Довідка “Освіта Нова”: Наталія Чуприна — професійний коуч, сертифікована ІКШ по стандартам Європейської Федерації Коучів (ECF) і ICF (International Coaching Federation), сертификований тренер, фасилітатор, ігротехнік, математик, консультант з питань розвитку навчальних закладів і персоналу системи освіта, засновник ШКОЛИ ОСВІТНЬОГО КОУЧИНГУ, Клубу щасливих вчителів, Workshop Edu-Games Ukraine, проекту «Ліга Креатива».

 

Розкажіть більше про проект Workshop Edu-Games Ukraine та ігрові технології в освіті?

Workshop Edu-Games Ukraine – проект, якому більше року, який створювався для навчання і об’єднання професійної спільноти ігротехніків в освіті, але сьогодні це вже практично складова Школи Освітнього Коучингу, бо ігромоделювання і ігротворення я розглядаю як базову компетентність сучасного учителя (місією організації є створення успішного і щасливого освітнього простору для розвитку особистості, навчання коучинговим інструментам для життя тут і зараз, для кожного з нас і наших дітей, адже успішний вчитель  — успішний учень - ред.). Є чудова практика, в якій потрібно намалювати дерево. І всі малюють різні дерева, але практично всі вони без коріння. Ми всі губимо коріння, коли малюємо дерево. Так і в житті, і в освіті. Ми захопились листочками, але жодне дерево не живе без коріння. І саме на коріння, наш фундамент, наші цінності варто звертати увагу в першу чергу. В основі Школи освітнього коучингу – фундамент особистості учителя, в першу чергу через методи фасилітації, коучингову компетентність, ігрові технології Workshop Edu-Games Ukraine.

Через гру ми можемо зрозуміти дитину та й будь-яку людину, допомогти їй самій себе зрозуміти, зрозуміти її життєву стратегію, прийняти її. Дитина в грі проявляє себе, свою пристрасть до пізнання. На уроках має бути гра, яка включить дітей у навчальний процес, простимулює бажання навчатись в класі й вдома, захопить та надихне до пізнання і творчості. І тоді технологія перевернутого класу буде чудово працювати, але і закінчуватись урок має теж грою, щоб залишився інтерес й драйв.

В мене була мрія створити гру, яка б замінила тестування та співбесіди, коли дитина приходить у перший клас, як правило замикаючись і не дуже розуміючи, що від неї хочуть.

І Леся Харітоненко, вчитель початкових класів, створила гру «Сходинки до школи», яка дозволяє перевірити готовність дитини до школи без стресу і напруження, а у формі гри.

Виношую цикл ігор для успішної адаптації початкової і середньої школи, але потрібна потужна команда ігротехніків. Так, ідей багато, часу не вистачає.

Я очікую, що з’являтиметься все більше людей, які створюватимуть навчальні ігри в освіті і буде чудова професія – ігротехнік освіти. Мрію про те, щоб гра не сприймалась як розвага, спосіб мотивації і розбавлення навчального процесу, а лежала в його основі. Десь, на якомусь етапі життя ми її загубили, а є глибока думка, що гра старіша за культуру, бо тваринам не потрібна була людина, щоб навчити їх грати. І цю піраміду варто перевернути. Залишається питання: “На якому етапі у людей склалась система «зараз уроки -  потім ігри» і як вона вплинула на відношення дітей до навчання?”

 

На що слід звернути увагу при створенні гри для навчання по технології «smart Game» (технологія «SMART Game» - це покроковий логічний, структурований алгоритм створення гри від ідеї до реалізації – ред.)?

Обов’язково треба перевіряти, щоб система гри працювала, адже часто буває, що гра технічно підготовлена, але немає інтересу і цікавості, тому гра й не працює. Автор технології Константин Галюк і спільно з «Академією гри» ми допомагаємо вчителю чи людині, яка приходить на навчання створити власну гру, від етапу ідеї і до прототипу гри. Перша гра і досвід її створення має йти від серця й бути цікавою та захоплювати автора. Так моя перша гра має назву «Танго відносин» і вона саме про відносини. В процесі створення ігор ми часто починаємо згадувати, що нас цікавило і в що грали в дитинстві. Батьки можуть й мусять також створювати ігри для своїх дітей.

