Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/28958451.html
У коридорі неймовірний галас. У Кагарлицькій школі № 3 – час перерви. Кілька 11-класниць, по-святковому вбраних у білі блузки, фотографують одна одну на телефони (професійної фотосесії, яку мають зробити для випускного альбому, замало). А поряд молодші учні грають у настільний теніс. Хтось бігає. Хтось сидить на дивані посеред шкільної зали і теревенить.
У Кагарлицькій школі №3 діти вийшли на перерву
У великій школі на чотири поверхи навчається майже сім сотень учнів. Четверта частина з них щоранку доїжджає з довколишніх сіл. Одних забирає автобус, інших дітей привозять батьки. Вони знають, заради чого їдуть сюди: школа номер № 3 районного центру з населенням у 13 тисяч жителів є учасником передових освітніх проектів «Пілот-24» і «Навчай для України». І уже шостий рік учні навчаються за програмою «Інтелект України». А ще у школі є інклюзивні класи, тут вчаться діти з особливими освітніми потребами. У старших класах школярі мають мішане навчання, а два перші класи навчаються за пілотною програмою «Нової української школи».
Цього навчального року до педагогічного колективу школи долучилося четверо молодих фахівців: корекційний педагог та вчителі фізкультури, інформатики й географії – остання заради навчання дітей перебралася сюди зі столиці.
У Кагарлик Ірину Пупко «закинула» програма «Навчай для України», яка пропонує молодим спеціалістам викладати у віддалених школах. Для Пупко це теж новий досвід, який вона здобуватиме наступні два роки. Ірина стала однією з небагатьох учасників програми, кому довелося потрапити в містечко, а не в село.
Ірина Пупко готується до уроку географії
Ірина народилася у Львові. Після школи переїхала до Києва – вчилася на журналіста, а з другого курсу взялася ще й за політологію. Тепер паралельно з викладанням у школі продовжує навчання – на магістратурі з педагогіки середньої освіти в Київському університеті імені Грінченка.
– Якщо в нас паралель має нуль градусів, що це за паралель? – запитує вчителька у шестикласників. Її саму можна легко сплутати з ученицею: їй всього 21 рік, а на зріст вона не вища ніж 160 сантиметрів.
– Це екватор, – хтось вигукує.
– Якщо на нулі, як позначаємо? Напишемо – південна чи північна півкуля?
– Південну і північну, – відповідають наввипередки учні, повторюючи неправильну відповідь одне за одним.
– Нічого не напишемо, – виправляє їх учителька, – бо нема ані тої, ані іншої.
Вчителька географії показує школярам внутрішню будову Землі
– А ви бачили, як лава розтікається? – питає вона, побачивши в дитячих очах перші ознаки нудьги. Ірина відкриває свій ноутбук і вмикає хвилинне відео на YouTube. Діти захоплені.
– І ба-бах. Все. Я не знаю, хто до такого додумався, – усміхається Ірина.
Урок майже закінчився, пора підбивати підсумки.
– Хто що запам’ятав протягом уроку? – питає учнів.
– Дізналися, як лава знищує все на своєму шляху, – чути з кінця класу.
– Чорний? Зелений? – запитує, заливаючи окропом чай, директор школи Наталія Коваленко.
На посаді керівника школи вона вже шостий рік. Паралельно викладає школярам хімію. А ще невтомно шукає можливості для підвищення кваліфікації вчителів та покращення умов у школі.
– Коли нас обрали до проекту «Пілот 24», у нас з’явилися: інтерактивна дошка в кабінеті біології, комп’ютери, деякі меблі, ремонт, а найголовніше – навчання вчителів. Так, викладачі англійської змогли пройти спецкурси, організовані Британською радою. Інші отримали нові знання щодо мішаного навчання, способів формування навичок критичного мислення в дітей – перераховує вона минулорічні зміни.
Наталія Коваленко, директор школи № 3
Кошти на оновлення класів шукають, подаючи на різні грантові й спонсорські проекти. Якось Коваленко йшла до райради і почула розмову жінок: «А ви були в третій школі? Там так гарно».
Цього року обласний департамент освіти виділив гроші на парти для першачків. 93 учні, і на них – 25 парт. Директор каже, вже почала думати, як ділитиме на три класи, але інші 68 допомогли придбати за рахунок місцевого бюджету.
Вона жартує: якби мала вісім мільйонів доларів, то в кожному класі була б інтерактивна дошка, планшети й меблі. А ще новий освітній простір.
– А чому не відкриєте збір коштів на одній із краудфандингових платформ? – питаю.
– А що, як не вдасться все зібрати? Соромно буде.
– А ми нікому не скажемо, що не змогли зібрати, – намагається розвеселити директора Ірина Пупко.
– Отакої, будемо всіх просити підтримати наш проект, а потім нікому не скажемо?
І обидві сміються.
Справа, кажуть, не тільки в матеріальній базі. А й у вчителях, у першу чергу. Наталія Коваленко особисто стежить за різними тренінгами і програмами. Деякі відвідує і сама. Минулого року жінка навчалася в школі освітнього коучингу. Пишається, що звіт робила за новітнім методом.
– Тепер у нас педради не такі, що ми тільки «віщаємо», а фасилітаційні, – ділиться вона. – Це сучасний метод роботи в групах, де учасники разом досягають поставлених цілей.
