (малювати, ліпити, пританцьовувати) у квіти й дерева – приділяючи увагу корінню і міцному стовбуру.
Іноді ми граємо у “вирощування велетенських ніг” – уявляючи, що ноги стають величезними і міцно утримують в рівновазі, не даючи розгойдуватися від вітру (вітер – це метафора змін, подій, на які ми вплинути не можемо), чим яскравіше ми представимо (намалюємо, промасажуємо) ці велетенські ноги, тим сильніший ефект. Спати краще укладати таких діток теж, даючи опору ніжок (наприклад, класти під ноги скручений у валик рушник).
7. Діти, які пережили травматизацію, намагаються все контролювати. З ними важливо говорити про плани, складати розклад, робити колажі мрії тощо. Важливо пам’ятати, що в практиках вони не закривають очі, боячись послабити контроль. Багатьох дорослих дратує, що вони весь час щось крутять у руках (гублячи і ламаючи :–). Щоб зняти напругу в ручках, одночасно послабити контроль і повернути безпеку – потрібно дати дітям в руки масажне кільце, еспандер, хлібний м’якуш, кульки, наповнені борошном (крохмалем).
8. Щоб обережно доторкнутися до теми страху, дати дитині відпочинок і контроль над страшними спогадами й снами, можна спорудити (намалювати, виліпити, зробити з коробки) сейф для страшних спогадів. Не називаючи спогади – дати метафору – просто зім’яти папір або взяти темні аркуші паперу, камені, шишки і скласти їх у сейф. Ключ від нього буде або в дорослого, або в самої дитини. Зробити з сірників і різнокольорових ниток “ловців снів” або вирізати ажурну сніжинку, яка, як фільтр, вбирала б страшні образи, не підпускаючи їх до дитини.
9. Вирізати з паперу ангела. “Якщо я зіткнувся з досвідом, в якому батьки, інші дорослі не можуть мене захистити – я шукаю опори в чомусь, що більше, ніж людські можливості”. Наприклад, універсальний символ – ангел. Його можна назвати (роблячи його більш живим і особистим), повісити над ліжком, на стіні … зробити гірлянду з ангелів. (Я дуже люблю Ангела Фаворського.)
10. Дитинка шукає притулку в “спочатку безпечному місці” – матці. З дитиною корисно робити халабуди, будиночки, грати у хованки, така дитина любить перекриватися ковдрою або простирадлом. Мені дуже подобається тілесна практика “колиска”, яка і повертає контур безпеки, і дає ресурс – дорослий сидить на підлозі, обіймаючи дитину перед собою, за спинку (обхоплюючи ногами і руками), трохи погойдуючись і шепочучи щось тепле на вушко.
11. Будь-яке малювання і роблення будиночків повертає відчуття кордонів (але дуже обережно – якщо відомо, що будинок дитини зруйнований).
12. Тілесна гра – “Кнопка радості”, для безпечного повернення контакту з тілом. Дитина, не кажучи партнеру, придумує звук (пісеньку). Задумує місце на тілі – кнопку, яка б, якщо до неї доторкнутися, включала б цей звук. Партнер по грі, м’яко торкаючись до тіла, повинен знайти цю кнопку. Потім дитина шукає кнопку, яку загадав партнер.
13. Крило ангела (у дорослій версії – рука друга). Коли дитині потрібно відчути безпеку, відсторонитися від великої кількості людей, відчути підтримку – можна покласти праву руку на ліве плече. (Так позначається особиста територія і виникає відчуття дотику друга до плеча).
14. Сумне деревце. Дітки часто не можуть попросити про підтримку і пояснити, що їх турбує. Якщо дитину “перетворити” на деревце, яке ображено, пошкоджено, сумує – і запитати, що для нього зробити - поставити опору-паличку (себе), підв’язати гілочку (погладити по ручці), полити (погладити зверху вниз), поставити паркан (стати навколо) – дитина отримає необхідний ресурс.
15. Дітки в стані тривоги можуть боятися малювати щось на “вільну тему”. Їм можна давати розмальовки з чіткими “жирними” кордонами. Можна з ними малювати всередині паперової тарілки, малювати нестандартними “пензликами” – спонжиком, ватними паличками, зубними щітками. Наступний етап – капати акварельною фарбою на вологий папір. Потім – обводити висохлу форму, придумуючи, на що ця форма схожа.
16. Використовуємо метафору рослини, що пускає коріння в новому місці.
Творимо казку, малюємо картинку, ліпимо з пластеліну-глини, використовуємо природні матеріали й “пожвавлюємо” їх наліпками-очима або малюнками: про Зернятко, Квітку або Деревце, яке пересаджують в інший горщик – його переносить вітер, перевозять рідні за собою, щоб доглядати й піклуватися. Або насіннячко саме вирушило подорожувати. Казка про те, як деревце придивляється до нового “ґрунту”, розглядає, хто росте поруч, пускає коріння, приживається і з часом починає цвісти, до нього прилітають друзі-птахи, прибігають звірі…
Якщо дерево, за словами дитини, відчуває себе незатишно і небезпечно, запитуємо – що б йому допомогло: можливо, паркан, ангел або фея дерев, дорослий друг. (Можна після практики підійти до реального дерева, пов’язати стрічку, обійняти його, погладити.)