Я погоджуюсь і мені близька думка Януша Корчака: «Гра — це можливість віднайти себе у суспільстві, себе у людстві, себе у Всесвіті».

 

На дітей якого віку все ж більше направлена техніка?

Обмежень не існує, головне – не ставити рамок. Можна створити гру і для маленьких дітей, і для дорослих випускників, для батьків і для бізнесу, адже ми навчаємось і працюємо протягом життя, і цікавіше це робити через гру. Наприклад, моя гра «Перехрестя професії», яка допомагає більш старшим дітям визначитись з професією і творити на перехрестях різних професій.

Мрію про потужний склад ігротехніків освіти WEGU, i щоб наші навчальні ігри  використовувалися в навчальному процесі, але витрачати час на отримання грифу Міносвіти не буду. З цим у нас в державі давно щось не так. Вчитель має на власний розсуд застосовувати ці і будь-які інші технології без «вказівок зверху». Вірю, що так і буде.

 

В чому на Вашу думку є користь едкемпів (EdCamp Ukraine — це національні (не) конференції для шкільних педагогів — ред.)?

Пройшов третій едкемп і мені дуже імпонує цей проект, адже у фокусі – відповідальне вчительство. Подія об’єднує вчителів, зацікавлених в позитивних змінах в освіті. Він почав збирати вчителів за їх власним бажанням, без направлень і вказівок, і це чудовий новий формат спілкування і обміну ідеями.

Головне в цій події коло – спілкування. На едкемпах я провела вже понад 15 мастеркласів, тобто можна сказати, що моя діяльність затверджена не Міністерством, а Едкемпами (сміється – ред.).

Цікавим є те, що ініціатива Едкемпів виросла і здобула визнання серед вчителів, а не міністерських кіл. І цей потужний рух за два роки, з червня 2015, об’єднав тисячі освітян, які не тільки прагнули змін, а і рухались цими шляхами, а вже потім здобув визнання державними органами.

Приємно, що міністерка освіти Лілія Гріневич активно підтримала едкемпівців і на третьому провела цілий день, що достатньо складно було мабуть з її графіком. Хотілось би, щоб ми зберігали дух Едкемпу і його цінність. Все в наших руках і, гадаю, у нас вистачить мудрості.

Як застосувати методи фасилітації у школі?

Школа має бути самоврядною і саморозвиваючою організацією, живою системою, яка динамічно розвивається, розкриваючи творчий потенціал вчителя і учня, які реалізовуються в щасливому житті. Кращих методів для досягнення цього ніж сучасні методи групової та командної роботи, тобто методи фасилітації, не знаю.

На жаль, у нас в освіті вчителя взагалі не вчили навичкам командної, організаторської роботи, не вчили як бути членом успішного педагогічного колективу, як творити, надихати учнів і батьків.

І тут суттєве протиріччя, бо цей вчитель-одинак мав працювати не тільки на своїх уроках, а і створювати учнівські колективи. Але тут лежить джерело наших можливостей і прориву.

Як технологія фасилітація з'явилася всього 50 років тому, але вже майже в кожній сильній організації є свої штатні фасилітатори. У XXI ст. професія фасилітатора вважається однією з найбільш затребуваних. З чим пов'язана ця тенденція? Фасилітация потрібна всім, хто працює з людьми. І в цілому полягає в опановуванні таких навичок, як вміння об'єднати, навчити домовлятися, знайти рішення і надихати. Крім того, часто між групами людей відбуваються конфлікти. Це пояснюється тим, що процеси сприймаються не як даність, написана на папері, а по-своєму трактуються в головах людей. Тому часто порушуються правила, домовленості, дії не відповідають очікуванням, адже кожна людина робить не так, як написано, а так як запам'ятав, як зрозумів. Фасилітація допомагає цю «картинку світосприйняття» витягти з голови, об'єднати всі пазли і синхронізувати всі поняття відповідно до існуючої дійсності. Особистість типу «мені всі навколо винні» трансформується і переходить до мислення «що я можу зараз зробити, для того щоб ...?»