Ще до ухвалення нового закону "Про освіту" школа організувала творчі лабораторії: з громадянської свідомості, екологічної освіти, безпеки і здоров'я, фінансової і комп’ютерної грамотності.
– Юрій Олегович та Віктор Васильович, наші інформатики, навчили нас комп’ютерної грамотності, бо в нас тут переважно безграмотність була, – сміється директор. – Вони з нами і google-форми вчили, і все, що хочете. Не завжди є потреба їхати кудись на тренінг, іноді це можна зробити власними силами.
Минулого року в школі проводили психологічні тренінги серед педколективу. Наталія Коваленко пригадує, як її колеги боялися відкриватися – навіть відповідаючи на запитання, чому обрали саме професію педагога.
– Бо були й такі, які вступали до педагогічного, щоб довести своїм колишнім учителям, «що я зможу і покажу, що я краща», а комусь хотілося самоствердитися за рахунок дітей. Але більшість просто щиро любить дітей, – підсумовує директор. І наголошує: вік – не завжди критерій успішності.
У її школі викладає чимало педагогів, яким понад 50 років, але вони відкриті й креативні.
– Проблема не у віці, – пояснює Наталія Коваленко. – Проблема в зоні комфорту: є вчителі, які не можуть вийти з-за столу до дітей. Вони цього бояться.
Ірина Пупко не боїться.
Коли вона тільки прийшла до школи, мала труднощі з дисципліною в класах. Учні перевіряли її реакцію на все, що злить інших вчителів: як реагуватиме на матюки, чи виганятиме з класу, що скаже, коли посеред уроку задзвонить телефон.
Утримати увагу підлітків нелегко. Але Ірина шукає варіанти. Одного разу навіть вилізла на вчительський стіл, але слухати себе змусила.
Тепер, каже вона, її учні вже знають: телефон має бути вимкнений, бо інакше лежатиме на вчительському столі.
Завоювати повагу учнів, говорить вона, можна тоді, коли вчитель із дітьми на одному рівні. Вона пригадує, що учні були вельми здивовані, коли виявилося, що їхня географиня знає відомих відеоблогерів і може в класі обговорювати, скажімо, новий ролик зірки YouTube Мар’яни Ро.
Також, зауважує вона, важливо не перетинати межу дозволеного. Педагог має бути моральним прикладом.
– Я їм кажу: «Я не курю, і я проти цього». Але не нав’язую, звісно, – пояснює Ірина. – Діти питають: «А Ви пробували?» – «Пробувала».
«Завоювати повагу учнів можна тоді, коли вчитель із учнями на одному рівні»
Успіх учителя, говорить Ірина Пупко, залежить від його підходу до навчання. На уроках школярі мають не лише слухати теоретичну частину, а самі брати участь у дискусіях та інтерактивних вправах. Так вони краще зможуть засвоїти матеріал. Хоч поки діти не завжди готові до нестандартних підходів.
Якось Ірина дала завдання своїм дев’ятикласникам зробити конспект параграфа в стилі «скетчноутингу» – методу візуалізації думок картинками. Наступного дня правильно виконав домашнє завдання один хлопець, решта просто переписали весь параграф, навіть не виділивши головне.
– Їх можна зрозуміти: вони так раніше ніколи не робили, але їх треба до цього привчати, – каже Ірина.
Вона пригадує: одного разу, як домашнє завдання, доручила подивитися кілька серій передачі про подорожі «Орел і решка». Учнів дивувало, що можна урок географії поєднати з переглядом програми.
Певний час молодій вчительці здавалося, що учні восьмого класу її ненавидять: не слухаються, не реагують на зауваження. А потім був урок, на якому вона дала їм побавитись різними камінчиками.
Увечері побачила в Instagram фотографію однієї зі своїх учениць із підписом: «Дякую за такий урок».
Хоч Кагарлик і місто, але розваг тут не так багато. Популярне місцеве кафе розташоване на трасі, яка веде до Черкас, тому в ньому постійно обідають водії вантажівок або мандрівники. На вигорілій вивісці ледь видно назву:«Мандарин». У меню піца, м’ясо, гарніри і навіть суші. Ірина не рекомендує їх брати. Зупиняємось на піці.
Вона розповідає, що молодим людям тут немає чим зайнятися. Але котрі справді хочуть чогось досягти в житті, не розчаровуються. Наприклад, самі організували кіноклуб у школі. А молода вчителька погодилась приходити й дивитись із учнями кіно. Фільми вони обирають самі. Наприклад, минулого разу був «Людина-павук». Надалі вона хоче привчати їх до чогось серйознішого, але все з часом.
Відсутність у Кагарлику не те що сучасних експозицій, а навіть затишної кав'ярні, де можна випити кави з тістечком, не засмучує молоду вчительку.
– Я каву не дуже й п’ю. А погуляти можна і в Києві. До нього тут близько, – говорить вона, усміхаючись.
Ірина викладає зараз у дванадцяти класах, це близько трьох сотень учнів. Вона каже, що якщо хоча б десять із них матимуть мотивацію, це вже буде результатом.
– Я зрозуміла, що хочу жити в класній країні і з класними людьми, – пояснює Ірина Пупко своє бажання взятися за цю справу. – А все починається, банально, зі школи. Їхні сім’ї я не можу змінити, але можу прийти до них на урок.
«Copyright © 2017 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»