У школі вигадали провести якесь свято і попросили батьків долучитися до організації. Батьки долучилися, але неохоче, а деякі взагалі відмовились.
Або
учитель зібрав батьків, аби обговорити, що вони можуть зробити спільно. Обговорили, придумали, але так нічого і не організували.
Як уникнути таких ситуацій? Як перетворити шкільне життя у співпрацю між усіма його учасниками? Як досягти того, щоб усі робили щось із задоволенням, а не тому, що їм делегували певний обов’язок?
У цьому може допомогти метод фасилітації. Як це робити, продемонструвала фасилітаторка Зоя Зінов’єва під час міні-EdCamp у селі Рокосово на Закарпатті.
“Фасилітація – допомага групі бути продуктивною. Скільки часу ви проводите на педагогічних нарадах? Скільки витрачаєте на те, щоб з кимось про щось домовитись? Це багато часу. Що відбувається? Ми збираємось, обговорюємо – часом добре, часом не дуже добре. І не завжди домовляємось про те, що буде далі. Хто відповідає за рішення?”,
– говорить Зоя Зінов’єва.
Можливий і інший варіант: учитель збирає батьків, аби обговорити план заходів на найближчі дні, а вони думають: “Знову треба щось робити, здавати гроші, вирішувати якісь проблеми”.
“Це, звісно, перебільшення, але подбіне може статись. Хоча, звичайно, часто є кілька активних батьків (і це чудово, що на них можна покластися). Але тут теж може статися перепона: коли в них є свої ідеї, які важко узгодити”.
Саме для того, щоб спростити процес узгодження і перетворити спільні активності на щось цікаве для всіх – потрібен метод фасилітації.
Під час фасилітації у Рокосово, Зоя запропонувала нам подумати, що ми (батьки, вчителі і шкільна адміністрація) хочемо і можемо зробити разом, щоб виховати здорову і щасливу дитину.
Це приклад, тема фасилітації може бути будь-якою (і не обов’язково такою широкою).
Крок перший. Сформулювати тему зустрічі. У ній обов’язково має бути дієслово “робити”. Тему не можна формулювати як “що ви думаєте про …”, адже це не призведе до результатів.
Крок другий. Запросити на зустріч усіх зацікавлених. Для цього є кілька шляхів. Якщо є люди, які, ви точно знаєте, заціквляться або будуть корисними на зустрічі, то їх можна запросити особисто. Наприклад, якщо ви хочете придумати, що робити для поліпшення здоров’я учнів, то можете особисто запросити вчителя фізкультури.
Водночас розмістіть запрошення на сайті чи дошці оголошень, розкажіть про зустріч у кожному класі, аби до неї змогли долучитись усі охочі.
Крок третій. На самій зустрічі люди мають об’єднатись у кілька команд по 3-5 людей.
Крок четвертий. Кожна людина записує на аркуші мінімум 8 ідей, що б він чи вона хотіли бачити в школі.
Чотири важливі моменти. По-перше, це мають бути якісь конкретні речі. Наприклад, не “покращити комунікацію між батьками і адміністрацію школи”, а “проводити щотижневі зустрічі батьків і адміністрації”.
По-друге, у кожному формулюванні має бути дієслово. Наприклад, не “літературні читанні”, а “організовувати літературні читання”.
По-третє, потрібно писати все, що хочеться, не думаючи про обмеження.
По-четверте, якщо ви вчитель чи батько, потрібно ставити себе на місце дитини і замислюватися, чи буде це цікаво і корисно для неї.
Крок п’ятий. Групі потрібно обрати десять ідей і кожну написати великими буквами на окремих аркушах.
Крок шостий. Ідеї всіх команд потрібно прикріпити на дошку чи стіну. Потім їх потрібно об’єднати в кілька окремих хмарок (стовпчиків). У хмарки об’єднуються тематично схожі ідеї. Наприклад, дві ідеї “проводити Pizza Day для учнів учителів і батьків” та “орагнізувати кіноклуб” можна об’єднати в хмарку “Спільне дозвілля”. Для зручності кожній хмарці дають якусь назву. Цей процес називається хмарковими технологіями.
Крок сьомий. Коли всі хмарки сформовані, кожній людині потрібно написати свої ім’я і прізвище на двох маленьких аркушах (це можуть бути стікери, які зручно клеїти). Перший аркуш треба наклеїти біля хмарки, таким чином обираючи тему, в якій людина хоче працювати. Другу – біля проекту, яким би вона хотіла займатися.
Якщо людина не зацікавлена щось робити – то не клеїть свої імена до жодної хмарки чи проекту.
Крок восьмий. За допомогою попередніх кроків ви формуєте команди. Якщо до якогось проекту долучилися мінімум три людини – то їх уже може бути достатньо для реалізації. Якщо ода чи дві – то їх потрібно попросити знайти ще когось зацікавленого (не обов’язково серед присутніх).
Фото: автор – AlexLipa, Depositphotos
Люди в командах мають домовитись, хто буде координатором.
“Хто це такий? Не начальник,
– наголошує Зоя Зінов’єва.
– Координатор відповідає за те, щоб люди домовилися в найближчі десять днів зустрітися і обговорити, що команда робитиме далі. Правило лише одне: після першої зустрічі кожна людина має розуміти, з ким і коли буде наступна зустріч та навіщо”.
За узгодження дій відповідає координатор, проте результат проекту – відповідальність усієї команди.
Оскільки це неробочі проекти, то команди можуть рухатись у зручному для себе темпі – залежно від кількості вільного часу. Проте Зоя радить зустрічатись усім складом раз на два-три тижні та ділитись тим, хто що робив протягом цього часу. Якщо цього не робити, то люди можуть розслабитися і відкладати все на потім.
Особливість цього методу полягає в тому, що люди самі генерують ідеї і погоджуються взяти за щось відповідальність.
“Ми звикли думати категоріями, що ми щось придумали і комусь доручили. Та треба думати, чи це потрібно людині, якій ви щось доручаєте. Тому, коли ми щось придумуємо, то під час розробки мають бути всі, хто може бути зацікавлений”,
– каже Зоя Зінов’єва.
Окрім того, цей процес сприяє об’єднанню і розумінню, що всі роблять спільну справу. Ніхто не вважатиме, що щось зробила школа, всі казатимуть: “Це зробили ми всі разом”.
Вікторія Топол, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – william87, Depositphotos