При роботі з дітьми важливо вміти спілкуватись, чути, відчувати себе і інших, співпрацювати, підтримувати і приймати один одного такими, які ми є. Тут треба вчитись і усвідомлювати наші особливості як особистостей, так і у поведінці та стратегіях дій.

Прикладом є чудова модель ОРІП - модель людської поведінки, яка враховує, як люди реагують один на одного і на своє оточення, як вони вчаться, приймають рішення і чим керуються в діях. На ній можна відпрацьовувати спілкування у будь-яких ситуаціях.

А школа – чи не єдина структура, яка містить у собі різнобарв’я різних груп і колективів: учні, вчителі, батьки, керівництво школи, управління, держава, громада, обслуговуючий персонал. І всім варто успішно взаємодіяти, надихати один одного і жити повноцінним щасливим життям.

Яка Ваша думка з приводу ідей Філіпа Граєра?

Основна порада, яку я почула від Філіпа була - знайдіть ту ідею, щось таке, що вас всіх об єднає. І зробіть це! Так просто звучить і складно в реалізації. Мені близька його думка з приводу необхідності скасування конкурсів чи того, що стимулює в нас дух конкуренції. Доки у світі існують міжнародні конкурси, будуть і конфлікти. Конкурси, наприклад «Вчитель року», не про партнерство. Слід придумати щось інше для об’єднання, а не для роз’єднання. Мені близько те, чим займається Філіп, адже він використовує у своїй роботі інтегральні ігри й методи фасилітації. Інтегральна освіта і інтегральна методика — це не просто одна з методик, яку варто засвоїти, це інший спосіб мислення і дій, інша філософія життя, направлена на об'єднання і взаємодію на рівні серця.

Але розумію, що поки не до всіх ідей Філіпа Україна готова. Для того, щоб дати пораду і бути експертом на якійсь території, слід зануритись в умови цієї території, розуміти її  особливості. Це ціла технологія. Саме це вивчала і я на інтенсиві щодо розвитку громад Біла Стейплза, відомого світового ТОР-фасилітатора, і, можливо саме тому, мені було легко розуміти Філіпа. Він приніс цікаві ідеї про необхідність створення команд з вчителів, учнів і довіри в партнерстві, що відгукується і у моїй діяльності. Про наслідки його приїзду поки що рано говорити, адже все залежить від нас і наших дій.

Що я бачу зараз. На жаль, ми, декларуючи об’єднуючі речі, продовжуємо використовувати роз'єднуючи слова , навіть не усвідомлюючи цього. Ми розділяємо на пари/групи, а не об'єднуємо в пари/групи; використовуємо терміни "найкращий учень", "найкращий заклад", "найкращий вчитель", "найкращий керівник" і діємо якось відповідно, не усвідомлюючи, що ці терміни і те, що ми за ними несемо, роз'єднує нас і ми продовжуємо порівнювати себе з кимось, свій заклад з іншими, свої дії з діями інших, Ми намагаємось бути "першими", "кращими", "швидшими", в нас живе жага визнання та схвалення, порівняння та змагань, конкурсів і виділення когось серед інших. Зосереджуємось на обговоренні думок інших, а не ситуацій, інтерпретуємо і диктуємо свої думки, рішення. Кажемо, що не будемо оцінювати дітей у школі, а що будемо робити і як, не знаємо. Говоримо про побудову горизонтальних зв’язків, а у роботі з командою продовжуємо діяти і фокусуватись на досвіді вертикалі влади. Беремо на себе сміливість засуджувати, звинувачувати, розказувати, яким хто має бути і що робити, стверджувати, що треба когось змінювати і яким чином. Ми продовжуємо бути гвинтиками і шукаємо гвинтики, а пазли не складаються.

Так, це інша філософія життя, інший спосіб мислення, формування і створення проактивного оточення. І це – частина інтегральної освіти і наші можливості.