17. Дітки, які пережили стрес, капсулюються в минулих травматичних подіях. Вони ніби-то відокремлені від реальності. Повертаємо їх у теперішнє грою “лінія життя”. Цю практику можна робити тільки тоді, коли в дорослого є запас часу і ресурсу.
Ниточкою або довгою стрічкою викладаємо рівну лінію. (Ідеально використовувати гірлянду з вогниками.) Залежно від того, скільки дитині років – ставимо на лінії яскраві предмети (можна взуття) – через кілька кроків один від одного. Кількість відміток за кількістю років + 1 (через рік від реального віку) +1 через 5 років від реального віку. Лінія з ниток повинна бути набагато довшою, ніж позначки віку.
Дитина стає на першу “зарубку” – ми їй нагадуємо, що це точка, де їй усього рік. Там малюк тільки починає ходити. (Дитина може сісти, попроситися на ручки, обов’язково обіймаємо її, якщо вона попросить. Можна навіть дати попити води з трубочки.) … У міру просування по лінії, дитина розпрямляється. На кожній зупинці говоримо щирі слова. “О! Ще один рік! Як я тобі радий. В цьому році ти стала… (говоримо про якесь досягнення)”.
Обов’язково трохи довше постояти на позначці реального віку … А потім дитина робить крок у “майбутнє” – батько каже: “О! Ти будеш таким щасливим дорослим”. Можливо, підхоплює на руки і “літає” над ниткою.
Для дітей, які вміють читати, можна розкладати на відмітках років папірці з побажаннями або ресурсними словами. Простіший варіант – намальовані крейдою “класики”. Дитина стрибає в клітинку віку. У цьому осередку її чекає перевернутий листок з малюнком, словами, сердечком, сюрпризом, який потрібно відкрити. Останній осередок – намальовані радісні символи. (Ще секрет: це дивовижна гра для Дня Народження.)
18. На обличчі людини будь-якого віку, яка пережила травматизацію, може застигати маска. (Постійне байдуже або вираз обличчя, застиглий в одній емоції, що складно визначити). Будуть корисні будь-які “пластичні” ігри.
А.Можна почати з розминання справжнього шматочка пластиліну. Потім, “перетворюємо” дитину на пластилін. З її мордочки “виліплюємо” різні форми (смикаємо щічки, просимо надути щоку…)
Б.Граємо в конкурс “кривляк”. Корчимо разом з дитиною лице.
В.Маски. Використовуємо готові, вирізаємо, розфарбовуємо. Дитина вибирає маску своєї “сили” – ходить, говорить, жестикулює з цієї ролі. Потім одягає маску “слабкості” (наприклад, страху). Каже від імені цієї маски. Потім, знімає маску. У кінці роботи ми запитуємо: “Коли б тобі була в нагоді перша маска? Як вона може допомогти другій масці?”.
Г. Стаємо акторами й робимо маленьку постановку будь-якої казки. Найпростіші – “Ріпка”, “Рукавичка”.
19. У людини, яка пережила важкий досвід, часто виникає відчуття неможливості радості в майбутньому і “зради” перед важкою подією або іншими постраждалими людьми, велике відчуття провини й опір дозволити собі навіть трохи задоволення.
Нам важливо допомогти діткам знову дозволити собі радість. Не відчуваючи провини перед минулим або тими людьми, кому складніше. Робимо сюрпризи близьким. Фокусуємо увагу на досягненнях (записуємо, малюємо їх), відзначаємо, що було хорошого за день. Придумуємо свята. Наприклад, свято застилання ліжка, свято збивання подушки, свято мильної піни на щоках, свято вмивання, зубної щітки. Спеціально роблю акцент на “тілесності”. Часто травмовані діти або починають дуже ретельно митися, або уникають теми миття, чистоти, дотиків до тіла.
20. Дитина часто “зависає” в минулому, перестаючи звертати увагу на поточний день, досвід важкого минулого переносить у реальність. Її погляд нібито звернений усередину. Показуємо дитині “плин часу” і фіксуємо на кожному дні, пожвавлюємо почуття. Наприклад, кожному дню дається певний колір. Припустимо, середа – червона. Протягом дня шукаємо червоні предмети, їмо червоні продукти, самі використовуємо червоний колір в одязі, аксесуарах.
21. Для фіксації на теперішньому часто граємо в гру “ти де?”. Ставимо несподівано, у будь-який час дня, запитання “ти де?”. Відповідь має починатися зі слів “я тут!”, і далі кілька пропозицій про це “тут” з описом різних модальностей – аромат, слух, тілесність, смак … (“Я тут. У кімнаті, сиджу на м’якій подушці з комп’ютером на колінах, їм солодку ягоду”).
22. Для стабілізації стану, для повернення опори, для зняття тривоги дитині потрібно більше інформації і зовнішня “передбачуваність”. Тобто чіткий розпорядок дня і будь-яка структура. Те, що можна запланувати – плануємо. Обов’язково попереджаємо про зміни в планах. Зробити разом розклад, прикрасити його, доручити дитині стежити за виконанням задуманого – уже хороша практика.