Саме на цьому фокусуюсь у діяльності “Школі освітнього коучингу”, закінчивши Інтегральну Коучинг Школу і багаточисленні навчальні програми та інтенсиви з фасилітації і розвитку спільнот. Саме тому запускаю навчальні курси «Методи фасилітації в освіті. Коучинговий підхід», «Коучингова компетентність в освіті: як залучити дітей до процесу пізнання», проводжу інтенсив «Методи фасилітації: Кругла методика. Ігри інтегральної освіти» і мрію про створення потужної мережі Community Integral Club.  (https://www.facebook.com/events/246374242515135/?active_tab=about)

 

Яким Ви бачите шлях змін для українською освіти?

Сьогодні я намагаюсь не протиставляти державну освіту і альтернативну, приватну, демократичну, незалежну і усі інші варіанти назв. Це нас роз’єднує. Мій фокус уваги і дій сьогодні на інтегральній освіті, освіті, яка об’єднує. Тут важлива трансформація особистості, яка починається з себе. І я підтримує всіх, хто прагне змін у собі і свідомо рухається, а не чекає і звинувачує, незалежно від того, в який системі освіти він зараз працює.

У нас багато розмов про те, що потрібно розвивати творчий потенціал дитини, вчити її пізнавати себе, світ, себе у світі. Є багато розмов про дитину як «продукт освітнього бізнесу» і мало про тих, хто буде створювати цей «продукт». Всі хочуть творчого вчителя, але хочуть розказувати, що йому робити і саме через нього реалізовувати власні мрії і бажання. Всі шукають різними шляхами відповіді на питання «що робити?», витрачають на це безліч часу, формують свої філософії, концепції, програми, від держави до приватного сектору. Потім намагаються будувати шляхи «як робити?», шукаючи і виснажуючи вчителя. А потім знову «щось пішло не так».

І забувають про головне — творчого вчителя, який мріє реалізувати свій потенціал. Але цей шлях ми вже проходили, а управляти талантами це ще одне мистецтво майбутнього. І тут треба сміливість «убрати себе зі сцени» і стати членом успішної команди.

Коучинговий підхід в основу ставить Особистість і відповідь на питання «Хто?» і «Для чого?» Я живу, існую, творю, мрію, дію, досягаю. І саме через це відкривається творчий потенціал Людини.  І саме пропустивши це через себе можна навчати цьому дітей і бути поруч в їх відкриттях себе і світу.

Маю таку шальну думку, що прорив в загальнодержавних школах може бути більшим ніж у приватних школах, що вони здатні зробити потужний стрибок розвитку. Пам’ятаєте, притчу, жабу кинули в окріп і вона одразу вистрибнула, а іншу поклали і поступово нагрівали воду, температура жаби змінювалась з водою, але вистрибнути вона не змогла і зварилась. В приватних закладах начебто все непогано, вони лише покращують результат. А тут потрібне глибоке переосмислення і рішучість у прийнятті рішень. І бачу зараз набагато більше бажання змінюватись саме в державних школах.

Які поради ви можете дати вчителям та батькам?

Вчитись розділяти факти і те, як ми їх - інтерпретуємо, наші спостереження і судження, думки і відчуття. Без цього ми живемо у власних інтерпретаціях, а потім не розуміємо, що і чому пішло не так. Наприклад, навіть формулювання «чарівна жінка», «мудрий вчитель» є виключно нашою інтерпретацією відносно якоїсь людини. А коли ми дитині кажемо  «я хочу, щоб ти часто чистив зуби», не варто дивуватись, що вона обурюється: «Я і так їх часто чищу».

Є гарна байка про клубок непорозумінь і звідки він може починатись: «дорогий, винеси сміття (думає про зараз)…так, кохана (думає про ранок)».

В мене в курсі навчання є практика: «Бачу. Думаю. Відчуваю». Дивлячись на картинку, маєш відповісти коротко, що ТИ бачиш, що ТИ думаєш, що ТИ відчуваєш, дивлячись на неї. Дуже багато робимо відкриттів при цьому, починаючи з того, що ми реально можемо чи не можемо бачити і закінчуючи тим, що ми кажемо не про те, що думаємо і відчуваємо, а що герой картинки думає і відчуває. Так і в житті.

Журналіст: Білинська Анастасія