23. Багато діток потребують багато розмов, але уникають контакту. Ця маленька практика підходить і для сором’язливих дітей, і для адаптації до нової групи. Вирізаємо з паперу гірлянду-людинок, що тримаються за руки. Можна намалювати мордочки, можна написати імена друзів, родичів, дітей з групи. Так ми створюємо метафору з’єднуваності – “ми разом”.
24. Для зняття напруги, розслаблення, трансформації фіксації на одному переживанні, стані, події капаємо акварельною фарбою у воду, розглядаємо візерунки на воді, спостерігаємо за тим, як розчиняється фарба. Добре, якщо потім з дитиною протанцювати, прожити пластикою тіла рух фарби у воді. Нехай дитина своїм тілом покаже рух хвиль фарби.
25. Ще одна проста, екологічно “оживлювальна” техніка, допомагає зняти заборону на фантазію і відчування. Травмовані люди заморожують чуттєвість – якщо я дозволю собі відчувати, разом з радістю проявляться страх, біль і злість. А також створити метафору “багатоваріантності”. (Ще ця техніка допомагає в роботі з невротичними запорами). ВІДБИТКИ. Занурюємо пальчик у фарбу або буряковий сік. Ставимо на лист кілька відбитків пальчика. Запитуємо, що потрібно домалювати, щоб вийшли порося, заєць, лебідь, рибка…
26. Малюємо на темному або чорному папері крейдою, пастеллю, гуашшю. Будь-які теми. (Цей метод допомагає у трансформації тривоги, виводить “на поверхню” страх, що закапсолювався. З темряви невідомого, минулого, страшного виступає щось нове-барвисте. Метафора: з темряви ночі народжується нове життя-день.
27. Вульгарний досвід складно відпустити. Людина, яка пережила травму або втрату, може починати “чіплятися” за те, що вважає важливим і дорогим. Нам потрібна метафора “відпускання з радістю” – КУЛЬКИ. Відпускаємо в небо кульки, пускаємо кораблики по річці тощо.
28.Повертаємо ідентифікацію. Робота з ім’ям. Ресурс. Пишемо у стовпчик букви імені. На кожну букву імені згадуємо якусь ресурсну якість. Наприклад ВАНЯ – Винахідливий, Акуратний, Ніжний, Яскравий.
29. Часто дитина, яка пережила складний досвід, стикається з підвищеною турботою та увагою – з тим, що дорослі за неї багато роблять. Така дитина стає інфантильнішою, пасивною. Важливо не провокувати в дитині “вивчену безпорадність”. Кожна зроблена саме нею дія дає ресурс для її майбутнього.
Чи не робимо за дитину те, що вона може робити сама? Коли дитина каже: “Не можу! Не вийде! Допоможи!”, коли ниє і ухиляється від дії – граємо у гру “Перетворюємося на суперменів”. “Зараз я тебе, а ти мене перетворюєш на суперменів. Потрібно тільки з’їсти (цукерку, ягоду, вітамінки, випити сої, морс ….). У тебе будуть якісь надздібності? У мене – переносити предмети. Дивись – я переношу цю корзину з білизною у ванну. А у тебе – давай, швидкість. І ти швидко зможеш йти! (Встати з ліжка, одягнутися, поїсти …)”.
30. Часто підсвідомість дітей переносить їх у той вік, коли вони були щасливі й жили у відчутті безпеки. Вони починають поводитися, як малюки, сюсюкатися, проситися на ручки. Ми граємо з дитиною в “малюка”, даємо енергії-сил її дитячій частині – а потім “перетворюємо” її на дорослого. Даємо дитині можливість командувати – скільки кроків йти (гра “Велікани-ліліпути”), стаємо в неї помічником на кухні, даємо їй можливість вибирати маршрут прогулянки (можна навіть дати руль-кришку від каструлі в руки).
31. Закономірний етап –
Агресія – шукаємо способи екологічного проживання. Клацати бульбашками упаковки, битися подушками, збивати кеглі, забивати “цвяхи”.
Страх гучних звуків – ігри з оплесками, музичні інструменти.
Страх дотиків – уявляємо, що дощить. Спочатку дощ стукає по долоньках дитини (подушечками пальців стукаємо по долоньках), потім – по всьому тілу. Дощик може бути різної сили.
32.Стрибки. Тривожні діти інтуїтивно вибирають для себе ігри зі стрибками. Їм важливо стрибати на батуті (замість батута вони однаково виберуть ліжко :–). Стрибки знімають напругу, дають можливість відчути опору на стопи, “невагомість” під час стрибання впливає на стовбурові структури мозку. Замість заборони стрибати, можна створити “спеціальні місця для стрибання”. Наприклад – “тут можна стрибати на одній нозі, тут на двох…”.
Потрібно враховувати, що дитина проситиме грати або читати те, що їй важливо і цілюще, кілька разів. Дорослий терпляче і радісно грає і читає :–) Дитина не гратиме у гру, що викликає у неї емоції, з якими вона не готова впоратися. Ставимося до цього з повагою і не наполягаємо.